Фрэнсис Фицджеральд – Романи (страница 9)
А тим часом він почувався напродив самотньо і безпорадно серед решти спільноти. Нові бажання й амбіції нуртували в його свідомості. Весь перший семестр він заздрив найменшим проявам успіхів однокурсникіВініяк не міг зрозуміти, чому їх з Керрі не зарахували одразу до еліти курсу.
Багато вечорів провели вони, сидячи біля вікна на Університетській, 12, спостерігаючи, як однокурсники виходять і заходять в актовий зал, помічаючи, як довкола більш успішних студентів гуртуються їхні нові супутники, як хтось поодинокий швидким кроком перетинає подвір’я з опущеними очима, заздрячи згуртованості великих університетських об’єднань.
— Ми — жалюгідний середній клас, ось хто ми! — поскаржився він Керрі одного дня, лежачи на канапі і добиваючи пачку «Фатімас» одну сигарету за одною.
— А чом би й ні? Ми заради цього приїхали до Принстона, щоб нас так само сприймали учні невеликих коледжів, щоб відчувати свою зверхність, свою впевненість, краще одягатись, щоб хизуватись, врешті-решт.
— Не в тому річ, я не проти цієї убогої кастової системи, — зізнався Еморі. — І мені навіть подобається ідея правлячої верхівки, але, заради всього святого, Керрі, я мушу бути одним із отих, що нагорі.
— Але зараз, Еморі, ти просто роздратований буржуа.
Еморі якийсь час лежав мовчки.
— Може, ненадовго, — врешті-решт озвався він, — але тяжка праця залишає прикрі сліди, а я це ненавиджу!
— То — радше почесні шрами. — Керрі раптом вистромив шию з-за вікна. — Поглянь, он Лангедак! Ти ж хотів його побачити, а одразу за ним — Гемберд.
Еморі різко підскочив і кинувся до вікна.
— Ага! — сказав він, розглядаючи цих знаменитостей. — Гем-берд — сильний, зразу видно, але цей Лангедак — просто неотесаний, хіба ні? Я таким не довіряю. Але алмази здаються досить грубими, поки не ограновані.
— Хтозна, — сказав Керрі, коли хвиля емоцій спала, — ти ж у нас літературний геній. Тобі видніше.
— Цікаво... — Еморі затнувся. — Чи міг би я отаким бути? Думаю, що міг би. Звучить, мабуть, дико, але я б цього нікому не сказав, окрім тебе.
— То пиши, чого чекаєш? Одрости волосся і пиши вірші, як отой Д’Інвільє в «Літературному клубі».
Еморі ліниво дотягнувся до стосу журналів на столі.
— Читав цю останню пробу пера?
— Ніколи не пропускаю. Вони виняткові.
Еморі гортав номер.
— Ого! Він що — першокурсник? — сказав він із подивом.
— Ага.
— Послухай оце! Господи!
Говорить служниця:
— І що б це мало означати?
— Це сцена в ідальні.
— Господи, Керрі, про що воно? Присягаюсь, я геть не розумію, хоч сам полюбляю літературу.
— Це все досить цікаво, — позіхнув Керрі. — Правда, коли щось таке читаєш, то на думку спадають катафалки і скисле молоко. Але це — не найкращий його витвір.
Еморі жбурнув журнал на стіл.
— Нехай, — зітхнув він. — Я просто не знаю, що робити. Я й сам десь відірваний від загали, але недолюблюю всіляких диваків. Не можу ніяк вирішити, чи далі плекати свій хист і стати, приміром, видатним драматургом, чи плюнути на все і стати принстонським зализою?
— А навіщо вибирати? — знизав плечима Керрі. — Краще плисти за течією, як я. Я взагалі збираюсь грітися в промінні слави мого брата Берна.
— Я не можу плисти за течією — я хочу бути помітним. Я хочу мати вплив, хоча би з-поміж студентів. Скажімо, або бути головним редактором «Принстонівця», або президентом «Трикутника». Я хочу, щоби мною захоплювались, Керрі.
— Ти надто забагато про себе думаєш (Еморі ця думка здивувала).
— Ні, я й про тебе теж думаю. Ми маємо спілкуватись із рештою курсу, повсякчас, особливо зараз, коли так приємно бути снобом. Я б, наприклад, хотів привести якусь кралечку на бал у червні, але щоб я зміг бути при цьому невідпорно елегантним.
І представити її всім нашим серцеїдам і футбольним капітанам, і таке інше...
— Еморі, — сказав Керрі, втрачаючи терпець, — ти ходиш по колу! Якщо хочеш прославитись — займись, нарешті, чимось, якщо ні — просто розслабся. — Він позіхнув. — Ходімо, нехай кімната трохи провітриться, бо ми тут накурили. Гайда вниз, подивимось футбольне тренування.
Еморі знехотя приєднався до цієї пропозиції. Він вирішив, що злет його кар’єри почнеться з наступної осені. А поки можна разом із Керрі влаштовувати веселі оказії у стінах «Універу 12».
