Фрэнк Херберт – Капітула Дюни (страница 37)

Вищирив зуби.

— Ти її боїшся?

Посмішка.

— То чого ж не вб’єш її?

— Ти не Вожатий.

«Отже, для вбивства йому потрібен наказ Вожатого!»

Велика Всечесна Матрона ввійшла і опустилася на крісло.

Люцілла знову завела веселу декламацію:

— Доброго ранку, Дамо.

— Я не давала тобі дозволу так мене називати. — Низький голос, в очах з’являються перші оранжеві цятки.

— Ми тут порозмовляли з Футаром.

— Я знаю. — Більше оранжевої барви в очах. — І якщо ти його мені розбестила…

— Але, Дамо…

— Не називай мене так! — Встала з крісла, очі запалали оранжевим блиском.

— Сядь, — сказала Люцілла. — Так допит не ведуть. — Сарказм, небезпечна зброя. — Вчора ти сказала, що хочеш продовжити нашу дискусію про політику.

— Звідки ти знаєш, котра зараз година? — Знову опустилася в крісло, та очі й далі палали.

— Усі бене-ґессеритки мають цю здібність. Навіть недовго пробувши на якійсь планеті, можемо відчувати її ритм.

— Дивний талант.

— Це кожна людина може. Питання в чутливості.

— А я могла б навчитися? — Оранжева барва зникає.

— Я кажу — кожна. Ти ж досі людина, чи не так? — На це питання ще не було повної відповіді.

— Чому ти кажеш, що відьми не мають уряду?

«Хоче змінити тему. Наші здібності її турбують».

— Я не це сказала. Ми не маємо конвенційного уряду.

— І навіть суспільного кодексу?

— Не існує суспільного кодексу, що відповідав би всім потребам. Те, що в одному суспільстві вважається злочином, в іншому є моральною вимогою.

— Люди завжди мають уряд. — Оранжева барва повністю зникла. «Чого її так це цікавить?»

— Люди мають політику. Я вже казала тобі це вчора. Політика — мистецтво демонструвати щирість і цілковиту відвертість, водночас якомога більше приховуючи.

— Тож ви, відьми, приховуєте.

— Я цього не сказала. Коли ми кажемо «політика», це попередження для наших Сестер.

— Я тобі не вірю. Люди завжди творять якусь форму…

— Угоди?

— Слово, не гірше за будь-яке інше. — «Її це сердить».

Коли Люцілла не відповіла, Велика Всечесна Матрона похилилася вперед.

— Ти щось приховуєш!

— Хіба ж я не маю права приховувати від тебе речі, які можуть допомогти тобі подолати нас? — «Ось тобі соковитий шматочок приманки».

— Я так і думала! — Із задоволеним виразом відкинулася на спинку крісла.

— То чого ж цього не виявити? Думаєш, що у владі завжди є ніші, які можна заповнити, і не знаєш, що про це кажуть у моєму Сестринстві.

— Розкажи мені, прошу. — «Вона невправно володіє сарказмом».

— Ти віриш, що все це узгоджується з інстинктами, що сягають племінних часів і ще далі. Вожді та Старійшини. Таємнича Мати і Рада. А ще раніше Сильний Чоловік (чи Жінка), що стежить, аби всі були нагодовані, аби всіх охороняло вогнище біля виходу з печери.

— Це має сенс.

«Невже?»

— О, я погоджуюсь. Еволюцію форм прокладено доволі ясно.

— Еволюція, відьмо! Одну річ накладено на іншу.

«Еволюція. Бачиш, як вона хапає ключові слова?»

— Це сила, яку можна взяти під контроль, обернувши її проти себе самої.

«Контроль! Глянь, який інтерес ти викликала. Вона любить це слово».

— Тож ви творите закони, як усі інші!

— Можливо, правила регламентації, та хіба ж усе не тимчасове?

Інтенсивний інтерес.

— Звичайно.

— Але вашим суспільством керують бюрократи, які знають: до того, що вони роблять, не можна докласти й тіні фантазії.

— А це важливо? — «Справді здивована. Глянь на її гримасу».

— Лише для тебе, Всечесна Матроно.

— Велика Всечесна Матроно! — «Хіба ж вона не уразлива!»

— Чому не дозволяєш мені називати тебе Дамою?

— Ми не близькі.

— То з Футаром ви близькі?

— Годі змінювати тему!

— Хочу чистити зуби, — озвався Футар.

— Стули пельку! — «Справді от-от вибухне».

Футар опустився навпочіпки, але наляканим не був.

Велика Всечесна Матрона звернула оранжевий погляд на Люціллу.

— То що там бюрократи?

— Вони не мають простору для маневру, бо таким чином їхні зверхники обростають жиром. Якщо не бачиш різниці між правилом і законом, то обидва мають силу закону.