Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 116)

Архілохос настільки збентежився, що знеможено сів скраєчку ліжка, лише зрідка насмілюючись глянути на Хлою. Він страшенно втомився, безупинне щастя не давало йому спокою, не дозволяло отямитись. Арнольфова тінь на червоно-золотих завісах ліжка дедалі нижче схилялася над Хлоєю, здавалося, вона міцно спала. Та врешті він зауважив, що очі в неї тільки примружені, напевне, вона вже давно спостерігала його, ледь затуливши очі довгими віями.

— Ой, Арнольфе, — мовила вона, ніби прокидаючись. — Чи ти легко знайшов сюди дорогу через усі ці кімнати?

— Хлоє! — злякано вигукнув він. — Ти спиш у ліжку місіс Уїмен?

— Але тепер ліжко належить тобі, — засміялася Хлоя.

— Ти призналася містеру й місіс Уїменам, що ми любимо одне одного?

Вона трохи зволікла з відповіддю, потім сказала:

— Звичайно.

— І тоді вони подарували нам цей невеличкий палац?

— Вони мають ще багато будинків у себе в Англії.

— Я нічого не розумію, — сказав він, — усе це якось не кладеться мені до голови. Я й гадки не мав, ніби англійці настільки соціально свідомі, що можуть подарувати своїй служниці цілий замок.

— Мабуть, у деяких англійських родинах існує такий звичай, — пояснила Хлоя.

Архілохос похитав головою.

— А мене призначено генеральним директором відділів атомних гармат і акушерських щипців.

— Я знаю.

— І платять величезні гроші.

— То й добре.

— До того ще зробили мене членом Всесвітньої церковної ради. У травні я поїду до Сіднею.

— Це буде наша весільна подорож.

— Ні, — заперечив він. — Ось поглянь, — і витяг із кишені квитки на пароплав. — Ми поїдемо на «Юлії».

Та раптом Арнольф схаменувся.

— Звідки ти знаєш про мою службову кар’єру? — здивовано спитав він.

Хлоя сіла в ліжку, така гарна, що Архілохос опустив очі. Вона начебто хотіла щось сказати, та лише зітхнула, замислилась і довго його роздивлялась, а тоді знову лягла на подушки.

— Про це говорить усе місто, — нарешті сказала вона якимсь дивним голосом.

— І ти хочеш, щоб ми завтра побралися? — затинаючись, спитав він.

— А ти хіба не хочеш?

Архілохос не зважувався навіть глянути на неї, бо вона зовсім відкинула ковдру. Взагалі в цій спальні йому не було й куди дивитися, скрізь висіли картини з голими богинями й богами, такого Архілохос аж ніяк не сподівався від тієї худющої місіс Уїмен.

«Отакі ці англійки, — подумав він. — На щастя, вони добре ставляться до покоївок, за це їм можна пробачити їхнє сластолюбство». Найкраще було б лягти отут, взяти Хлою в обійми й заснути, спати довго, багато годин підряд, без сновидінь, глибоким сном у теплому сяйві каміна.

— Хлоє! — тихенько гукнув він. — Усе, що сталося, таке для мене незвичне, та й для тебе, звісно, теж, що я часом уже нічого не можу збагнути, мені все здається, ніби я — хтось інший, а насправді я повинен жити в тій мансарді з брудними стінами, а тебе взагалі ніколи не було. Єпископ Мозер сьогодні сказав, що куди важче витримати щастя, ніж нещастя, і мені тепер здається, він має слушність. Нещастя ніколи не буває несподіване, воно наперед зумовлене, а щастя залежить од випадку, тож я боюся, що воно так само швидко скінчиться, як і почалось, і може, це просто хтось збиткується з нас, з тебе й мене, з покоївки й бухгалтерового помічника.

— Не треба про це думати, любий, — сказала Хлоя. — Я чекала на тебе цілісінький день, і ось ти прийшов. Який ти гарний! Може, скинеш пальто? Воно, я певна, від О’Ніл-Папперера.

Знімаючи пальто, він побачив, що й досі тримає в руках квіти.

— Це тобі, — сказав він, — білі троянди.

Архілохос хотів передати їй квіти, схилився над ліжком, але дві теплі руки обплели його й потягли вниз.

— Хлоє, — прошепотів він, важко дихаючи, — адже я ще не встиг пояснити тобі основні догми давньо-новопресвітеріанської церкви.

Та цієї миті хтось позаду тихенько кахикнув.

Член Всесвітньої церковної ради відскочив від ліжка, а Хлоя, скрикнувши, пірнула під ковдру. Біля ліжка з балдахіном стояв власник салону, він і досі тремтів, клацав зубами, мокрий як хлющ; чуб тонкими пасмами прилип йому до лоба, з вусів текло, одяг обліпив тіло, у руках він тримав Пассапів дротяний витвір. З його ніг натекла аж до дверей калюжа, в ній відбивалося полум’я свічок і плавало кілька паперових зірок.

Він уже відтанув, повідомив власник салону.

Архілохос мовчки втупився в нього.

Він приніс скульптуру, сказав Наделер.

— Чого вам треба? — нарешті спитав збентежений Арнольф.

— Я зовсім не збирався заважати, — відповів Наделер, стріпнувши рукавами, і з них, наче з двох рурок, побігла на підлогу вода, — та я змушений просити вас як християнина й члена Всесвітньої церковної ради негайно зателефонувати до якогось лікаря, бо мене лихоманить, коле у грудях і страшенно болить поперек.

— Добре, — сказав Архілохос, привів до ладу свій одяг і підвівся. — Скульптуру можете поставити, мабуть, сюди.

— Як вам завгодно, — відказав Наделер, ставлячи дротяний скрутень біля самого ліжка, і нараз голосно зойкнув. — Маю ще й запалення сечового міхура.

— Моя наречена, — відрекомендував Архілохос, показуючи на горбок під ковдрою.

— Як вам не соромно! — Обурився власник салону, і з нього знову потекли струмочки води. — Ви як християнин...

— Вона справді моя наречена!

— Можете покластися на мене, я мовчатиму.

— Я попросив би вас... — почав був грек, випроваджуючи Наделера з кімнати, але в будуарі біля стільця, де лежали бюстгальтер, пояс для панчіх і трусики, власник салону раптом зупинився.

— Мені дуже зарадило б тепер викупатися, — і він, клацаючи зубами, показав на відчинені двері до ванної кімнати, де над басейном із зеленою водою здіймалася пара.

— Це неможливо.

— Ви як член Всесвітньої церкової ради...

— Прошу, — сказав Архілохос.

Наделер скинув одяг і поліз у воду.

— Не йдіть звідси, — попросив він, сидячи голяка у ванні, весь розм’яклий, спітнілий, благально дивлячись великими очима, що гарячково блищали. — Я можу тут знепритомніти.

Потім Арнольфові довелося його ще й розтирати.

Нараз власник салону злякався.

— А раптом повернеться господар дому, — застогнав він.

— Господар дому — я.

— Та ви ж самі казали...

— Вілла щойно передана офіційно мені.

Власника салону била лихоманка, він аж видзвонював зубами.

— Хто господар — мені однаково, — пробелькотів він, — а я з цього дому не піду.

— Вірте мені, — просив Архілохос, — справді, вірте мені.

— Рештки здорового глузду в мене ще зосталися, — сказав Наделер, важко дихаючи, й виліз із басейну. — Ви як християнин!.. Я неймовірно розчарований! Ви не кращий за інших.

Архілохос нап’яв на нього купальний халат у блакитну смужку, що висів у ванній кімнаті.

— Покладіть мене в ліжко, — простогнав власник салону.