Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 110)

— То моя наречена, пане Пті-Пейзан.

— Надумали одружитися? Вітаю вас. Одружуйтесь. На жаль, я не знав сімейного щастя. Я звелів видати вам платню генерального директора за рік, та її подвоять, адже на додачу до відділу атомних гармат ви ще одержуєте відділ акушерських щипців... А тепер у мене важлива розмова з Сантьяго. Бувайте здорові, любий пане Анаксагор.

Тільки-но генеральний директор Архілохос, колишній помічник бухгалтера ПБ122АЩ31, залишив найсвятіше місце в споруді концерну — до ліфту його провів секретар, — як його зустріли, наче князя: генеральні директори із запалом його обіймали, директори уклінно вітали, секретарки щось улесливо воркотали, обер-бухгалтери скрадалися здаля, десь чатував ОБ9АЩ, умліваючи від своєї відданості, а з відділу атомних гармат винесли на ношах директора Єгуді, він був вочевидь у гамівній сорочці і лежав безсилий, непритомний. Казали, що він потрощив усі меблі у себе в кабінеті. Та Архілохоса ніщо не цікавило, крім чека, йому відразу ж його вручили. Принаймні, чек — це щось реальне, ще й досі підозріливо думав він. Потім призначив ОБ9АЩ віце-директором відділу акушерських щипців, а номери ПБ122АЩ28, ПБ122АЩ29 та ПБ122АЩ30 зробив бухгалтерами, дав ще кілька вказівок щодо реклами акушерських щипців у кантоні Аппенцелль-Іннерроден, а тоді вийшов із будинку концерну.

І от він — уперше в житті — сидів у таксі, знеможений, голодний, збентежений своєю неймовірною кар’єрою, і звелів везти себе до мадам Білер.

Внизу, під ясним небом, лежало місто, скуте крижаною холоднечею. У яскравому сонячному сяйві все виступало надзвичайно виразно — палаци, церкви, мости, великий прапор на президентському палаці немов застиг у повітрі, річка блищала як дзеркало, барви, не змішуючись, були напрочуд чисті, тіні на вулицях і бульварах вражали своїми чіткими лініями.

Архілохос прочинив до ресторанчика двері, над ними, як завжди, закалатав дзвоник, грек увійшов і скинув своє зношене зимове пальто.

— Боже мій! — вигукнула Жоржетта з-за стойки, щойно хильнувши чарку кампарі. Навколо неї виблискували в холодному світлі сонця численні пляшки й чарки. — Боже мій, мосьє Арнольфе! Що сталося? Ви такий стомлений і блідий, немов усю ніч не спали, та й прийшли сюди в такий час, коли ви повинні ще довгенько сидіти в вашій шкуродерні! Щось у вас негаразд? Може, ви вперше переспали з жінкою або напилися? Чи не вигнали вас із роботи?

— Навпаки, — сказав Архілохос і вмостився в своєму кутку.

Огюст приніс чашку молока.

Здивована Жоржетта спитала, що означає те «навпаки», і закурила сигарету, пускаючи кільця диму просто в скісне сонячне проміння.

— Сьогодні вранці мене призначили генеральним директором відділів атомних гармат і акушерських щипців. Призначив особисто Пті-Пейзан, — і досі затинаючись, повідомив Архілохос.

Огюст приніс миску з яблучним мусом, локшину і салат.

— Гм, — пробурмотіла Жоржетта, начебто не дуже вражена новиною. — А чого раптом?

— Завдяки творчому соціалізмові.

— Еге, — підтвердила Жоржетта. — А як учора повелося вам із грекинею?

— Ми заручилися, — ніяково мовив Архілохос і за-шарівся.

— Це ви правильно зробили, — похвалила мадам Білер. — А що вона робить?

— Вона служниця.

— Має, либонь, непогане місце, — зауважив Огюст, — коли може придбати собі таке манто.

— Заспокойся! — спинила його Жоржетта.

