Фрэнсис Фицджеральд – Великий Гетсбі (страница 20)

Наступного дня зранку стояла страшенна спека — це був чи не останній і чи не найспекотніший день літа. Коли мій поїзд виринув з тунелю на сонячне світло, тільки гарячі гудки фабричного димаря «Нешнел біскуіт компані» порушували розпечену полуденну тишу. Плетені вагонні сидіння пашіли жаром; моя сусідка стоїчно пітніла у своїй білій блузці, та врешті, коли газета змокла під її пальцями, із зойком розпачу занурилася у хвилі задухи, її сумочка впала на підлогу.

— О боже! — здушено вигукнула вона.

Я насилу нахилився, підняв сумочку й простяг їй, тримаючи у випростаній руці за самісінький край на знак того, що не зазіхаю на неї; та однаково всі довкола, включаючи і власницю, запідозрили мене в злодійстві.

— Жарко! — казав кондуктор щоразу, як бачив знайоме обличчя. — Оце так погодка!.. Жарко!.. Жарко!.. Жарко!.. Вам не жарко? А вам жарко? А вам...

Його палець відбився темною плямою на моєму сезонному квитку. Невже в таку спеку когось може обходити, чиї уста він цілує, чия голівка лишає вологий слід на кишені піжами над серцем?

...Поки ми з Гетсбі чекали біля дверей в холі в Б'юкененів, звідкись війнув легкий вітерець, і телефон, оживши, задзвонив.

— Подати труп господаря? — загорлав у трубку лакей. — На жаль, це неможливо, мадам, — у таку спеку до нього не доторкнешся.

Насправді ж він казав лише:

— Так... Так... Зараз дізнаюсь.

Він поклав трубку і, поблискуючи потом, підійшов до нас, щоб узяти наші круглі солом'яні капелюхи.

— Пані чекає на вас у вітальні! — вигукнув він і без будь-якої потреби показав, куди йти. За такої спеки кожен зайвий рух був марнотратством суспільного запасу життєвих сил.

У вітальні, завдяки полотняним тентам над вікнами, було темно й прохолодно. Дейзі й Джордан лежали на величезній тахті, мов два срібних ідоли, притримуючи свої білі сукні, що тріпотіли під співучим повівом вентиляторів.

— Неможливо ворухнутись! — вигукнули вони разом.

Пальці Джордан, засмагу яких прикривала біла пудра, на мить затрималися в моїй руці.

— А де ж наш уславлений спортсмен, містер Томас Б'юкенен? — спитав я.

I тут-таки почув його грубий, хрипкий, приглушений голос — він розмовляв у холі по телефону.

Стоячи на темно-червоному килимі посеред вітальні, Гетсбі зачудовано роззирався довкола. Дейзі, дивлячись на нього, засміялася своїм милозвучним, хвилюючим сміхом; малесенька хмарка пудри здійнялася з її грудей.

— Є чутка, — прошепотіла Джордан, — що Том зараз розмовляє із своєю пасією.

Ми примовкли. Голос у холі роздратовано вибухнув:

— Коли так, то я взагалі не продам вам цю машину... I взагалі, ніяких обов'язків перед вами я на себе не брав... I я взагалі попрошу вас не морочити мені голову й не дзвонити, коли люди сідають до столу.

— Певно, давно вже натис на важілець, — глузливо сказала Дейзі.

— Та ні, — запевнив її я, — він справді збирався продати машину. Я випадково знаю про цю справу.

Том рвучко відчинив двері, на мить заповнив весь отвір своїм кремезним тілом, а тоді кваштиво ввійшов до кімнати.

— А, містер Гетсбі! — з добре прихованою неприязню він простяг широку, плоску долоню. — Радий вас бачити, сер... Привіт, Ніку...

— Приготуй нам випити чого-небудь холодного! — вигукнула Дейзі.

Коли Том вийшов з кімнати, вона підвелася, підійшла до Гетсбі і, притягши до себе його обличя, поцілувала в уста.

— Я кохаю тебе, ти ж знаєш, — прошепотіла вона.

— Не забувай, що ти тут не сама, — сказала Джордан.

Дейзі озирнулася невидющими очима.

— А ти поцілуй Ніка.

— Ні сорому, ні совісті!

— I нехай! — вигукнула Дейзі й вибила чечітку перед каміном. Але зразу згадала про спеку й з винуватою міною повернулася на своє місце на тахті. В цю мить до вітальні ввійшла накрохмалена няня, ведучи за руку малу дівчинку.

