Фрэнк Херберт – Капітула Дюни (страница 42)

Одраде покликала свою нічну помічницю, аколітку першого ступеня, і попросила меланжевого чаю з небезпечним стимулянтом. Чогось такого, що могло б допомогти їй відсунути на пізніше потребу організму в сні. Але дорогою ціною.

Аколітка трохи повагалася, перш ніж виконати цей наказ. За мить повернулася з малою тацею, на якій парувала чашка чаю.

Одраде вже давно вирішила, що меланжевий чай, приготований з води із холодних глибоких джерел Капітули, має смак, який вкарбувався в її психіку. Гіркий стимулянт позбавив Одраде свіжості цього смаку і надгриз її сумління. Спостерігачі рознесуть цю звістку. Клопоти, клопоти, клопоти. Проведуть Проктори ще одне голосування?

Вона ковтала потроху, даючи стимулянтові час спрацювати. «Жінка, засуджена до страти, відмовляється від останнього обіду. П’є чай».

Невдовзі відклала порожню чашку й розпорядилася подати тепле вбрання.

— Іду прогулятися в садах.

Нічна помічниця нічого не сказала. Усі знали, що вона часто ходила туди прогулятися, навіть поночі.

За кілька хвилин Одраде опинилася на вузькій обгородженій стежці, що вела до її улюбленого місця. Дорогу освітлювала мінікуля, коротким повідцем прикріплена до правого плеча. До огорожі підійшла невелика черідка чорної худоби Сестринства. Дивилася, як проходить Одраде. Вона глянула на вологі морди, вдихнула густий запах люцерни в парі, що виходила з їхніх ніздрів, і зупинилася. Корови понюхали, відчули феромон, розпізнали у ній свою. Повернулися до паші, купу якої залишили під огорожею пастухи.

Відвернувшись від худоби, Одраде глянула на безлисті дерева по той бік пасовиська. Мінікуля вималювала круг жовтого світла, що підкреслювало зимову суворість.

Мало хто розумів, чому це місце так її приваблювало. Не достатньо було сказати, що вона знайшла тут утихомирення неспокійних думок. Навіть взимку, коли мороз скрипить під ногами. У цьому саду панувала дорогоцінна тиша, яка буває поміж бурями. Вона погасила мінікулю і дозволила ногам вільно ступати знайомою дорогою в темряві. Час від часу поглядала на світло зірок, що виднілися між голим віт­тям. Бурі. Відчула, що наближається буря, якої не міг передбачити жоден метеоролог. Буря породжує бурю. Шаленство породжує шаленство. Помста породжує помсту. Війни породжують війни.

Старий башар був майстром у розбиванні таких замкнутих кіл. Чи його гхола теж матиме цей талант?

Яка небезпечна гра.

Одраде озирнулася на худобу — темна рухлива пляма, освітлена зорями пара. Тварини тісно з’юрмилися, щоб зігрітися, вона почула знайоме хрумтіння, з яким вони пережовували пашу.

«Мушу рушати на південь, у пустелю. Мушу зустрітися з Шіаною лицем в лице. Піщана форель процвітає. Чому ж не з’являються піщані черви?»

Заговорила вголос, звертаючись до худоби, що з’юрмилася при огорожі:

— Їжте свою траву. Саме це ви й маєте робити.

Одраде знала, що коли шпигуни зі сторожових псів випадково почують це зауваження, їй доведеться представити серйозне виправдання.

«Та цієї ночі я зазирнула у серце наших ворогів. І пожаліла їх».

***

Добре знати річ — це знати її межі. Справжню природу об’єкта можна розгледіти, лише виштовхнувши його за межі допустимого відхилення.

Не покладайся лише на теорію, якщо ставкою є твоє життя.

Дункан Айдаго стояв майже в центрі тренувальної зали не-корабля, за три кроки від гхоли-дитини. Довкола, на досяг руки, були хитромудрі тренувальні апарати — частина з них виснажлива, частина небезпечна.

Цього ранку дитина здавалася захопленою та довірливою.

«Я краще його розумію, бо я теж гхола? Сумнівне припущення. Його вирощено й виховано геть не так, як спроєктовано мене. Спроєктовано! Точний термін».