Арнольф розповів, що вони гуляли по місту і що все було якось дивно, незвично, наче уві сні. Всі люди чогось віталися з ним, навіть махали йому з автомашин та автобусів, уявіть собі, віталися всі, і президент, і єпископ Мозер, і художник Пассап, і американський посол, той крикнув йому «хелло!».

— Еге, — сказала Жоржетта.

— І метр Дютур привітався, — вів далі Арнольф, — і Еркюль Вагнер, тільки той чогось мені підморгнув.

— Підморгнув, — повторила Жоржетта.

— Ну і штучка, — пробубнів Огюст.

— Помовч! — звеліла йому мадам Білер так суворо, що він поліз за грубку і мерщій сховав свої волохаті ноги. — Тобі нема чого втручатися, то не чоловіче діло. Сподіваюсь, ви надумали відразу ж одружитися з Хлоєю? — звернулася вона знову до Архілохоса і допила чарку кампарі.

— По можливості якнайшвидше.

— Це ви мудро надумали. З жінкою треба діяти рішуче, а надто коли її звати Хлоя. А де ви збираєтеся жити з вашою грекинею?

— Не знаю, — безпорадно зітхнув Архілохос, наминаючи локшину з яблучним мусом. — Звісно, не в моїй мансарді, бо там чути, як навпроти спускають воду, і повітря погане. Спершу поживемо в якомусь пансіоні.

— Отаке скажете, мосьє Архілохос, — засміялася Жоржетта. — Чоловік із вашими грошима... Зніміть номер у готелі «Рітц», тепер ви належите до того кола. А мені відтепер платитимете удвічі більше. З генеральних директорів треба лупити гроші, вони ні для чого іншого не потрібні.

І вона налила собі ще одну чарку кампарі.

Коли Архілохос пішов, у ресторанчику «В Огюста» на якийсь час запала тиша; мадам Білер мила чарки, а її чоловік тихесенько сидів за грубкою.

— Ну і штучка! — нарешті знов озвався Огюст, тручи свої кощаві ноги. — Коли я прийшов другим у Tour de France, я теж міг би завести собі гарну штучку в такому ж хутряному манто, напахчену дорогими парфумами і з багатим патроном, відомим промисловцем паном фон Цюнфтігом, йому належали вугільні шахти в Бельгії. Тепер я теж міг би бути генеральним директором якогось підприємства.

— Плетеш казна-що, — сказала Жоржетта, витираючи руки. — Для чогось надзвичайного ти не створений. І така жіночка за тебе не пішла б. Тобі бракує тонусу. Архілохос народився в сорочці, це я завжди відчувала, до того ж він грек. Побачиш, чого він досягне. О, він піде вгору, ще й як! А жіночка — люкс. Зрозуміло, що вона хоче врешті кинути своє ремесло. Довго ним займатися важко, та й усе інше не така вже приємна річ. Усі жінки такого сорту хочуть це кинути, я теж колись хотіла. Більшості це не вдається, кінець-кінцем вони й справді гинуть під парканом, як ото проповідники кажуть, а комусь трапляється такий собі Огюст-велогонщик із голими ногами і в жовтій майці... Та гаразд, я задоволена своїм життям, а що ми вже завели розмову про ті часи, то я скажу: в мене зроду не було багатого промисловця, я не мала професійного шику. До мене ходили тільки дрібні буржуа та чиновники з фінансового управління. Правда, два тижні ходив до мене навіть один аристократ, граф Додо фон Мальхерн, останній з цього роду, він уже давно на тому світі. Але Хлої пощастить. З її Архілохоса будуть люди.

Тим часом Архілохос поїхав на таксі до Міжнародного банку, а тоді до туристичного бюро на набережній Ета. Він увійшов у просторий зал, де стіни були увішані географічними картами й барвистими плакатами: «Завітайте до Швейцарії», «Тебе вабить сонячний Південь», «На літаках Ер Франс — до Ріо», «Зелена Ірландія». Службовці з невиразними чемними обличчями. Тріскотнява друкарських машинок. Неонові лампи. Чужоземці з дивними мовами.