Вони підкладали лимонний пиріг у ліжко бідолашного єврейського хлопця, або залишали весь будинок без газу, вимкнувши нагрівач у кімнаті Еморі, що дуже спантеличило пані хазяйку і місцевого слюсаря; перенесли пожитки «плебеїв-пияків» (картини, книги, меблі) у ванну кімнату. Цим вони неабияк збентежили двох друзяк, які ще не прийшли до тями після веселої вечірки в Трентоні. Але витівників засмутило, що плебеї-пияки все сприйняли як недолучний жарт. Вони різались у покер, двадцять одне і джек-пот від світання до смерку, а коли в одного сусіда був день народження, намовили його купити на всіх шампанського для бурхливої вечірки. Спонсор вечірки чомусь залишився тверезий, і Керрі з Еморі мимохіть зіштовхнули його зі сходів (а потім весь наступний тиждень навідували бідолаху в лікарні, спокутуючи свою провину).
— Скажи, хто всі ці дівчата? — запитався одного дня Керрі (стоси листів до Еморі непокоїли його). — Дивився я тут недавно оті поштові штемпелі — Фармінгтон і Доббс, Вестовер і Дан-Холл — що б це мало означати?
Еморі скептично усміхнувся:
— Усі вони з Міннеаполіса і Сент-Пола. — Далі почав перелічувати одну за одною: — Ось — Мерилін де Вітт, гарненька, має власну машину, і це дуже зручно; це — Саллі Везербі, вона, щоправда, трохи розповніла; а це — Майра Сент-Клер — давня пасія, охоче дає себе цілувати, якщо хочеш знати.
— Як ти даєш собі з ними раду? — Керрі ніяк не міг заспокоїтись. — Я спробував усе, але ці сороки мене навіть не бояться.
— Бо ти — типовий «хороший хлопчина», — висунув припущення Еморі.
— Точно! Їхні матусі ніколи не хвилюються, коли вони зі мною. Але це вже занадто! Якщо я намагаюся взяти когось за руку, — вона сміється і не віднімає руки, ніби це не її рука. Коли рука вже в моїй — вони раз, і відсмикують її. Що воно означає?
— А ти будь загадковим, — порадив Еморі. — Скажи їм, що ти дикун і тільки вони можуть облагородити тебе. Зціпивши зуби, йдеш додому, а тоді раптом повертаєшся через півгодини, — словом, приголомшуй їх.
Керрі похитав головою:
— Дохлий варіант. Якось я написав дівчині з Сент-Тімоті гарного любовного листа. В одному місці навіть від хвилювання написав: «О Боже, як я вас кохаю!» Вона взяла манікюрні ножиці, вирізала «О Боже», а решту показувала всім, всій школі. В моєму варіанті це не діє. Я просто «пристойний хлопець», і всілякі такі дурниці не для мене.
Еморі усміхнувся і намагався уявити себе «хорошим хлопцем». У нього так нічого й не вийшло.
В лютому падав дощ із снігом, бурхливий перший семестр закінчився, а життя в «Універі 12» тривало так само весело, хоча й безцільно. Раз на день Еморі пригощався клубним сендвічем, кукурудзяними пластівцями і картоплею-фрі «У Джо». Зазвичай, компанію йому складали Керрі або Алек Коннедж. Останній був мовчазним відлюдником-зализою з Гочкіса. Він жив по сусідству і потерпав від вимушеної самотності, як і Еморі, бо всі його однокласники вступили до Єля. Кнайпа «У Джо» була неестетичною і антисанітарною забігайлівкою, але тут можна було відкрити безлімітний кредит (а це було суттєвою перевагою для Еморі). Його батько останнім часом експериментував із облігаціями гірничих компаній, і, як наслідок, утримання Еморі хоч і було доволі пристойним, проте не таким, на яке він розраховував.
«У Джо» була ще одна суттєва перевага — старшокурсники не заглядали туди. Отож, о четвертій годині кожного дня Еморі в компанії друга чи книжки приходив сюди, щоб чимось підживитись. Одного дня у березні виявилось, що всі столики зайняті, і він вмостився у крісло навпроти якогось першокурсника, який пильно зігнувся над своєю книжкою. Вони кивнули один одному. Хвилин двадцять Еморі споживав булочки з беконом, читаючи «Професію місіс Воррен» (він випадково відкрив для себе Шоу, коли протягом зимової сесії копався в бібліотеці); його сусід-першокурсник теж був зосереджений на своєму фоліанті, допиваючи третю порцію солодового молока.
Мало-помалу очі Еморі з цікавістю ковзнули на книгу його сусіда. Догори дриґом він прочитав ім’я автора і назву книги — «Марпесса» Стівена Філліпса. Йому це нічого не говорило — його освіта вимірювалась хрестоматійними класиками на кшталт «Виходь до саду, Мод» і уривками з Шекспіра і Мільтона, яких він змушений був читати за програмою.
Щоб привернути увагу свого візаві, він удав, що захоплений своєю книжкою, і вигукнув ніби мимохідь:
— Чудова річ! Направду!
Першокурсник глянув на Еморі подивовано.
— Ви про булочки з беконом? — Його ламкий голос дуже пасував до великих окулярів і до чуйності, яку він випромінював.
— Ні, — відповів Еморі. — Це я про Бернарда Шоу. — Він опустив книжку.
— Я ніколи не читав нічого з Шоу, хоча завжди планував. — Хлопчина зробив паузу, а потім продовжив: — А ви коли-небудь читали Стівена Філліпса? Узагалі ви полюбляєте поезію?