Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 35)

Берлах нічого не відповів. Одвернувши обличчя, він лежав, хворий і нерухомий.

Лікарка нахилилася до нього.

— Я б назвала вам, — безжалісно провадила вона далі, — прізвища тих, що сконали тут або конають, уславлені прізвища політичних діячів, банкірів, промисловців, коханок і вдів, а також тих невідомих спекулянтів, що однією махінацією, яка їм нічого не коштує, заробляють мільйони, які коштують нам усе. Отож вони й вмирають у цій лікарні. Часом відмирання свого тіла вони коментують блюзнірськими жартами, часом стають дибки й проклинають на всі заставки свою долю, що, бач, вони мають усе й мусять проте вмирати, або, лементуючи на всю палату, вистелену парчею і шовком, бридко моляться, щоб Бог не змушував їх міняти земне блаженство на блаженство в раю. Емменбергер дає їм усе, й вони ненажерливо беруть те, що він їм пропонує; але їм потрібно більше, їм потрібна надія: і це він їм дає. Однак віра, з якою вони дивляться на нього, це віра в диявола, а надія, яку він їм дарує, — це пекло. Вони зреклися свого Бога й знайшли собі нового. Хворі, у захваті від цього лікаря, добровільно йдуть на тортури, щоб прожити ще кілька днів, на кілька хвилин довше (як вони сподіваються), щоб не розлучатися з тим, що вони люблять більше, ніж небо і пекло, більше, ніж всі блаженства й кару господню, — з ніччю й землею, які їм позичила на час оця влада. Шеф і тут оперує без наркозу. Все, що Емменбергер робив у Штутгофі, у тому сірому, похмурому барачному місті, розташованому на рівнині біля Данціга, це він робить і тут, у центрі Швейцарії, у центрі Цюріха, й ніхто його не чіпає: ні поліція, ні закони цієї країни, ба навіть він робить це в ім’я науки й людяності; він впевнено дає людям те, чого вони від нього хочуть: мук, самих тільки мук.

— Hi, — вигукнув Берлах. — Ні! Цю людину треба знищити!

— Тоді вам доведеться знищити й гуманність, — відповіла вона.

Він знову захриплим голосом розпачливо крикнув «Ні!» й через силу сів.

— Ні, ні! — вирвалося в нього з вуст, однак чувся тільки шепіт.

Тоді лікарка недбало доторкнулася до його правого плеча, й він безпорадно впав знову.

— Ні, ні! — хрипів він у подушках.

— Ви, блазню! — засміялася лікарка. — Що ви хочете сказати своїм «Ні, ні»? Я родом із чорних районів, де добувають вугілля, іще там я сказала своє «Ні!» цьому світові, сповненому злиднів і визиску, й почала працювати: в партії, у вечірніх школах, згодом в університеті, й дедалі рішучою й наполегливішою ставала моя партійна робота. Я вчилася й працювала в ім’я свого «Ні!», але тепер, комісаре, тепер, коли цього туманного ранку, повного снігу і дощу, я стою ось тут перед вами у своєму лікарському халаті, то знаю: це «Ні!» стало безглуздям, бо Земля надто стара, щоб зло перетворилося в добро; добро й зло сплелися в одне ціле у ту забуту шлюбну ніч неба й пекла, щоб народити людство, сплелися, аби колись розлучитись і сказати: це від добра, а те від зла, це веде до доброго, а те — до злого. Надто пізно! Ми вже не усвідомлюємо, що робимо, який наслідок потягне за собою наша слухняність чи наш протест, який визиск, який злочин пов’язані з цими плодами, що ми їмо, з цим хлібом і молоком, що ми даємо своїм дітям. Ми вбиваємо, не бачачи жертви й нічого не знаючи про неї, і нас вбивають, а вбивця навіть не знає про це. Надто пізно! Спокуса цього буття була завелика, а людина замала для милості, яка полягає в тому, щоб жити, а надто не перетворюватися в ніщо. І ось ми смертельно хворі, всі наші діяння знищує рак. Світ гниє, комісаре, він розкладається, немов овоч у недбалому сховку. Чого ж ми ще хочемо! Землю вже не можна перетворити на рай, той пекельний потік лави, який ми накликали на себе у розпусні дні наших перемог, нашої слави й нашого багатства і який нині осяває нашу ніч, вже не можна загнати назад у кратер, звідки він вирвався. Тільки ще в своїх снах ми можемо побачити те, що втратили, у блискотливих картинках ілюзій, які ми викликаємо за допомогою морфію. Так і я роблю, Едіт Марлок, тридцятичотирьохрічна жінка, і безбарвна рідина, яку я ввожу собі під шкіру вдень дає мені мужність глузувати, а вночі навіває мені гарні сни і водночас нагадує про злочини, яких вимагають від мене; вона дає мені можливість бодай у швидкоплинному маренні мати те, чого вже немає: цей світ таким, яким створив його Бог. C’est ça. Емменбергер, ваш земляк, цей бернець, знає і людей, і для чого їх можна використати. Він застосовує свої нещадні щупальця там, де ми найслабкіші: в нашій вічній розгубленості перед смертю.

