Фрэнсис Фицджеральд – Романи (страница 3)
Майра побачила всю компанію попереду і раптом уявила свою матір (прощавайте, правила пристойності!). Вона заглянула в його очі.
— Зверніть у цей провулок, Річарде, і їдьте прямо в клуб Мі-негага! — гукнула вона у переговорну трубку. Еморі, зітхнувши із полегшенням, опустився на подушки.
«Я можу її зараз поцілувати... — подумав він. — Закладаюсь, що зможу! Точно зможу!»
Небо над головою було подекуди прозоре, подекуди туманне, і ніч довкола була свіжою, наче вібрувала. Від сходинок заміського клубу простягались стежки — чорні вигинисті лінії на білому покривалі, велетенські снігові кучугури окреслювали їхні межі, як сліди гігантських кротів. Вони затримались на мить на сходах і задивились на білий святковий місяць.
— Такий блідий місяць, як тепер, — Еморі зробив непевний жест, — робить усіх таємничими. Знаєш, ти подібна зараз на юну відьмочку, без шапки, із скуйовдженим волоссям... — Її руки підхопились зібрати волосся. — Ні, облиш, ти виглядаєш чудово...
Вони поволі піднялись догори сходами і Майра пройшла у невелику окрему вітальню (точнісінько таку він намріяв, щоб вогонь у каміні горів перед великим м’яким диваном). Кілька років потому це місце стало своєрідним театром для Еморі, колискою багатьох емоційних криз. Але зараз вони говорили про вечірки із катанням на санях.
— Ти такий дивний хлопець... — спантеличила його Майра.
— Он як? Що ти маєш на увазі? — Еморі нарешті справді стало цікаво.
— Ой, ти завжди говориш про якісь дивні речі! Чому б тобі не піти кататись на лижах завтра зі мною і Мерилін?
— Я не люблю дівчат при денному світлі, — коротко відповів він, але зрозумів, що це занадто різко, і додав: — Але ти мені подобаєшся. — Він відкашлявся. — Ти для мене на першому, і на другому, і на третьому місці.
Майрині очі стали замріяними. Ото буде що розповісти Ме-рилін! Тут, на дивані, з оцим дивовижним хлопцем... Камін, відчуття того, що вони самі у цьому великому будинку...
Майра капітулювала. Атмосфера була занадто доречною.
— А ти мені подобаєшся від першого місця і до двадцять п’ятого, — зізналась вона, її голос тремтів, — а Фроґґі Паркер — на двадцять шостому.
Фроґґі опустився на двадцять п’ять пунктів лише за годину (правда, він ще цього не підозрював).
Проте Еморі, будучи тут, швидко нахилився і поцілував Майру в щоку. Він ніколи не цілував жодної дівчинки досі, і з цікавістю облизав свої губи, ніби щойно скуштував якийсь невідомий фрукт. Затим їхні вуста доторкнулись, як свіжі польові квіти на вітрі.
— Ой, це жахливо незручно... — радісно прошепотіла Майра. Її рука ковзнула в його руку, її голівка впала на його плече.
Раптова зміна настрою охопила Еморі — відраза, відчуття огиди до всього, що відбулось. Він безумно зажадав опинитись десь далеко, щоб ніколи не бачити Майру, ніколи більше нікого не цілувати; він усвідомив своє обличчя, її лице, їхні сплетені руки і захотів виповзти геть зі свого тіла і сховатись поза межами досяжності десь у закутку своєї свідомості.
— Поцілуй мене ще... — Її голос виринув десь із глибини.
— Я не хочу! — раптом почув він свій голос.
Драматична пауза.
— Я не хочу! — різко вигукнув він.
Майра підскочила як пружина, її щоки палали від враженого самолюбства, великий бант на потилиці тремтів.
— Я ненавиджу тебе! — вигукнула вона. — Ніколи більше не смій говорити зі мною!
— Що? — затнувся Еморі.
— Я скажу мамі, що ти цілував мене! Скажу! Скажу! Я скажу мамі, і вона не дозволить мені з тобою гуляти.
Еморі безпорадно витріщився на неї, ніби на небачену досі істоту, про чиє існування на землі він раніше і не здогадувався.
Раптом двері відчинились, і на порозі з’явилась мати Май-ри — вона шукала свій лорнет.
— Он ви де... — м’яко почала вона. — Дворецький сказав мені, що двоє дітей пішли нагору. Як почуваєтесь, Еморі?
Еморі дивився на Майру і чекав катастрофи, але нічого не відбулось. Лють зійшла з її обличчя, рум’янець зник, Майрин голос був спокійний, як літнє озеро.
— Ой, ми пізно виїхали, мамо, і я подумала, що...
Він почув дзвінкий сміх десь ізнизу, солодкавий запах гарячого шоколаду і тістечок. Він мовчки потупляв униз за матір’ю і донькою. Звуки грамофона змішувались із щебетанням компанії і співом, слабке мерехтіння виникло нізвідки і наче розтеклось по ньому...
