Фрэнсис Фицджеральд – Романи (страница 56)

Чоловічок відкинувся на спинку сидіння — обличчя його збуряковіло від люті. Еморі продовжував, звертаючись до поважного пана.

— Ці на чверть освічені люди із ригідним розумом, як ваш попутник, котрі думають, що вони мислять, а насправді що їх не спитай — у відповідь почуєш тільки жахливу базгранину. Якоїсь миті це «брутальні й негуманні пруссаки», наступної — «ми зобов’язані знищити всіх німців». Вони завжди думають, що «у нас все погано», але вони «не довіряють усіляким ідеалістам». Вони називають Вілсона «просто непрактичним мрійником», а вже через рік лають його за те, що він намагається реалізувати свої мрії. У них немає чітких логічних ідей, окрім жорсткої і затятої опозиції до всіх змін. Вони вважають, що неосвіченим людям не треба достойно платити. Але вони не розуміють, що коли не платити неосвіченим людям, їхні діти також залишаться неосвіченими — і ми ходитимемо й ходитимемо по колу. Ось він, поважний середній клас!

Пан із широкою посмішкою нахилився до чоловічка.

— Як він вас, Гарвіне, що скажете?

Маленький чоловічок зробив спробу усміхнутися і зробив вигляд, ніби питання таке смішне, що не варто навіть звертати й увагу. Але Еморі ще не закінчив.

— Теорія, що народ може сам собою керувати, закінчується на цьому чоловікові. Якщо його можна навчити ясно, стисло й логічно мислити, звільнити від звички ховатись за банальностями, забобонами й сентиментами, то я — войовничий соціаліст. Якщо не можна — то не думаю, що взагалі варто хвилюватися за людство і його системи тепер і надалі.

— Мені цікаво й повчально вас слухати, — сказав поважний пан. — Але ви ще дуже молодий.

— Це значить тільки, що мене ще ані зіпсував, ані налякав сучасний досвід. Я володію найбільш неоціненним досвідом — досвідом людства. І попри те, що я ходив до коледжу, я все ж таки зміг отримати хорошу освіту.

— Ви умієте говорити.

— Не все сказане — нісенітниці, — пристрасно додав Емо-рі. — Це вперше в житті, коли я відстоював соціалізм. Це єдина відома мені панацея. Я безпорадний. Мене нудить від системи, де найбагатший чоловік отримує найгарнішу дівчину, якщо захоче її. А митець без доходу мусить продавати свій талант виробнику ґудзиків. Навіть якби я не мав жодних талантів, я б не зміг гарувати десять років (приречений або на безшлюбність, або на потайні милості) тільки для того, щоб чийсь синок мав автомобіль!

— Але якщо ви не впевнені...

— Не має значення! — вигукнув Еморі. — Моє становище вже не може бути гіршим. Соціальна революція могла б винести мене нагору. Звичайно, я егоїст. Мені здається, що я — ніби риба, викинута на берег з усіх зношених систем. Я, можливо, був одним із двадцяти хлопців із мого випуску в коледжі, які отримали належну освіту. Однак вони приймали в футбольну команду будь-якого добре навченого простака, а мені не можна було, бо якийсь старий дивак вирішив, що нам усім треба збагатитися перетинами конусів! Я зненавидів армію. Я зненавидів бізнес. Я жадаю змін, і я вбив у собі совість...

— І ви будете всюди кричати, що нам потрібно прискорюватися?

— Як мінімум, це правда, — наполягав Еморі. — Реформи не встигатимуть за потребами цивілізації, якщо тільки їх не робити примусово. Політика невтручання — це все одно, що псувати дитину, говорячи, що з неї виросте щось путнє врешті-решт. Виросте, якщо примусити.

— Але ж ви не вірите в усю цю соціалістичну тарабарщину!

— Не знаю. Поки не заговорив із вами — я навіть серйозно про це не замислювався. Я не був упевнений навіть у половині сказаного...

— Ви мене зовсім заплутали, — сказав поважний пан. — Але всі ви однакові. Кажуть, Бернард Шоу, незважаючи на всі свої доктрини, найбільш прискіпливий з усіх драматургів, коли йдеться про гонорар. До останнього фартинга.

— Ну, — сказав Еморі, — я просто стверджую, що я — продукт гнучкого розуму збуреного покоління, і маю всі підстави віддати свій розум і перо радикалам. Навіть якщо в глибині мого серця я вважаю, що ми всі сліпі, як атоми в світі, обмеженому помахом маятника, — і я, і такі, як я, будуть боротися проти традиції, принаймні намагатися замінити старе лицемірство новим. Я думав у різні моменти, що у мене вірні думки стосовно життя, але вірити важко. Це єдине, що я знаю. Якщо життя — не пошуки Грааля, то принаймні дуже захоплива гра.

Хвилину всі мовчали, а потім поважний пан запитав:

— А в якому університеті ви вчились?

— У Принстоні.

Поважний пан аж здригнувся, вираз його окулярів якось змінився.

— Я колись відправив свого сина у Принстон...

— Справді?

— Можливо, ви знали його. Його звали Джесс Ферренбі. Він загинув минулого року у Франції...

— Я дуже добре його знав... Він був одним із моїх найближчих друзів.