— Ідіть уже, — прошепотів він, — ідіть уже!

Лікарка засміялась. Тоді підвелася, гарна, горда, неприступна.

— Ви хочете подолати зло і боїтеся мого «C’est çа», — сказала воно і знову почала підфарбовуватись і підпудрюватись, прихилившись до дверей, над якими безглуздо й самотньо висів старий дерев’яний хрест.

— Ви жахаєтеся навіть маленької, тисячу разів спаплюженої, збезчещеної служниці цього світу. Як же ви подолаєте його, самого князя пітьми, Емменбергера?

А тоді вона кинула старому на ліжко газету й коричневий конверт.

— Почитайте пошту, добродію. Мабуть, ви здивуєтеся з того, чого наробили своїм бажанням добра!

Лицар, смерть і сатана

Лікарка пішла, а старий іще довго лежав нерухомо, його підозра підтвердилася, однак це не принесло йому задоволення, а нагнало жаху. Він усе гаразд розрахував, але діяв, як тепер йому спало на думку, неправильно. Надто вже він відчував свою немічність. Він згаяв цілих шість днів, і протягом тих шести жахливих днів, які він пролежав непритомний, Емменбергер знав, хто натрапив на його слід, та завдав удару.

Потім, коли вже прийшла з кавою і булочкою сестра Клері, він з її допомогою трохи підвівся, вперто випив і з’їв принесене; хоча й зробив це, тамуючи недовір’я, однак вирішив збороти свою кволість і почати наступ.

— Сестро Клері, — сказав він, — я з поліції, й, можливо, було б добре, якби ми з вами порозумілися.

— Я знаю, комісаре Берлах, — владно, з погрозою відповіла сестра, стоячи біля його ліжка.

— Ви знаєте моє прізвище й, виходить, у курсі справи, — провадив далі здивований Берлах, — тоді, очевидно, знаєте також, навіщо я тут?

— Ви хочете заарештувати нашого шефа, — сказала вона, спогорда дивлячись на старого.

— Шефа, — кивнув комісар. — То ж ви, мабуть, знаєте, що ваш шеф у концтаборі Штутгоф у Німеччині замордував багато людей?

Мій шеф виправився, — гордо відповіла сестра Клері Глаубер із Біглена. — Йому відпущено його гріхи.

— У який спосіб? — спантеличено вигукнув Берлах, утупившись в це сяюче, впевнене чудовисько, що як втілення простодушності стояло біля його ліжка, згорнувши на животі руки.

— Він тільки-но прочитав мою брошуру, — сказала сестра.

— «Мету й доцільність нашого життя»?

— Атож.

— Та це нісенітниця, — роздратовано крикнув хворий, — Емменбергер і досі вбиває людей.