Він хотів би поїхати до Греції, сказав Архілохос. До Корфу, на Пелопоннес, до Афін.

Службовець пояснив, що їхнє бюро, на жаль, не влаштовує туристичних подорожей на вантажних баржах.

Він хотів би поїхати на «Юлії», запевнив Архілохос, і бажав би мати каюту-люкс для себе і дружини.

Службовець погортав довідник з розкладом руху поїздів і повідомив іспанського сутенера (дона Руїса) про час прибуття і час відправлення якогось поїзда. А тоді нарешті сказав, що на «Юлії» немає вільних місць, і обернувся до комерсанта з Каїра.

Архілохос вийшов із туристичного бюро і сів у таксі, що чекало на нього. Трохи поміркувавши, він спитав у шофера, хто у місті найкращий кравець.

Шофер здивувався.

— О’Ніл-Папперер на проспекті Бікіні та Ватті на вулиці Сент-Оноре, — пояснив він.

— А найкращий перукар?

— Жозе на набережній Оффенбаха.

— А в кого найкращі капелюхи?

— У Гошенбауера.

— А найкращі рукавички?

— У де Штутц-Кальберматтена.

— Гаразд, — сказав Архілохос. — Їдьмо до всіх тих, кого ви назвали.

Отож вони поїхали до О’Ніл-Папперера на проспекті Бікіні, до Ватті на вулиці Сент-Оноре, до Жозе на набережній Оффенбаха, до де Штутц-Кальберматтена — у крамницю рукавичок і до Гошенбауера — у крамницю капелюхів. Архілохос відчув на собі безліч рук — його крутили, обмірювали, чистили, підрізали, терли, він змінювався просто на очах і сідав у таксі щораз елегантніший, напахчений гарними парфумами; після відвідин крамниці Гошенбауера на голові в нього з’явився сріблясто-сірий капелюх а-ля містер Іден. Наприкінці дня він знову під’їхав до туристичного бюро на набережній Ета.

Тому самому службовцеві, котрий вранці йому відмовив, Архілохос байдужим голосом сказав, що бажає замовити двомісну каюту-люкс на «Юлії», і поклав на стіл перед ним свій сріблясто-сірий капелюх.

Службовець одразу ж почав заповнювати бланк.

— «Юлія» відпливає наступної п’ятниці. Корфу, Пелопоннес, Афіни, Родос і Самос. Будьте ласкаві назвати ваше прізвище.

Та по тому, як Арнольф заплатив за два квитки і пішов, службовець обернувся до іспанського сутенера, що й досі тут крутився — гортав туристичні рекламні проспекти і час від часу перемовлявся з дамами, які (теж старанно вивчаючи проспекти) тицяли грошові купюри в його випещені вузькі руки.

— Скандальна річ, сеньйоре, — презирливо скривившись, сказав службовець іспанською мовою (іспанську він вивчав на вечірніх курсах), — приходить сюди якийсь двірник або сажотрус і вимагає два квитки на «Юлію», а «Юлія» призначена виключно для аристократії, для осіб найвищих верств суспільства (він уклонився дону Руїсові), наступним рейсом поїдуть принц Гессенський, містер і місіс Уїмени та родина Лорен... А коли цьому суб’єктові дуже делікатно відмовляєш, просто із щирої людяності, бо на «Юлії» він може себе тільки зганьбити, то він насмілюється через три години повернутись, убраний як лорд, а багатий, наче промисловий магнат, і я змушений продати йому квитки, бо хіба ж я можу змагатися з капіталом? Такому шахраєві вистачає трьох годин, щоб зробити кар’єру. Певне, пограбував банк чи когось зґвалтував, а може, вбив і привласнив гроші. Чи вдався до політики.