Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 111)

— Це справді обурливо, — відказав на те дон Руїс іспанською мовою (іспанську він теж вивчав на вечірніх курсах).

Уже звечоріло і на вулицях засвітилися ліхтарі, коли Архілохос, проїхавши новим мостом, опинився на бульварі Кюннеке, де стояв будинок єпископа давньо-ново-пресвітеріанської церкви передостанніх християн. Перед цією невеличкою віллою у вікторіанському стилі, край тротуару, прихилившись до ліхтарного стовпа, сидів брат Бібі в зім’ятому капелюсі, обідраний, увесь у болоті, і читав газету, що знайшов у рівчаку. Від нього тхнуло перегаром.

— Що це на тобі, Арнольфе? — спитав брат Бібі, свиснув крізь зуби, прицмокнув язиком, висякався з допомогою пальців, а тоді старанно склав брудну газету, — Ну й шмотки, люкс-модерн!

— Я тепер генеральний директор, — сказав Арнольф. — Ти ба!

— Можу взяти бухгалтером у відділ акушерських щипців, коли ти пообіцяєш мені шануватись. І дотримуватися порядку.

— Ні, Арнольфе, в мене така вдача, що я не впораюся з конторською роботою. Краще дай мені грошиків, двадцять шматочків.

— Що знову сталося?

— Готліб гепнувся зі стіни. Зламав руку.

— З якої стіни?

— З Пті-Пейзанової вілли.

Уперше в житті Архілохос розгнівався.

— Нехай Готліб не грабує Пті-Пейзана, — гримнув він на очманілого брата. — І взагалі нехай нікого не грабує. А Пті-Пейзан — мій добродійник. Виходячи з принципів творчого соціалізму, він призначив мене генеральним директором. От ти правиш з мене гроші, а ці самі гроші я одержую врешті від Пті-Пейзана.

— Цього ніколи більше не буде, брате Арнольфе, — з гідністю відказав Бібі. — Хлопець просто собі вправлявся і не розрахував як слід. Готліб збирався залізти до чилійського посла, тим будинком і видряпуватися зручніше. Та помилився номером, адже він ще зовсім безневинне дитя. Ну, де гроші? — і він простяг свою братську руку.

— Ні, — сказав Архілохос, — я не можу сприяти шахрайству. І взагалі мені треба до єпископа.

— Я зачекаю на тебе, брате Арнольфе, — крикнув йому навздогін непохитний Бібі й знову розгорнув газету. — А тим часом поміркую про міжнародне становище.

Єпископ Мозер, огрядний, рум’яний, у розкішній чорній сутані з твердим білим коміром, прийняв Архілохоса у своєму невеличкому робочому кабінеті. Ця висока, геть прокурена кімната, освітлена тільки однією лампою, була заставлена шафами з книжками духовного і світського змісту; крізь високе вікно з важкими портьєрами пробивалося світло вуличного ліхтаря, під яким чекав брат Бібі.

Гість назвав себе. Він, власне, тільки бухгалтерів помічник, та сьогодні його призначено на посаду генерального директора відділів атомних гармат і акушерських щипців у машинобудівному концерні Пті-Пейзана.

Єпископ Мозер лагідно подивився на Архілохоса.

— Я знаю, друже, — зашамкотів він, — ви слухаєте казання отця Тюркера в каплиці святої Елоїзи, еге ж? Я трохи знаю наших любих давньо-новопресвітеріанських парафіян. Ласкаво прошу! — І єпископ міцно потис руку генеральному директорові.

— Сідайте, будь ласка, — він показав грекові на зручне крісло, а сам сів до письмового столу.

— Дякую, — сказав Архілохос.

— Перш ніж ви відкриєте мені свою душу, я хотів би сам відкрити вам свою, — прошамкотів єпископ. — Може, візьмете сигару?

— Я не курю.

— А може, чарочку вина? Або горілки?

— Я непитущий.

— Тоді дозвольте мені закурити. Ось така сигара сприяє щирій розмові, тоді якось приємніше сповідатися один одному. «Гріши сміливо!» — сказав Лютер, а я хотів би додати: «Кури сміливо!» і ще: «Пий сміливо!» Ви не заперечуєте?

Він налив у невеличку чарку горілки з якоїсь старої пляшки, що її ховав за книжками.

— О, прошу, — трохи розгублено відказав грек, засмучений з того, що єпископ не зовсім відповідав тому взірцеві, яким він досі завжди був для Архілохоса.

Єпископ Мозер закурив сигару «Даннеман».

— Розумієте, брате мій, — дозвольте так вас називати, — віддавна моїм найбільшим бажанням було зустрітися з вами і щиро про все побалакати. (Він випустив перше кільце сигарного диму). Та, боже мій, скільки єпископові доводиться всього робити. Треба відвідувати будинки для престарілих, створювати молодіжні табори, а дівчат, що пустилися берега, влаштовувати у богадільні, перевіряти, чи викладають закон божий у недільних школах та як готують підлітків до конфірмації, екзаменувати кандидатів на церковні посади, провадити бесіди з новопресвітеріанами, навіть милити чуба нашим проповідникам. Єпископ має завжди тисячі всяких справ та дрібних справунків і не завжди може дати собі ради. Наш друг Тюркер багато мені про вас розповідав, адже ви не пропустили жодної відправи і виявили напрочуд рідкісне завзяття, віддаючи службі Божій цілісінькі дні.