— Раніше він убивав їх з ненависті, нині це робить з любові, — радісно відказала сестра. — Він убиває як лікар, бо людина в глибині своєї душі прагне смерті. Почитайте-но мою брошуру. Заради вищого призначення людина мусить пройти крізь смерть.

— Емменбергер — злочинець, — ледве перевів подих комісар, безсилий перед таким святенництвом. «Емментальці й досі наймерзенніші сектанти», — подумав він у розпачі.

— Злочин не може бути метою й доцільністю нашого життя, — осудливо похитала головою сестра Клері й прибрала посуд.

— Я передам вас поліції як його спільницю, — пригрозив комісар, хапаючись за найдешевшу зброю, дарма що знав про її ціну.

— Ви у третьому відділі, — сказала сестра Клері Глаубер, лиха на цього норовливого хворого, і вийшла з палати.

Старий розлючено узявся до пошти. Конверт був йому знайомий, у таких конвертах Фортшіг мав звичай розсилати свою газету. Берлах розкрив його, звідти випала газета. Вона, як і протягом усіх двадцяти п’яти років, була написана на іржавій старенькій друкарській машинці з кількома зіпсованими літерами. «Дер Апфельшус, швейцарська газета протесту для користування усередині міста разом із околицями, видавець — Ульріх Фрідріх Фортшіг», — такий заголовок був видрукований типографським шрифтом, а під ним ішов машинописний текст:

Есесівський кат на посаді головного лікаря

Якби я не мав доказів (писав Фортшіг), цих жахливих, однозначних і неспростовних доказів, навести які неспроможний ані криміналіст, ані письменник, а спроможна тільки сувора дійсність, то те, що я пишу нині, щоб віддати належне істині, я змушений був би назвати витвором хворобливої фантазії. Істина — то святе слово, хоча вона сама змушує нас часом збліднути і хоча вона назавжди похитнула довір’я, яке ми — досі й всупереч усьому — маємо до людства. Вчинки чоловіка, бернця, який під чужим іменем у таборі смерті під Данцігом.займався кривавим ремеслом — не наважуюсь в деталях описувати того звірства, — жахають нас, але те, що йому в Швейцарії дозволено очолити лікарню, — то вже ганьба, для висловлення якої нам бракує слів, і то вже означає, що наші справи вкрай кепські. Хай ця стаття започаткує процес, страшний і неприємний для нашої країни, та на нього треба зважитися, адже на карту поставлено наш престиж; поширюється поговір, що ми не досить чесно поводимося в темних джунглях нашого часу (бо іноді ми заробляємо більше грошей, ніж, скажімо, дехто на годинниках, на сирові та на якійсь не дуже небезпечній зброї). Отож я вирішив діяти. Але ми загубимо все, коли поставимо на карту справедливість, з нею не можна загравати, хоча б соромлячись пам’яті Песталоцці, котрий сам колись дістав за це по руках. Ми викриваємо злочинця, лікаря в Цюріху, якого ми не жаліємо, бо й він нікого й ніколи не жалів, якого ми шантажуємо, бо й він шантажував, й якого ми врешті вб’ємо, бо й він убив незліченну кількість людей. Те, що ми тут пишемо, є смертний вирок (це речення Берлах прочитав двічі), а тим часом ми закликаємо головного лікаря однієї приватної клініки прийти з каяттям до кримінальної поліції Цюріха. Людство, яке здатне на все і яке дедалі більше починає розуміти, що вбивство — нехитра штука, це людство, дрібкою якого, зрештою, є й ми, швейцарці, бо й ми носимо в собі ті самі зародки нещастя, бо й ми вважаємо моральність нерентабельною, а те, що рентабельне, називаємо моральним, воно, це людство, повинно зрозуміти бодай на прикладі цього недолюдка, який займався масовими вбивствами, що зневажений дух колись прорветься навіть крізь зціплені зуби і змусить людство накликати на себе власну загибель.