Еморі провів майже два роки в Міннеаполісі. Першу зиму він носив мокасини, які колись були жовтими, але після численних жирних плям та бруду вони набули зеленувато-коричневого відтінку; він носив куртку в шотландську клітинку і червону спортивну шапку. Його собака, Граф дель Монте, пошматував її, і дядько подарував йому іншу, сіру, що постійно налазила йому на лоба. Власне, шапка була завелика, закривала пів обличчя, і дихати доводилось крізь неї, і одного дня ця недолуга штука примерзла до щоки. (Він тер щоку снігом, але вона однак посиніла.)
Одного разу Граф дель Монте зжер коробку синьки, але вона йому не зашкодила. Пізніше пес чомусь ошалів і помчав вулицями, наштовхуючись на паркани, кулячись у стічних канавах, і безповоротно зник із життя Еморі. Хлопець плакав у себе в ліжку.
— Бідний маленький Граф! — хлипав він. — О, бідний маленький Граф...
Через кілька місяців він запідозрив, що Граф лише дуже ефектно інсценував своє безумство.
Еморі і Фроґґі Паркер надибали найвидатніший рядок з усієї світової літератури — уривок із ІІІ дії «Арсена Люпена». Вони сиділи в першому ряду на денних сеансах щосереди і щосуботи. І цитували цей рядок:
«Якщо людина неспроможна бути видатним митцем або видатним полководцем, то найкраще, ким вона може стати, — це видатним злочинцем».
Еморі на тої час закохався і написав вірша:
Правда, його більше цікавило, яке Мак Ґоверн з Міннесо-ти посяде місце у всеамериканському рейтингу спортсменів. А ще — як навчитись робити фокуси з картами і з монетами, як дістати краватку «хамелеон», його цікавило також, як народжуються діти і чи Трипалий Браун справді кращий пітчер, ніж Крісті Метьюсон.
Серед книг, які він прочитав, були: «За честь школи», «Маленькі жінки» (двічі), «Загальне право», «Сапфо», «Несамовитий Ден Макґрю», «Безмежна дорога» (тричі), «Падіння дому Ашерів», «Три тижні», «Мері Вер, подруга малого полковника», «Ґанґа Дін», «Поліцейська газета» і журнали «Jim-Jam Jems»[1].
Щодо історії — тут він був прихильником Генті[2], але особливо його захоплювали всілякі історії з убивствами з книжок Мері Робертс Рейнгарт.
Він колекціонував пасма волосся дівчаток. Деякі давали йому поносити свої перстеники, але потім кинули це робити, оскільки в нього була нервова звичка покусювати їх, тримаючи палець біля губ, а це зазвичай провокувало ревниві підозри у наступних щасливчиків.
Упродовж літа Еморі і Фроґґі Паркер кожного тижня відвідували театральні вистави. Затим замріяно брели додому вздовж Геннепін і Ніколетт-авеню крізь безтурботний натовп, вдихаючи духмяне повітря серпневої ночі. Еморі дивувався, чому це люди не помічають, що він — хлопець, створений для слави? І коли з людського потоку виокремлювались обличчя, які кидали на нього побіжні погляди, він прибирав такого романтичного вигляду, ніби ступав повітряними подушками, які встеляли асфальт для нього, чотирнадцятилітнього...
Коли він лягав спати, йому вчувались голоси — незрозумілі, гаснучі, чарівливі — ніби десь за вікном, і перед тим як заснути, він мріяв... Про те, як стане видатним півзахисником, або про те, як йому присвоять генеральський чин після японської навали і він стане наймолодшим із усіх відомих генералів. І завжди він думав про те, як зробиться кимось, а не про те, чим він був. Це теж дуже влучно характеризувало Еморі.
До того, як його було відіслано до Лейк-Дженева, він уже приміряв свої перші довгі штани (збентежений, але внутрішньо тріумфуючи). До комплекту додались: пурпурова гофрована краватка і комірець «Бельмонт» (його кінці щільно сходились докупи), пурпурові шкарпетки і хустинка з пурпуровою облямівкою, що визирала з його нагрудної кишені. Але, що найважливіше, — він вивів свою першу філософію, кодекс, за яким йому судилось жити (найточніше його було б назвати аристократичним егоїзмом).
Він усвідомив, що його значливі інтереси ховаються у свідомості певної особи — мінливої і непостійної. І щоб якимось чином пов’язати цю особу зі своїм минулим, сприймав її як Еморі Блейн. Еморі вважав себе удачливим, здатним безмежно розвиватись як у хороший, так і в поганий бік. Він не вважав, що має сильний характер, але покладався на свої природні здібності (він швидко вчиться) та на свої розумові переваги (прочитав багато серйозних книжок). Він усвідомлював, що ніколи не стане генієм якихось точних чи гуманітарних наук. Натомість всі інші висоти він цілком міг підкорити.
Щодо природних даних, Еморі вважав себе дуже вродливим. (І це справді було так.) Він бачив себе згодом вправним спортсменом і талановитим танцюристом.
Щодо суспільства, тут його шанси були, мабуть, найбільш хисткі. Хоча він однозначно вважав себе особистістю, обдарованою незаперечним шармом, чаром, що дозволяло домінувати над своїми ровесниками та приворожити будь-яке жіноче серце.