Ходити до церкви — то потреба його душі, скромно зауважив Архілохос. Єпископ Мозер вихилив іще одну чарку горілки.

— Знаєте, я вже давно з радістю про це чую. Чи вам відомо, що наш вельмишановний член Всесвітньої церковної ради давньо-новопресвітеріан два місяці тому представ перед небесним отцем, і я вже собі міркую, чи не ви — найкраща людина для цієї почесної посади. Вона аж ніяк не заважатиме вашій іншій посаді — генерального директора, тільки не треба особливо наголошувати на атомних гарматах, Бог із ними... Нам потрібні люди, що міцно стоять обома ногами на землі, де йде жорстока, а часом жахлива боротьба за життя, пане Архілохос.

— Але, пане єпископ...

— То ви згодні?

— Це для мене така несподіванка, така шана...

— Отже, я можу запропонувати вас Всесвітній церковній раді?

— Коли ви такої думки...

— Не буду приховувати, що Всесвітня церковна рада охоче приймає мої пропозиції, а здебільшого, я сказав би, надзвичайно охоче. Про мене вже часто кажуть, ніби я свавільний церковний владика. Усі члени Всесвітньої церковної ради — люди лагідні й добрі християни, звичайно, я розумію, що вони радіють, коли я вирішую за них усякі організаційні питання, а часом і думаю за них. На таку діяльність здатна, на жаль, далеко не кожна людина, у тому числі й члени Всесвітньої церковної ради. Наступне засідання, де ви повинні бути як кандидат, відбудеться в Сіднеї. У травні. Така подорож — теж божий дарунок, можна побачити далеку країну, її людей, познайомитися з чужими звичаями і традиціями, з потребами й проблемами нашого славного людства в різних куточках землі. Всі витрати бере на себе, звичайно, давньо-новопресвітеріанська церква.

— Мені якось незручно...

— Я виклав вам свою справу, — зашамкотів далі єпископ, — тепер перейдемо до вашої. Пане генеральний директор, поговорімо як чоловік із чоловіком. Я здогадався, в чому справа. Ви бажаєте взяти шлюб, з’єднати своє життя з жінкою, любою вашому серцю. Вчора я побачив вас із нею на вулиці між крематорієм і Національним музеєм, я привітався, але мусив одразу ж завернути в темний провулок, там живе тяжко хвора старенька, і серце в мене болить за неї... Таке собі тихе створіння на землі.

— Звісно, пане єпископ.

— То я відгадав?

— Так воно і є.

Єпископ Мозер закрив грубу книжку, що лежала перед ним на столі. То була Біблія грецькою мовою.

— Гарненька жіночка, — сказав він. — Зичу вам щастя. А коли ж ви берете шлюб?

— Завтра, в каплиці святої Елоїзи, якщо можна... Коли б ви самі нас повінчали, я був би щасливий.

Нараз єпископ не знати чого знітився.

— Власне, це обов’язок священика тієї каплиці, — пояснив він. — Тюркер дуже добре провадить шлюбну церемонію, і в нього надзвичайно приємний голос.

— Прошу вас цього разу зробити виняток, — сказав Архілохос. — Виняток як для майбутнього члена Всесвітньої церковної ради.

— Гм, а чи встигнете ви владнати формальності, що вимагає закон? — спитав єпископ, його вочевидь щось бентежило.

— Я попрошу метра Дютура про це подбати.

— Тоді гаразд, — врешті здався єпископ, — призначимо на завтра, припустімо, десь о третій по обіді в каплиці святої Елоїзи. Тепер скажіть, будь ласка, прізвище нареченої та дайте деякі відомості про неї.

Єпископ усе занотував.

— Пане єпископ, — сказав Архілохос, — моє майбутнє одруження, мабуть, достатня причина, щоб на якийсь час відволікти вас від ваших справ, але ця причина — не головна, коли дозволено мені так висловитись і коли це взагалі не звучить блюзнірством, бо що може бути важливіше за взятий на себе обов’язок пройти із обраною жінкою весь свій життєвий шлях. Та попри все в цю хвилину мене бентежить іще важливіша турбота, що важким тягарем давить мені на серце.

— Висловіться, любий генеральний директоре, — лагідно сказав єпископ. — Більше мужності! Звільніть свою душу від усіх турбот, адже то все діла земні, занадто земні.

— Пане єпископ, — зажурено мовив Архілохос, випростався в кріслі й поклав ногу на ногу, — даруйте мені, будь ласка, якщо я казатиму якусь нісенітницю. Але ще сьогодні вранці я був зовсім по-іншому вбраний, жалюгідно вбраний, як щиро сказати. Той костюм, що ви бачили на мені в неділю, мені справили ще для конфірмації, а тепер раптом на мені дороге вбрання від О’Ніл-Папперера і від Ватті. Мені соромно, пане єпископ, адже ви можете подумати, ніби я вже зовсім віддався всім звабам життя.

— Навпаки, — усміхнувся високий духовний отець. — Приємна зовнішність, гарний одяг — все це треба тільки вітати, особливо тепер, у наш час, бо в деяких колах, що дотримуються безбожної філософії, стало модно вбиратися навмисно недбало і навіть злиденно, носити строкаті сорочки навипуск і всяку таку погань. Гарна мода і християнство аніскільки не виключають одне одного.