Фрэнсис Фицджеральд – Великий Гетсбі (страница 6)
Місіс Вільсон встигла перед появою гостей перевдягтись і тепер була вбрана в шикарну вихідну сукню з кремового шифону, що шурхотів, коли вона походжала по вітальні. Немовби під впливом нового туалету змінилась і її поведінка. Та дивовижна жвавість, що так вразила мене при нашому знайомстві в гаражі, перейшла в просто-таки разючу пиху. Її сміх, жести, мова ставали дедалі неприроднішими, і в міру того, як вона надималася, вітальня немовби зменшувалась довкола неї, аж поки в мене виникло враження, що місіс Вільсон стрімко обертається в клубах диму на якійсь рипучій, скреготливій осі.
— Ох, люба, — казала вона сестрі робленим, верескливим голосом, — усі ті люди тільки й дивляться, як би тебе ошукати, поживитися за твій рахунок. Не далі як минулого тижня до мене сюди приходила жінка, зробила педикюр, а заправила стільки, наче видалила мені апендицит!
— А як ту жінку звуть? — спитала місіс Маккі.
— Місіс Еберхардт. Вона робить педикюр вдома у клієнтів.
— Мені так подобається ваша сукня, — сказала місіс Маккі. — Від неї очей не відірвеш.
Місіс Вільсон відхилила комплімент, зневажливо звівши одну брову.
— Ет, це вже старі лахи, — мовила вона. — Цю сукню я вже не ношу — надягаю хіба тоді, коли мені байдуже, як виглядаю.
— Але вона вам страшенно пасує, ви в ній якась особлива, — не вгавала місіс Маккі. — Якби Честер міг зняти вас у такій позі, вийшов би справжній шедевр!
Ми всі мовчки втупились очима в місіс Вільсон, а вона, відкинувши з чола пасмо волосся, подарувала нам у відповідь сліпучу усмішку. Містер Маккі якийсь час придивлявся до неї, схиливши голову набік, а тоді простяг руку вперед, відвів назад і знову простяг уперед.
— Я змінив би освітлення, — сказав він нарешті. — Щоб увиразнити скульптурність обличчя. I обов'язково взяв би в кадр волосся в усій його пишноті.
— А я б нізащо не змінювала освітлення! — вигукнула місіс Маккі. — По-моєму, це...
— Шш! — присадив її чоловік, і ми всі знову зосередилися на предметі дискусії, але тут Том Б'юкенен голосно позіхнув і звівся на ноги.
— Ви б краще випили чогось, — звернувся він до подружжя Маккі. — Міртл, дай ще льоду й мінеральної, поки всі тут не поснули.
— Я ж казала тому хлопцеві, щоб приніс лід. — Міртл звела брови, обурена недбалістю прислуги. — От ледацюги! За ними як не простежиш, нічого не зроблять.
Вона подивилася на мене й не знати чому засміялась. Потім схопила песика, палко поцілувала його і вийшла на кухню з таким виглядом, наче десяток кухарів чекають там її наказів.
— Я зробив кілька непоганих пленерів на Лонг-Айленді, — самовдоволено мовив містер Маккі.
Том тупо подивився на нього.
— Два навіть оправив у рамки й повісив у себе вдома.
— Два чого? — спитав Том.
— Два етюди. Один я назвав «Мис Монток. Чайки», а другий — «Мис Монток. Море».
Кетрін, сестра Міртл, сіла на диван поряд мене.
— Ви теж живете на Лонг-Айленді? — спитала вона.
— Я живу у Вест-Еггу.
— Справді? Я там нещодавно побувала, з місяць тому. На вечорі в одного добродія на ім'я Гетсбі. Ви з ним знайомі?
— Він мій сусід.
— Знаєте, кажуть, він чи то племінник, чи то двоюрідний брат кайзера Вільгельма. Звідти і його багатство.
— Справді?
Вона кивнула головою.
— Я його боюся. По-моєму, з таким, як він, краще не мати справи.
Цю вельми цікаву інформацію про мого сусіда урвала місіс Маккі, яка, показавши пальцем на Кетрін, раптом вигукнула:
— А знаєш, Честере, з нею ти б теж зміг дещо зробити!
Але містер Маккі тільки неуважливо кивнув їй головою і знову обернувся до Тома.
— Я б по-справжньому зайнявся Лонг-Айлендом, якби хтось замовив за мене слівце. Мені б тільки пробитися в друк, а там уже я за себе певен!
— А ви зверніться до Міртл, — вибухнув реготом Том; місіс Вільсон саме ввійшла до вітальні з тацею. — Вона вам напише рекомендаційного листа. Напишеш, Міртл?
— Якого листа? — спантеличено спитала Міртл.
— Рекомендаційного листа до твого чоловіка, нехай містер Маккі зробить з нього кілька етюдів. — Він поворушив губами, придумуючи. — Ну, скажімо: «Джордж Б. Вільсон біля бензоколонки» чи щось таке.
