Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 34)
— Емменбергер убив одного німецького лікаря на прізвище Нееле, до того ж він оперував людей без наркозу, — холодно сказав Берлах. Він відчував, що мусить схилити лікарку на свій бік.
Він рішуче зважився іти на все.
— Він іще багато чого наробив, наш доктор, — відказала лікарка.
— Ви це знаєте?!
— Звичайно.
— Ви знаєте, що Емменбергер під прізвищем Нееле був табірним лікарем у Штутгофі? — гарячково спитав комісар.
— Звичайно.
— Ви також визнаєте, що він убив Нееле?
— А чому б ні?
Отак зненацька Берлах знайшов підтвердження своїй підозрі, цій жахливій, начебто безглуздій підозрі, яку він вичитав із старої фотокартки та з того, як зблід Гунгертобель, і яку всі ці нескінченні дні він носив із собою, ніби страшний тягар. Він стомлено поглянув на вікно. По ґратах раз у раз скочувалися сріблясті краплини води. Як він прагнув дожити до тієї миті, коли з’ясує цю справу! Так він прагнув хіба що спокою.
— Коли ви все знаєте, — сказав він, — то теж винні у злочинах.
Голос його звучав стомлено й скорботно.
Лікарка мовчала і так пильно дивилася на нього, що її мовчання збентежило його. Вона закатала собі правий рукав. На передпліччі, глибоко в тілі, виднівся випалений номер, як у худобини.
— Може, мені ще й спину вам показати? — спитала вона.
— Ви були в концентраційному таборі? — приголомшено вигукнув комісар, утупився в лікарку і, спершись на праву руку, з зусиллям трохи підвівся.
— Едіт Марлок, в’язень 4466 табору смерті Штутгоф, що біля Данціга.
Голос її лунав холодно й ледве чутно.
Старий знову повалився на подушки. Він кляв свою хворобу, свою немічність і безпорадність.
— Я була комуністкою, — сказала вона й обсмикнула рукав.
— А як же ви змогли вижити в таборі?
— Простісінька річ, — відповіла вона й так байдуже витримала його погляд, ніби вже ніщо не могло її схвилювати, жодне людське почуття й жодна доля, хоч би яка вона була жахлива. — Я стала Емменбергеровою коханкою.
— Та це неможливо, — вихопилось у комісара.
Вона здивовано глянула на нього.
— Кат змилувався над сукою, що майже конала, — сказала вона нарешті. — Шанс стати коханкою лікаря СС у таборі Штутгоф випадав небагатьом жінкам. Кожен шлях до порятунку добрий. Тепер ви теж усе спробуєте, аби тільки вибратись із «Зонненштайна».
Він тремтів, ніби в лихоманці, але втретє спробував підвестися.
— Ви й тепер його коханка?
— Звичайно. Чому б ні?
— Та ви ж нездатні на таке. Емменбергер — чудовисько! — кричав Берлах. — Ви ж були комуністкою, ви ж мали якісь переконання!
— Авжеж, мала, — сказала вона спокійно. — Я була переконана, що оцю жалюгідну штуку із каменю й глини, яка обертається навколо сонця, оцю нашу землю, треба любити, що наш обов’язок — в ім’я Розуму допомогти людству вибратися із злиднів і звільнитися від експлуатації. Моя віра не була пустою фразою. А коли владу захопив маляр поштових листівок, отой із кумедними вусиками й химерним чубчиком, як це пишуть у спеціальній літературі про злочини, якими він відразу почав займатися, я утекла в країну, в яку вірила, як і всі комуністи. Я втекла до нашої доброчесної матінки, до гідної пошани Радянської країни. О, в мене були переконання, і я протиставляла їх усьому світові. Мене, як і вас, комісаре, сповнювала рішучість боротися зі злом до останнього подиху життя.
— Ми не маємо права відступатися від цієї боротьби, — тихо заперечив їй Берлах, який вже знову, дубіючи з холоду, лежав у подушках.
— Тоді, будьте ласкаві, погляньте у дзеркало, що он угорі над вами, — наказала вона.
