Фрэнк Херберт – Капітула Дюни (страница 39)
— Завдяки кожному, хто вивчає ознаки: повторення. Значні зусилля, щоб привернути увагу до слів. Немає потреби звертати уваги на слова. Стеж, що робить ця людина. Так ти збагнеш мотиви.
— То ви не маєте демократії. —
— Навпаки, маємо.
— Я думала, що ти казала…
— Ми добре її стережемо, пильнуючи за речами, які я щойно описала. Небезпеки великі, але є й винагороди.
— Знаєш, що ти мені сказала? Що ви — зграя дурнів!
— Мила леді, — втрутився Футар.
— Стули пельку, а то відішлю тебе назад, до стада!
— Ти не мила, Дамо.
— Бачиш, що ти наробила, відьмо? Ти його зіпсувала!
— Здогадуюся, що знайдуться й інші.
Люцілла точно підібрала посмішку, пристосувавши дихання до ритму Великої Всечесної Матрони.
— Тож ви знаєте, як змусити демократію робити те, чого ви хочете. — Зловтіха.
— Техніка доволі тонка, але нескладна. Створи систему, де більшість людей невдоволена туманно чи виразно.
Люцілла теж трималася ритму кивків Великої Всечесної Матрони.
— Це розбудовує загальнопоширене відчуття мстивого гніву. Тоді надай такому гнівові цілі, якщо потребуєш їх.
— Тактика відвертання уваги.
— Я волію думати про це як про розсіювання уваги. Не давай часу на питання. Поховай свої помилки під новими й новими законами. Вдавайся до шахрайства, торгуй ілюзіями. Тактика кориди.
— О так! Це добре. —
— Розмахуй яскравим плащем. Вони на нього кинуться і будуть збиті з пантелику, виявивши, що за ним немає матадора. Це отуманює електорат, як отуманює бика. Наступного разу менше людей використає свій виборчий голос із розумом.
— І тому ми це робимо!
— Тоді нарікай на апатичних виборців. Виклич у них почуття провини. Тримай їх у темряві. Годуй їх. Розважай їх. Не переборщуй!
— О так! Ніколи не переборщуй.
— Дай їм зрозуміти, що їх чекає голод, якщо вийдуть зі строю. Дай їм глянути, як нудоту насилають на тих, хто розхитує човен. —
— Чи не дозволити бикові час від часу дістати матадора?
— Звичайно. Бий! От він! Тоді чекай, коли сміх затихне.
— Я знала, що ви не дозволяєте демократії!
— Чому ти мені не віриш? —
— Бо ви мали б дозволити відкрите голосування, присяжних, суддів і…
— Ми називаємо їх Прокторами. Це різновид Загального суду.
— І жодних законів… правил, як ти хотіла б їх називати?
— Хіба ж я не казала, що в нас вони визначені окремо? Правило — минуле. Закон — майбутнє.
— Ви якось обмежуєте цих… цих Прокторів?
— Вони можуть ухвалювати довільне рішення, яке забажають, так, як повинен діяти суд. До біса закон!
— Це дуже тривожна ідея. —
— Перший принцип нашої демократії: жодних законів, які б обмежували суд присяжних. Такі закони дурні. Дивовижно, якими дурними можуть бути люди, коли вони діють у малих самодостатніх групах.
— Ти називаєш мене дурною?
— Схоже, існує закон природи, згідно з яким самодостатнім групам майже неможливо діяти на просвітлений лад.
— Просвітлений! Я так і знала!
— Це означає плисти в потоці сил життя, так регулюючи свої дії, щоб життя могло тривати далі.
— І, звичайно, щоб якомога сильніше ощасливити якомога більшу кількість людей.
— Це той елемент, який Тиран оминув на своєму Золотому Шляху. Він брав до уваги не щастя, а лише виживання людства.
Велика Всечесна Матрона відвела руку від підборіддя.
— А я збиралася запросити тебе до нашого ордену, зробити тебе однією з нас. Звільнити тебе.
— Не кажи нічого, — промовила Велика Всечесна Матрона. — Навіть і рота не розкривай.
— Ти допомогла б Логно чи ще комусь, і вона опинилася б на моєму місці. — Глянула на Футара, що й досі сидів навпочіпки. — Їсти, котику?
— Не їсти мила леді.
— То я кину її тіло зграї!
— Велика Всечесна Матроно…
— Я ж тобі казала мовчати! Ти
Вона миттю схопилася на ноги. Двері Люціллиної клітки відкрилися, гримнувши об стіну. Люцілла спробувала ухилитися, але її тримала шиґаструна. Не побачила удару ногою, що розтрощив їй скроню.
Коли Люцілла помирала, її свідомість наповнилася лютими криками — це полчища Лампадаса давали волю емоціям, що їх стримували впродовж багатьох поколінь.
***
Є люди, що ніколи не бувають учасниками подій. Їхнє життя з ними трапляється. Обходяться чимось не надто більшим за тупу впертість і з гнівом та насиллям опираються всьому, що могло б піднести їх понад заповнені образою ілюзії безпеки.
Туди й сюди, туди й сюди. Увесь день туди й сюди. Одраде переходила від одного ком-запису до іншого, шукаючи — нерішуче, неспокійно. Спершу погляд на Скителі, тоді на юного Теґа з Мурбеллою та Дунканом, тоді довге стояння біля вікна. Дивилася крізь нього, думаючи про останній рапорт Бурзмалі з Лампадаса.