— Мо-є зо-лот-ко, — заворкотала Дейзі, розкриваючи обійми. — Ходи до мамусі, мамуся так любить тебе.

Няня відпустила дівчинку, і та, перебігши кімнату, сором'язливо сховалась у складках материної сукні.

— Мо-є зо-лот-ко! Мамуся не забруднила пудрою твої жовтенькі кучерики? Стань-но рівно, привітайся з гістьми!

Ми з Гетсбі по черзі нахилились і потисли неохоче простягнуте рученя. Гетсбі не зводив з дитини здивованих очей. Певно, доти він просто не вірив у її існування.

— Няня причепурила мене перед сніданком, — сказала дівчинка, знову горнучись до Дейзі.

— Це тому, що мамуся хотіла похвалитися тобою. — Вона притулилася щокою до єдиної борозенки на білій шийці. — Ти моє чудо! Ти моє справжнісіньке маленьке чудо!

— Так, — спокійно погодилася дитина. — А в тітусі Джордан теж біла сукня.

— Тобі подобаються мамусині приятелі? Подивися, вони гарні?

— А де тато?

— Вона зовсім не схожа на батька, — сказала Дейзі. — Пішла в мене. I волосся в неї моє, і овал обличчя.

Вона відкинулася на подушку тахти. Няня підійшла і простягла руку.

— Ходімо, Пеммі.

— До побачення, серденько моє!

Сумно озирнувшись назад, слухняна дитина взялася за руку няні й була виведена з кімнати саме в ту мить, коли знову з'явився Том, а слідом за ним — лакей з чотирма склянками джину з лимонним соком, у яких торохтів лід. Гетсбі взяв склянку.

— Таки начебто холодне, — силувано мовив він.

Ми почали пити довгими, жадібними ковтками.

— Я десь читав, ніби сонце з кожним роком дедалі більше розігрівається, — весело сказав Том. — I нібито незабаром земля впаде на сонце, — а втім, ні, стривайтє, зовсім навпаки! — сонце з кожним роком остигає.

— Давайте вийдемо, — запропонував він Гетсбі. — Я хочу показати вам свої володіння.

Я вийшов на веранду разом з ними. По зеленій воді протоки, змертвілій від спеки, повільно повзло самотнє вітрильце, прямуючи до свіжості відкритого моря. Гетсбі постежив за ним очима, а тоді показав рукою на той бік затоки.

— Онде мій будинок, якраз навпроти.

— Так-так.

Ми знову задивилися в далечінь, понад трояндовими кущами, розпеченим травником і висушеними спекою водоростями, що позначали край води. Біле крило вітрильника торкнулося прохолодної блакиті небокраю. Десь далі лежав хвилястий океан, усіяний благословенними островами.

— Оце спорт, — сказав Том, кивнувши головою. — Я хотів би хоч на годинку опинитися на тому суденці.

Снідали ми в їдальні, теж затемненій від сонця, запиваючи холодним пивом удавану веселість.

— А куди нам подіти себе ввечері? — вигукнула Дейзі. — I завтра, і післязавтра, і в найближчі тридцять років?

— Не розводь меланхолію, — сказала Джордан. — Хіба ти не знаєш: життя починається знову восени, з першим похолоданням.

— Але зараз так жарко, — не вгавала Дейзі, мало не плачучи. — I все так плутається й переплутується. Давайте поїдемо до міста!

Її голос насилу пробивався крізь спеку, долаючи її опір, намагаючись видобути з неї бодай щось певне.

— Буває, стайню переобладнують під гараж, — казав Том, звертаючись до Гетсбі. — А от я — перша людина, що переобладнала гараж під стайню.

— Хто хоче їхати до міста? — правила своєї Дейзі. Гетсбі повільно звів погляд на неї. — Ох! — вигукнула вона. — Для вас спека наче й не існує.

Їхні очі зустрілись, і вони задивились одне на одного, й довколишній світ перестав для них існувати. Потім Дейзі примусила себе опустити очі.

— Для вас спека наче й не існує.

Вона освідчувалася Гетсбі в коханні, і Том Б'юкенен раптом усе зрозумів. Він завмер, приголомшений. Рот його розтулився, він подивився на Гетсбі, потім знову на Дейзі так, наче оце тільки тепер упізнав у ній якусь дуже давню знайому.