— Я вже бачив, — відповів старий, боязко відвертаючи погляд від стелі.
Вона засміялася.
— Гарний кістяк шкірить вам зуби, еге ж?! А ще вдав із себе комісара кримінальної поліції міста Берна! Наша теза про боротьбу зі злом, яка не повинна припинятися ніколи, ні за яких обставин й ні за яких умов, слушна хіба що в безповітряному просторі або, що власне, одне і те ж, на письмовому столі; однак не на планеті, якою ми шалено летимо крізь всесвіт, ніби відьми на мітлі. Віра моя була велика, настільки велика, що я не впала у розпач, коли зіткнулась із злиденним життям російського народу, з відчаєм цієї великої країни, яка, здавалося, не здатна була виправдувати будь-яке насильство й обожнювала лише свободу духу. Коли росіяни поганяли мене по своїх тюрмах, не знати навіщо переводячи з одного табору до іншого, без суду й слідства, я ще не мала сумніву, що й без цього не обійтися у великому задумі історії. Коли було підписано той горезвісний пакт, який уклали пан Сталін із паном Гітлером, я усвідомлювала його необхідність, бо йшлося ж про те, щоб зберегти велику батьківщину комунізму. Та коли якось уранці після кількатижневих поневірянь у холодному вагоні, де звичайно возять худобу (мене везли з Сибіру) російські солдати серед зими сорокового року перегнали мене разом із багатьма обідраними людьми через хиткий дерев’яний міст, під яким, несучи з собою крижини і дерево, мляво текла брудна ріка, й коли нас на тому березі зустріли чорні постаті СС, що виринули з ранкового туману, я збагнула те зрадництво, яке чинилося, не лише стосовно нас, Богом забутих нещасних сіром, що тепер уже пленталися у напрямку Штутгофа, ні, але й щодо ідеї самого комунізму, який може мати одну-єдину мету, якщо він заодно з ідеєю любові до ближнього й людяності. Але тепер я вже перейшла через міст, комісаре, назавжди перейшла через, той чорний, хиткий місток, під яким тече Буг (так зветься той Стікс). Тепер я знаю, як створена людина — з нею можна робити все, що тільки заманеться якомусь володареві чи якомусь Емменбергерові на догоду своїм примхам і своїм теоріям; з уст людини можна вибити будь-яке зізнання, бо людська воля обмежена, а кількість тортур безмежна. Покинь надію всяк, хто сюди входить! Я покинула надію. Бо немає сенсу боронитися й боротися за кращий світ. Людина сама накликає на себе пекло, плекає його в своїх думках і втілює своїми вчинками. Скрізь одне й те ж саме, у Штутгофі й ось тут у «Зонненштайні», одна й та сама моторошна мелодія, що похмурими акордами лунає з безодні людської душі. Якщо табір під Данцігом був пеклом для євреїв, християн і комуністів, то ось ця лікарня, посеред славного Цюріха, це пекло для багатіїв.
— Що ви хочете цим сказати? Дивно чути від вас такі слова, — мовив Берлах, уважно спостерігаючи за лікаркою, яка водночас ніби й зачаровувала його, й лякала.
— А ви допитливий, — сказала вона, — й, здається, пишаєтесь цим. Ви зважилися забратись у лисячу нору, з якої немає виходу. Не розраховуйте на мене. Люди мені байдужі, в тому числі й Емменбергер, дарма що він мій коханець.
Пекло для багатіїв
— Чому, — почала вона знову, — заради цього загубленого світу, комісаре, ви не вдовольнилися своїми щоденними крадіжками, і навіщо вам було забиратися у «Зонненштайн», де вам нема чого шукати? Тільки відставна поліційна нишпорка прагне чогось більшого, чи не так?
І лікарка засміялася.
Несправедливість треба шукати там, де її можна знайти, — відповів старий. — Закон є закон!
