Фрэнк Херберт – Капітула Дюни (страница 29)

Вони йшли коридором, чорна одежа шелестіла від поспіху, їхні пильні очі небагато пропускали. Усе було знайомим, та вони однаково шукали чогось нового. Одраде несла свій К-навушник перекинутим через ліве плече, як погано прилаштований тягарець для пірнання. «У ці дні ніколи не слід залишатися поза зоною зв’язку».

За кулісами кожного центру Бене Ґессерит містилися допоміжні відділення: клініка-госпіталь, морг, збір сміття, системи переробки (під’єднані до каналізації та сміттє­сховища), транспорт і зв’язок, постачання кухні, зали для тренування та фізичних вправ, школи для аколіток і постуланток, помешкання різних типів, центри зустрічей, відділення випробувань і багато іншого. Персонал часто змінювався через відльоти у Розсіяння і переведення людей на нові позиції, завжди згідно з тонкою чутливістю Бене Ґессерит. Але самі служби та їхнє розміщення залишалися незмінними.

Поки вони швидко переходили від одного відділення до іншого, Одраде говорила про «розпорошення Сестринства», не намагаючись приховати свого збентеження через те, що вони стали «атомарною сім’єю».

— Мені тяжко уявити людство, розсіяне у нескінченному Всесвіті, — сказала Там. — Можливості…

— Гра нескінченних чисел. — Одраде переступила через розбитий бордюр. — Це слід полагодити. Ми граємо в ігри з нескінченністю, відколи навчилися стрибати через Простороскладки.

У голосі Беллонди не було радості.

— Це не гра!

Одраде спроможна була оцінити Беллондині почуття. «Ми ніколи не бачили порожнього простору. Знову й знову нові галактики. Там має рацію. Ось що лякає, коли зосереджуєшся на Золотому Шляху».

Пам’ять про розширення дала Сестринству статистичний підхід до цього, проте небагато іншого. Стільки-то придатних до заселення планет у цій системі, а серед них очікувана кількість тих, які можна терраформувати.

— Яка еволюція там проходить? — зажадала Тамелейн.

Питання, на яке вони не могли відповісти. Спитай, що може створити Нескінченність, а єдиною можливою відповіддю буде: «Будь-що».

Будь-яке добро, будь-яке зло, будь-якого бога, будь-якого диявола.

— Що, як Всечесні Матрони від когось тікають? — спитала Одраде. — Цікаве припущення.

— Усе це марні спекуляції, — буркнула Беллонда. — Ми навіть не знаємо, чи Простороскладка веде нас в один Усе­світ, чи в багато їх… навіть у безліч бульбашок, які надимаються і стискаються.

— Чи Тиран розумів це краще за нас? — спитала Тамелейн.

Вони зупинилися, доки Одраде оглядала кімнату, де п’ять Просунутих аколіток і Прокторка вивчали проєкцію регіональних складів меланжу. Кристал, що зберігав інформацію, виконував у проєкторі заплутаний танець, підстрибуючи в його промені, як м’ячик у фонтані. Одраде подивилася на підсумок і відвернулася, перш ніж зробити невдоволену міну. Там і Белл не побачили виразу її обличчя. «Нам доведеться обмежити доступ до даних про меланж. Це видовище надто пригноблює мораль».

Адміністрування! Усе повертається до Матері Настоятельки. Призначай ті самі доручення тим самим людям — і швидко звалишся у бюрократію.

Одраде знала, що вона надмірно покладається на внутрішнє чуття адміністрування. Системи, які часто випробовують та оновлюють, використовують автоматизацію лише там, де це необхідно. Вони називали це «машинерією». Усі вони, перш ніж стати Превелебними Матерями, здобували певну чутливість на «машинерію» і використовували її пізніше, не ставлячи запитань. У цьому приховувалася небезпека. Одраде наполягала на постійних удосконаленнях (бодай найдрібніших), щоб вносити зміни в їхню діяльність. Рандомність! Жодних абсолютних схем, які хтось інший міг би знайти і використати проти них. Окрема особа може не помітити таких змін упродовж свого життя, але, якщо розглядати довші періоди, різницю напевне можна виміряти.

Гурток Одраде спустився на нижній поверх і вийшов на головну артерію Централі. Сестри називали її «шляхом». Внутрішній жарт, що посилався на систему вишколу, популярно звану «шляхом Бене Ґессерит».

Шлях біг від площі під вежею Одраде до південної окраїни міської території — прямий, як пучок променів лазеростріла, майже дванадцять кілометрів завдовжки, з низькими й високими будинками обабіч. Усі низькі споруди мали спільну рису: їх збудовано такими стійкими, щоб можна було збільшити їхню висоту.

Одраде підкликала жестом відкритий транспортник з вільними сидіннями, і всі троє втиснулися всередину. Тут могли продовжити розмову. Одраде подумала, що фасад шляху має старомодну привабливість. Будинки такого типу, з високими прямокутними вікнами з плас-ізоляту, обрамляли «шляхи» Бене Ґессерит упродовж більшої частини історії Сестринства. Посередині бігла колона в’язів, генетично пристосованих так, щоб бути високими і тонкими. На них гніздилися птахи, а ранки виблискували летючими плямами червоної та оранжевої барви — іволг, танагр[9].

