Фрэнсис Фицджеральд – Великий Гетсбі (страница 9)

— Ну як, розгулялися нарешті?

— Майже, дякую. — Я знов обернувся до свого нового знайомого. — Розумієте, я опинився в незручному становищі: господаря ще й у вічі не бачив. Я сусід цього Гетсбі, мешкаю отут, поряд, — я махнув рукою в бік невидимого живоплоту, — він прислав до мене свого шофера із запрошенням.

Мій співрозмовник якось розгублено помовчав, а тоді раптом сказав:

— Та це ж я Гетсбі.

— Що?! — вигукнув я. — Ох, вибачте, будь ласка.

— Я гадав, ви знаєте, друже. Видно, з мене кепський господар.

Він усміхнувся мені підбадьорливо — ні, більше ніж підбадьорливо. Таку усмішку, сповнену невичерпної зичливості, людині щастить побачити в житті хіба чотири-п'ять разів. Якусь мить вона немовби осягає все суще на землі, а потім вирізняє з нього вас і раз і назавжди віддає вам цілковиту й незаперечну перевагу. I ви відчуваєте, що вас розуміють саме настільки, наскільки вам цього хотілося б, і вірять у вас так, як ви самі вірите в себе, і, безперечно, сприймають вас саме так, як ви найбільше хотіли б, щоб вас сприймали. Але тут усмішка раптом зникла, і я побачив перед собою просто чепурного ферта років тридцяти з чимось, що мав майже сміховинну манеру висловлюватись якомога вишуканіше. Це намагання ретельно добирати слова впало мені в око ще до того, як він назвав себе.

Майже ту ж мить прибіг лакей і доповів, що містера Гетсбі викликає Чикаго. Той вибачився з легким поклоном, що призначався кожному з нас.

— Якщо вам чогось захочеться, друже, — скажіть, і вам подадуть, — мовив він до мене. — Я незабаром повернусь. Даруйте.

Тільки-но він одійшов, я обернувся до Джордан — мені кортіло висловити їй свій подив. Я чомусь уявляв собі містера Гетсбі вже немолодим рум'яним товстуном.

— Що він за один? — спитав я. — Що ви про нього знаєте?

— Тільки те, що він — чоловік на ім'я Гетсбі.

— Але звідки він родом? Що робить?

— Ну, от, тепер і ви туди ж, — відповіла вона з лінивою усмішкою. — Мені відоме тільки одне: він якось сказав, що навчався в Оксфорді.

За постаттю містера Гетсбі почало вимальовуватись якесь туманне тло, але наступні слова Джордан розвіяли його.

— Я, одначе, не вірю в це.

— Чому?

— Сама не знаю. Просто мені не віриться, що він був в Оксфорді.

Щось у її тоні нагадало мені слова тієї іншої дівчини: «По-моєму, він убивця, і край», — і це тільки розпалило мою цікавість. Я беззастережно повірив би в те, що Гетсбі виринув з луїзіанських боліт чи з нетрів нью-йоркського Іст-Сайда. Таке можна зрозуміти. Але щоб молоді люди з'являлися нізвідки й купували собі палаци на березі протоки Лонг-Айленд — такого не буває; принаймні, я, наївний провінціал, вважав, що такого не буває.

— В усякому разі, прийоми в нього завжди велелюдні, — зауважила Джордан, змінюючи тему з чисто міською відразою до конкретності. — А я люблю великі збіговиська. На них почуваєш себе якось затишніше. В невеликій компанії ніколи не належиш сама собі.

На естраді гупнув великий барабан, і диригент раптом лунко закричав, перекриваючи загальний гамір:

— Леді й джентльмени! На прохання містера Гетсбі, ми виконаємо зараз для вас нову композицію містера Владимира Тостова, яка в травні справила велике враження на слухачів у Карнегі-холі. Той, хто читає газети, пам'ятає, мабуть, що це була справжня сенсація. — Він усміхнувся і добродушно-поблажливо додав: — Оглушлива сенсація!

Всі довкола засміялись.

— Отже, — ще лункіше оголосив він, — Владимир Тостов, «Джазова історія людства»!

Я, однак, так і не збагнув суті композиції містера Тостова, бо тільки-но її заграли, я раптом побачив Гетсбі. Він стояв на мармурових сходах і задоволено роздивлявся на своїх гостей, перебігаючи очима від столика до столика. Засмагла шкіра гарно обпинала його обличчя, коротка зачіска наводила на думку, що підправляють її щодня. Хоч як я придивлявся, нічого зловісного в ньому не знаходив. Можливо, те, що він зовсім не пив, і вирізняло його з-поміж гостей: що галасливіше веселилося товариство, то бездоганнішою здавалася його поведінка. Коли «Джазова історія людства» скінчилася, дівчата, мов ласкаві кошенята, горнулися до чоловічих грудей; дівчата грайливо вдавали, ніби непритомніють, і падали в чоловічі руки, а то й просто в натовп, не сумніваючись, що хтось їх підхопить; але ніхто не падав, заплющивши очі, в руки Гетсбі, й жодна під хлопчика обстрижена голівка не притулялася до його грудей, і жодна трійця любителів співів не запрошувала його утворити квартет.

— Даруйте.

Біля нас стояв лакей.