Кетрін присунулася ближче й прошепотіла мені у вухо:
— Вона ненавидить свого чоловіка так само, як Том — свою дружину!
— Невже!
— Смертельно ненавидить! — Вона подивилася на Міртл, потім на Тома. — Ну, а я кажу: нащо жити з тим, кого ненавидиш? По-моєму, так: домоглися б і він, і вона розлучення, а потім побралися б.
— Тож і вона не любить Вільсона?
Відповідь на це була несподівана. Відповіла сама Міртл, яка почула запитання, — відповіла лютою, брудною лайкою на адресу чоловіка.
— От бачите! — переможно вигукнула Кетрін, а потім знову притишила голос. — Власне, все упирається в його дружину. Вона католичка, а католики не визнають розлучення.
Дейзі зовсім не була католичкою, і хитрість, прихована в цій брехні, справила на мене неабияке враження.
— Коли вони все ж таки поберуться, — вела далі Кетрін, — то переїдуть на Захід і там пересидять, поки галас тут стихне.
— Тоді вже краще було б переїхати до Європи.
— О, то ви любите Європу? — несподівано голосно вигукнула Кетрін. — Я оце щойно повернулася з Монте-Карло.
— Справді?
— Так, рівно рік тому. Їздила туди з приятелькою.
— I довго там пробули?
— Ні, ми тільки з'їздили до Монте-Карло й назад. Через Марсель. Ми мали з собою понад тисячу двісті доларів, але за два дні в казино нас обдерли до нитки. I досі дивуюсь, як ми звідти ноги винесли. Боже, як я ненавиджу те місто!
Надвечірнє небо за вікном на мить заяскріло медяною блакиттю Середземного моря, але пронизливий голос місіс Маккі відразу повернув мене до вітальні.
— Я теж мало не зробила жахливої помилки, — енергійно призналася вона. — Мало не вийшла заміж за єврейчика, який упадав коло мене кілька років. А знала ж, що він мені у слід ступити не годен. I всі мені казали: «Люсіль, цей чоловік тобі у слід ступити не годен!» Та коли б я не зустрілася з Честером, він би мене кінець кінцем укоськав.
— Так-так, — покивала головою Міртл Вільсон. — Але ви все ж таки за нього не вийшли.
— Та звісно, що не вийшла.
— А от я вийшла, — не зовсім точно сказала Міртл. — Ось у чому різниця між тим, що випало на нашу долю.
— А нащо ти це зробила, Міртл? — спитала Кетрін. — Ніхто ж тебе не силував.
Міртл на мить замислилася.
— Я вийшла за нього тому, що вважала його джентльменом, — сказала вона нарешті. — Я вважала, що він людина вихована, а виявилося, що він і нігтя мого не вартий.
— Ти ж якийсь час кохала його без тями, — зауважила Кетрін.
— Кохала? Без тями? — обурилася Міртл. — Звідки ти це взяла? Я кохала його не більше, ніж оцього добродія.
Вона тицьнула пальцем у мій бік, і всі подивилися на мене з докором. Я спробував усім своїм виглядом показати, що наші стежки ніколи раніше не сходились.
— Якщо я й з'їхала з глузду, то лише тоді, коли погодилась одружитися з ним. Але я відразу зрозуміла свою помилку. Він позичив у когось костюм, щоб надягти на весілля, а мені навіть не сказав про це, і за кілька днів — його саме не було вдома — якийсь тип прийшов по той костюм. — Вона озирнулася, перевіряючи, чи всі її слухають. — «Як? — кажу. — Це ваш костюм? Уперше чую». Але костюм я все ж таки віддала, а потім упала на ліжко і ревма проревла аж до вечора.
— Їй справді вже треба йти від нього, — знову зашепотіла до мене Кетрін. — Вони прожили над тим гаражем цілих одинадцять років! А до Тома вона ж ні на кого навіть не дивилася.
Пляшка віскі — вже друга того вечора — тепер переходила з рук у руки, і тільки Кетрін не торкалась її, запевняючи, що їй «і без нього весело». Том викликав консьєржа й послав його по якісь знамениті сандвічі, які, мовляв, можуть замінити цілу вечерю. Я знову і знову поривався піти — мені хотілося пішки пройтися в лагідних сутінках до Центрального парку, але щоразу, коли я намагався підвестись, мене втягували в якусь безладну, галасливу суперечку, що мов мотузкою прив'язувала мене до крісла. А тим часом, можливо, якийсь випадковий перехожий дивився з огорнутої присмерком вулиці вгору, на наші освітлені вікна, й міркував, які таємниці людського існування ховаються за ними, і подумки я опинявся на місці того перехожого, й дивився вгору його очима, й відчував ту саму цікавість. Я був водночас і тут, і там, охоплений і захватом, і страхом перед нескінченною різноманітністю життя.