Чи схильність до цього знайомого довкілля є для нас небезпечною?

Одраде вивела їх із транспортника на Хмільну Колію, думаючи при цьому, що гумор Бене Ґессерит виявляється в дивних назвах. Вуличні пустощі. Хмільна Колія, бо фундамент одного з будинків трохи запався, надавши всій конструкції дивного вигляду — наче напідпитку. Один із групи вийшов зі строю.

«Як Мати Настоятелька. Тільки вони ще про це не знають».

Коли вони дісталися Вежової Стежки, її К-навушник задзижчав.

— Мати Настоятелько?

Це була Стреггі. Одраде, не зупиняючись, просигналізувала, що вона на зв’язку.

— Ви просили рапорту щодо Мурбелли. Сукійська Централь каже, що вона готова до переходу на призначені заняття.

— То переведіть її туди.

Далі вони йшли Вежовою Стежкою: усі будинки довкола були одноповерховими.

Одраде кинула короткий погляд на низькі споруди обабіч вулиці. До однієї з них добудовували другий поверх. Може, одного дня тут постане справжня Вежова Стежка і жарт (прихований у назві) розвіється.

Суперечки про те, що деякі назви даються лише для зручності, тож чому б їм і не втішатися цим процесом, вважалися в Сестринстві делікатними.

Зненацька Одраде зупинилася на людному тротуарі й обернулася до своїх товаришок.

— Що ви сказали б, якби я запропонувала називати вулиці та площі на честь Сестер, які відійшли від нас?

— У тебе нині в голові самі нісенітниці, — дорікнула їй Беллонда.

— Вони не відійшли, — промовила Тамелейн.

Одраде рушила, мов на полювання. Цього вона й очікувала. Думки Белл заледве можна було почути. «Ми носимо “тих, що відійшли” в Іншій Пам’яті!»

Одраде не хотіла сперечатися, проте вважала цю ідею вартісною. Частина Сестер померла без Поділу. Головні лінії пам’яті дублювалися, але втрачалася нитка та її кінцевий носій. Так відійшла Шванг’ю з Твердині Гамму, вбита напасницями — Всечесними Матронами. Залишилося багато спогадів про її риси — і добрі, і… складні. Важко сказати, що повчальніше: її помилки чи успіхи.

Беллонда прискорила крок, щоб іти поруч із Одраде на відносно порожньому відрізку дороги.

— Мушу поговорити про Айдаго. Він ментат, так, але ці його множинні пам’яті…. Вкрай небезпечні!

Вони проходили повз морг, і сильний запах антисептиків відчувався навіть на вулиці. Аркоподібні двері були широко відкриті.

— Хто помер? — спитала Одраде, ігноруючи Беллондині тривоги.

— Прокторка з четвертої секції та працівник із садової обслуги, — сказала Тамелейн. Там завжди про таке знала.

Беллонда кипіла від люті, що її проігнорували, і не намагалася це приховати.

— Могли б ви обидві не відхилятися від теми?

— Якої теми? — спитала Одраде. Дуже лагідно.

Вони вийшли на південну терасу й зупинилися біля кам’яної балюстради, щоб зверху глянути на плантації — виноградники та сади. Вранішнє світло просочувалося крізь серпанок куряви, геть не схожий на імлу, витворену вологою.

— Ви знаєте, якої теми! — Белл не дозволила збити себе з плигу.

Одраде вдивлялася в панораму, притиснувшись до каменю. Балюстрада була холодною. Вона подумала, що колір імли змінився. Сонячне проміння пройшло крізь пил з іншим спектром випромінювання. Сильніше віддзеркалення і різкість світла. Інше поглинання. Щільніший ореол. Летючі пил і пісок подібно до крапель води вторгалися до кожної щілини, але скрипіння й скрегіт зраджували їхнє походження. Точнісінько як упертість Белл. Бракує змазки.

— Це пустельне світло, — промовила Одраде, вказуючи пальцем.

— Перестань мене ігнорувати, — сказала Беллонда.

Одраде вирішила не відповідати. Світло у куряві — це класика, але воно не заспокоює так, як старі художники та їхні туманні ранки.

Тамелейн підійшла до Одраде.

— На свій лад прекрасно. — З відстороненості її тону було ясно, що Тамелейн уже сягнула по порівняння до Іншої Пам’яті, а її висновки були такими ж, як в Одраде.

«Якщо тебе привчили так бачити красу». Та щось глибоко в Одраде промовило, що це не та краса, за якою вона тужила.

У тінистих западинах внизу, де колись буяла зелень, тепер панували сухість і відчуття, наче землю випатрано, як колись древні єгиптяни готували до поховання своїх мертвих. Висушували їх так, що зоставалася лише найістотніша матерія, збережена для Вічності. «Пустеля, як майстер смерті, сповиває землю нітроновим[10] саваном, бальзамуючи нашу планету з усіма її прихованими коштовностями».

Беллонда стала позаду них, бурмочучи та хитаючи головою. Не хотіла дивитися, якою стає їхня планета.