— Він був... славний хлопець. Ми були дуже близькі...

Еморі вже вловлював схожість між батьком і загиблим сином, і він сам для себе відзначив, що його всю дорогу переслідувало відчуття знайомості. Джесс Ферренбі... Хлопець, який у коледжі здобув собі корону, якої він сам так домагався. Як це було давно... Якими вони були дурними, яких зусиль докладали заради синіх стрічок...

Автомобіль загальмував біля брами великого маєтку, оточеного кільцем живоплоту і високим залізним парканом.

— Приєднаєтесь пообідати?

Еморі похитав головою:

— Дякую, містере Ферренбі, але мушу йти далі.

Поважний пан простягнув руку. Еморі відчув, що той факт, що він знав Джесса, суттєво переважив будь-яку неприязнь, яку він викликав своїми опініями. Який вплив на людей мають привиди! Навіть чоловічок простягнув свою, щоб потиснути.

— До побачення! — вигукнув містер Ферренбі. Машина повернула й вирушила під’їзною дорогою. — Успіху вам і невдач вашим теоріям!

— Навзаєм, сер! — вигукнув Еморі посміхаючись і помахав на прощання рукою.

До Принстона залишалось кілька годин. Еморі присів на узбіччі дороги на Джерсі і подивився на вкриту памороззю місцевість. Краєвид, якщо розглядати здалека, здавався мальовничим, але якщо придивитися ближче, нагадував поїдене міллю полотно, яким туди-сюди сновигали мурахи (чим, як завжди, розчаровував). Набагато приємнішими видавалися води й небеса, і далекий горизонт. Мороз і передчуття зими хвилювали його, повертали його думками до запеклої баталії між Сент-Реджисом і Ґротоном, здавалося, минуло століття відтоді (а насправді сім років) і до осіннього дня у Франції, дванадцять місяців тому, коли він лежав у високій траві зі своїм загоном, готовий подати сигнал кулеметнику. Дві картини злилися в його пам’яті в єдиному примітивному піднесенні — дві гри, які він зіграв, — різні за ступенем жорстокості, але однаково віддалені від Розалінди чи загадок лабіринту, які тепер були його життєвими питаннями.

«Я егоїст», — подумав він.

«Ця риса не зміниться, навіть якщо я побачу «людські страждання», чи «втрачу батьків», чи «допомагатиму іншим».

«Егоїзм — це не просто частина мене. Це найживучіша частина.

Тільки перетнувши його межі, а не уникаючи його, я зможу внести рівновагу і баланс у моє життя.

Немає таких чеснот на противагу егоїзму, які б я не міг використати. Я здатен на жертви, можу бути милосердним, можу поділитися з другом, можу стерпіти за друга, можу віддати своє життя за друга — усе це тому, що це можуть бути найкращі можливі прояви мене, але у мені немає ані краплі людської доброти».

Проблема зла втілилась для Еморі у проблему статі. Він почав ототожнювати зло з фаллічним культом у Брука і раннього Веллса. Нерозривно поєднана зі злом була й краса. Краса — як безперервне збурення від м’якого голосу Елінор, від старовинної пісні вночі, або шалене безумство, як каскад водоспадів, напівритм, напівтемрява... Еморі знав, що кожного разу, коли він звертався до краси, тягнувся спраглий, вона вищирялася до нього гротескною личиною зла. Краса великого мистецтва, краса радощів, але понад усе — краса жінки.

Зрештою, вона занадто асоціювалась із дозволами й індульгенціями. Слабкість також часто буває красивою, але у слабкості немає доброти. І він знав, що у своїй новій самотності, яку він обрав заради майбутніх звершень, краса, хоча й гармонійна сама по собі, мусить бути відносною, бо інакше вона спричинятиме лише дисгармонію.

У якомусь сенсі ця поступова відмова від краси була наступним кроком після його остаточного розчарування. Він відчував, що залишає позаду можливість стати митцем певного типу. Набагато важливішим здавалося стати людиною певного типу.

Роздуми його раптово звернули, і він зловив себе на тому, що думає про Католицьку церкву. Він був твердо переконаний, що православним віруючим бракує чогось справжнього, — релігія для нього завжди була Церквою Риму. Цілком імовірно, що це все — порожні ритуали, але також, здається, єдиний прийнятний, традиційний оплот проти падіння моралі. Поки не виплекане в масах відчуття моралі, хтось мусить кричати: «Схаменіться!» Але прийняти це він наразі не міг. Йому потрібен був час і відсутність прихованого тиску. Він хотів зберегти ялинку без прикрас, повністю відчути поштовх і напрямок нового початку.

День змінився від прозорої чистоти до надвечірньої позолоти. Потім він ішов крізь останні промені призахідного сонця, коли навіть хмари, здавалося, обагрилися кров’ю. Опівночі він досягнув цвинтаря. Повітря пахло сутінковим замріяним настоєм квітів і привидів молодого місяця в небі та самотніх тіней. Він відчув бажання відчинити двері проржавілої огорожі склепу, вбудованого в схил пагорба, склеп, дочиста відмитий дощем і вкритий пізнім цвітом сльозливими блідо-голубими квітами, які могли б вирости з чиїхось мертвих очей — липкими на доторк і з нудотним запахом.