— Міс Бейкер? — спитав він. — Даруйте, але містер Гетсбі хотів би поговорити з вами сам на сам.

— Зі мною? — здивовано вигукнула вона.

— Так, пані.

Вона повільно підвелася, глянула на мене округленими очима й пішла за лакеєм до сходів. Я помітив, що й у вечірній сукні, і в будь-якій іншій, вона ходить так, ніби на ній спортивний костюм, — дивлячись на її сягнисту, пружну ходу, можна було подумати, що свої перші кроки вона вчилася робити на полі для гри в гольф ясного, бадьорого ранку.

Я лишився сам. Була вже майже друга година. З вікон великої кімнати, що виходили на терасу, час від часу долинали якісь невиразні загадкові звуки. Я обминув студента Джордан, котрий намагався втягти мене в розмову на гінекологічні теми, яку він провадив з двома хористками, — і ввійшов до будинку.

У великій кімнаті було повно людей. Одна з дівчат у жовтому грала на роялі, і поряд неї, стоячи, співала висока рудоволоса молода особа, солістка відомого ансамблю. Вона випила чимало шампанського і тепер, співаючи, дійшла помилкового висновку, що життя її зовсім, зовсім нещасливе, а тому вона не тільки співала, а й невтішно ридала. Кожну паузу в співі вона заповнювала уривчастим, здушеним схлипуванням, після чого виводила пісню далі тремтливим сопрано. З її очей лилися сльози, хоч і не так картинно, як годилося б, бо, звисаючи на густо нафарбованих віях, вони набували чорнильного кольору і далі стікали вже повільними чорними струмочками. Якийсь жартун запропонував, щоб вона співала по нотах, написаних на її обличчі; почувши це, вона здійняла догори руки, впала в крісло й умить поринула в глибокий п'яний сон.

— Вона тут посварилася з паном, який називає себе її чоловіком, — пояснила дівчина, що стояла поряд зі мною.

Я озирнувся довкола. Більшість дам, які ще лишалися тут, сварилися тепер з панами, що, очевидно, називали себе їхніми чоловіками. Навіть у товаристві Джордан, отому секстеті з Іст-Егга, панував розбрат. Один з чоловіків аж надто захопився розмовою з молодою акторкою; його дружина спочатку статечно вдавала, ніби це її зовсім не обходить і навіть потішає, але врешті не втрималася й перейшла до флангових атак — раз у раз вона виростала раптом над його плечем і, мінячись, мов розгніваний діамант, сичала йому у вухо:

— Ти ж обіцяв!..

А втім, не тільки вітрогони чоловічої статі відмовлялись їхати додому. В передпокої точилася суперечка між двома сміховинно тверезими чоловіками та їхніми глибоко обуреними жінками. Жінки скаржились одна одній трохи верескливими голосами:

— Як тільки він помічає, що мені весело, відразу тягне мене додому.

— Зроду не бачила такого егоїста.

— Чомусь ми завжди мусимо іти перші.

— I ми теж.

— Але сьогодні ми майже останні, — несміливо мовив один з чоловіків. — Вже навіть оркестр поїхав півгодини тому.

У відповідь залунали дружні звинувачення в нечуваній бездушності, і суперечка завершилася нетривалою боротьбою, в якій перемогли чоловіки: вони підхопили своїх дружин на руки і, хоч як ті хвицялись і дряпалися, винесли їх надвір.

Коли я ввійшов до передпокою по свого капелюха, на дверях бібліотеки з'явилися Джордан Бейкер і Гетсбі. Він схвильовано казав їй щось на прощання, але тут кілька гостей підійшли до нього, і обличчя його враз закам'яніло у світській усмішці.

Супутники Джордан уже стояли біля виходу й нетерпляче гукали до неї, але вона зупинилася, щоб потиснути мені руку.

— Я щойно вислухала дивовижну історію, — прошепотіла вона. — Ми довго там пробули?

— Та, мабуть, з годину.

— Просто дивовижна історія, — неуважливо повторила вона. — Але я заприсяглася, що нікому її не розповім, тож не буду вас інтригувати. — Вона мило позіхнула мені просто в обличчя. — Ви б навідалися до мене... Телефон є в довіднику... Під ім'ям місіс Сігурні Гауорд... Це моя тітка... — Вже поспіхом, біжачи до виходу, вона злегка махнула мені на прощання засмаглою рукою і зникла в натовпі коло дверей.

Трохи збентежений тим, що мій перший візит так затягся, я підійшов до Гетсбі, який стояв в оточенні останніх гостей. Я хотів пояснити, що намагався розшукати його відразу, як прийшов, і перепросити за нетактовність у розмові в саду.

— Та що ви, що ви, — урвав він мене. — Викиньте це з голови, друже. — В цьому фамільярному виразі було не більше фамільярності, ніж у заспокійливому дотику його долоні до мого плеча. — I не забудьте: завтра о дев'ятій ранку ми з вами вирушаємо в політ на гідроплані.

Аж раптом голос лакея з-за спини:

— Вас викликає Філадельфія, сер.

— Зараз підійду. Скажіть, хай почекають хвильку... На добраніч.

— На добраніч.

— На добраніч. — Він усміхнувся, і мені раптом здалося, що він радіє з того, що я йду від нього одним з останніх, що він хотів цього. — На добраніч, друже... На добраніч.