— Я бачу, ви любите математику, — відказала вона й запалила собі нову сигарету. Вона все ще стояла біля його ліжка, не так, як наближаються до постелі хворого — обережно й нерішуче, а так, як чатують злочинця, який уже однією ногою стоїть в могилі й смерть якого визнана справедливою й бажаною, бо вона кладе край марному існуванню. — Я собі відразу подумала, що ви належите до тих диваків, які заприсяглися на вірність математиці. Закон є закон. Ікс дорівнює іксу. Найважливіший вислів з усіх, які будь-коли здіймались у завжди закривавлене, завжди затьмарене небо над нами, — сміялася вона. — Ніби є якийсь присуд над людьми, згідно з яким беззастережно можна діяти, утверджуючи владу одної людини над іншою! Закон — це не закон, а влада, цей вислів панує над землею, де ми конаємо. Ніщо в цьому світі не існує само по собі, усе брехня. Якщо ми кажемо «закон», то маємо на увазі «владу», говоримо слово «влада», то вже думаємо про багатство, якщо ж дориваємося до багатства, то сподіваємося, що нам закон неписаний. Закон — це вседозволеність, закон — це багатство, закон — це гармати, трести, партії; хоч би що ми казали, в нелогічності нас не звинуватиш, тож і сама теза, що закон є закон, брехлива. Математика бреше, розум, інтелект, мистецтво — всі вони брешуть. Що ж ви хочете, комісаре? Нас, не питаючи, висаджують на якусь крихку крижину, й ми не знаємо навіть, навіщо; ми вдивляємося у всесвіт, в цю жахливу порожнечу й жахливу повню — яке марнотратство! Або мчимося назустріч далеким катаклізмам, які колись мають відбутися і в нас — оце єдине, що ми знаємо. Так і живемо, щоб вмерти, так дихаємо й розмовляємо, так любимо й народжуємо дітей, а вони нам — онуків, щоб разом із тими, кого ми любимо, кого виносили в своїй утробі, перетворитися в падло й розпастися на збайдужілі, мертві елементи, з яких ми складаємося. Гру закінчено, карти перемішано й прибрано, c’est çа[14]. У нас немає нічого іншого, крім тієї дрейфуючої крижини з льоду й бруду, за яку ми чіпляємося, то ми й гадаємо, що наше єдине життя — ця швидкоплинна мить у порівнянні з веселкою, що сп’ялася вгору над бризками й випарами безодні — буде щасливе, що нам будуть даровані всі багатства землі, бодай хоч на той короткий час, коли вона ще носитиме нас, земля, той єдиний, хоч і вбогий наш скарб, виділений нам у тимчасове користування. Але це не так й ніколи не буде так, а злочин, комісаре, не в тому, що воно не так, що є бідність і злидні, а в тому, що є бідні й багаті, що на кораблі, в якому ми всі тонемо, поруч із загальними трюмами для бідноти ще є каюти для можновладців і багатіїв. Ми знаємо; всім судилося померти, та це не має ніякого значення. Смерть є смерть. О ця блазнівська математика! Одна річ — смерть бідноти, а зовсім інша — смерть багатіїв та можновладців, і в світі, що стоїть між ними, відбувається та кривава трагікомедія між слабким та могутнім. Бідний вмирає так, як і жив, — на мішку в підвалі, на подертому матраці, це в кращому випадку, а в ще кращому — на кривавому полі бою; багатій помирає інакше. Він жив у розкошах, у розкошах хоче й вмерти, він освічений і, здихаючи, плеще в долоні: нумо оплески, друзі мої, спектакль закінчився! Все життя його було позою, смерть — фразою, похорон — рекламою, а все це вкупі — гендлярством. C’est çа. Якби я могла повести вас по цій лікарні, комісаре, по цьому «Зонненштайну», який зробив з мене те, чим я стала тепер, — ані жінкою, ані чоловіком, а лише купою м’яса, що споживає дедалі більші порції морфію, аби кепкувати з цього світу, який того заслуговує, то я б вам, відставному, пропащому поліцейському показала, як вмирають багатії. Я б відчинила вам розкішні лікарняні палати, часом вульгарні, часом вишукані, де вони гниють, ці блискотливі клітини втіхи і мук, сваволі і злочинів.