Сестринство скопіювало якомога більше з оригінального дитинства Теґа. Навіть захопленого молодшого друга замість давно втраченого брата. А Одраде вділяла йому глибокої науки. Як рідна мати Теґа.

Айдаго згадав старого башара, з клітин якого створено це дитя. Замислений чоловік, до коментарів якого слід дослухатися. Знадобилося небагато зусиль, щоб відтворити в пам’яті манеру та слова цього чоловіка: «Справжній воїн часто розуміє своїх ворогів краще, ніж друзів. Небезпечна пастка, якщо дозволити, щоб розуміння призвело до симпатії, як це природно трапляється, якщо не керувати ним».

Тяжко думати, що розум, який стоїть за цими словами, прихований десь усередині цієї дитини. Башар був таким прозор­ливим, навчаючи симпатії в давноминулі часи у Твердині Гамму.

«Симпатія до ворога — слабкість як для поліції, так і для армії. Найнебезпечнішою є несвідома симпатія, що схиляє тебе зберігати ворога неушкодженим, бо ворог — це виправдання твого існування».

— Сер?

Як цей писклявий голос міг перетворитися на командний тон старого башара?

— Що таке?

— Чого ти стоїш і дивишся на мене?

— Башара називали «Старою Надійністю». Ти знав це?

— Так, сер. Я вивчав історію його життя.

Він стане тепер «Молодою Надійністю»? Чому Одраде так поспішає з поверненням йому первісної пам’яті?

— Через башара все Сестринство перекопує Інші Пам’яті, переглядаючи свої погляди на історію. Вони тобі це сказали?

— Ні, сер. Важливо, щоб я це знав? Мати Настоятелька сказала, що ти тренуватимеш мої м’язи.

— Я пам’ятаю, що ти любив пити даніанський марінет, дуже смачне бренді.

— Я надто малий для алкоголю, сер.

— Ти був ментатом. Знаєш, що це означає?

— Знатиму, коли ти повернеш мені спогади, чи не так?

Без шанобливого «сер». Докір учителю за небажане затягування.

Айдаго усміхнувся й отримав усмішку у відповідь. Приваб­ливе дитя. Легко виявляти йому природне почуття.

— Будь з ним насторожі, — казала Одраде. — Він уміє причаровувати.

Айдаго згадав інструктаж Одраде перед тим, як прислати сюди дитину.

— Оскільки кожна індивідуальність врешті-решт зводиться до власного «я», — сказала вона, — формування цього «я» вимагає нашої найвищої турботи та уваги.

— Це необхідно у випадку гхоли?

Того вечора вони були у вітальні Айдаго з Мурбеллою як захопленою слухачкою.

— Він запам’ятає все, чого ти його навчиш.

— Тож ми робимо дрібну поправку оригіналу.

— Обережно, Дункане! Грубо поведешся з вразливою дитиною, завдаси їй болю, навчиш нікому не довіряти — і створиш цим самогубцю. Байдуже, рано чи пізно станеться це самогубство.

— Ти забуваєш, що я знав башара?

— А ти не пам’ятаєш, Дункане, як це було, перш ніж до тебе повернулася пам’ять?

— Я знав, що башар може це зробити, і думав про нього як про свій порятунок.

— І він бачить тебе так само. Це особливий різновид довіри.

— Я поводитимуся з ним чесно.

— Ти можеш думати, що чиниш чесно, але раджу тобі глибоко зазирати всередину себе, поставши лицем до лиця з його довірою.

— А якщо я помилюся?

— Ми це виправимо, якщо буде можливо. — Вона глянула на комунікатори і знову на нього.

— Знаю, що ви стежитимете за нами!

— Не дозволь, щоб це тебе стримувало. Я не намагаюся зробити тебе боязким. Просто обережним. І пам’ятай, що моє Сестринство має ефективні методи зцілювання.

— Я буду обережним.

— Може, пам’ятаєш, що це сказав башар: «Суворість до наших супротивників завжди пом’якшується уроком, який ми сподіваємося їм викласти».

— Я не можу думати про нього як про супротивника. Башар був одним із найкращих людей, яких я знав.

— Чудово. Тож я віддаю його у твої руки.