Фрэнк Херберт – Капітула Дюни (страница 105)

Шіана відчула, що її серце забилося швидше.

«Прибули!»

І якою буде їхня звістка Сестринству? Хто повертається — воїни-тріумфатори чи втікачі? З огляду на еволюцію плану Одраде, різниця може бути невеликою.

До ранку вона знатиме.

Шіана опустила руки і виявила, що дрижить. Глибоке дихання. Літанія.

Невдовзі вона йшла пустелею, ходою піску, яку пам’ятала з Дюни. Майже забула, як при цьому тягне ноги. Наче вони несуть додатковий тягар. До гри були прикликані рідко вживані м’язи, але хаотичну ходу, раз вивчену, неможливо забути.

«Я колись і не мріяла, що знову ходитиму так».

Якщо сторожові пси викриють цю думку, можуть задуматися, що з їхньою Шіаною.

Подумала, що це поразка її самої. Вона вросла в ритми Капітули. Ця планета розмовляла з нею на підземному рівні. Шіана відчувала землю, дерева і квіти, кожну рослину так, наче це все було її часткою. І ось цей неспокійний рух, щось сказане мовою з іншої планети. Вона відчувала, що пустеля змінюється, і це теж було чужою мовою. Пустеля. Не позбавлена життя, але це життя відрізняється від колись зеленої Капітули.

«Життя менше, але інтенсивніше».

Вона чула пустелю: легенькі ковзання, скрипуче цвірчання комах, темний шелест мисливських крил над головою й швиденьке лопотіння — кенгурові миші, привезені сюди в очікуванні дня, коли черви знову почнуть своє панування.

«Валлі пам’ятатиме, що слід вислати флору і фауну з Дюни».

Шіана зупинилася на вершині високого бархана. Перед нею з краями, змазаними темрявою, розкинувся океан, пійманий у мить зупинки руху, тінисті хвилі б’ються об тінистий пляж цього змінюваного краю. Це було безмежне пустельне море. Походило здалеку, а мало втрапити до місць, ще дивніших, ніж це.

«Заберу тебе туди, якщо зможу».

Нічний бриз, що віяв від суходолів до більш вогких місць позаду неї, наніс шар куряви їй на щоки та ніс, підняв їй волосся, пролітаючи. Вона відчула сум.

«Це могло бути».

Це вже неістотно.

«Речі, що є, — вони істотні».

Шіана глибоко вдихнула. Сильніший запах кориці. Меланж. Прянощі та черви поблизу. Черви, що усвідомлюють її присутність. Як швидко повітря стане достатньо сухим, щоб піщані черви виросли великими й почали давати врожай, як на Дюні?

Ця планета і ця пустеля.

Вона бачила їх як дві половини тієї ж саги. Наче Бене Ґессерит і людство, якому вони служили. Припасовані половини. Одна без одної зменшиться, стане порожнечею з втраченою метою. Може, не зовсім мертвою, та рухатиметься безцільно. У цьому й полягає загроза перемоги Всечесних Матрон. Націлених на сліпе насилля!

«Сліпці у ворожому Всесвіті!»

І саме тому Тиран зберіг Сестринство.

«Він знав, що дав нам лише шлях без скерування. Гонитва за папірцем — кинута жартівником паперова приманка, за якою ми женемося, а наприкінці виявляється, що в ній нічого нема.

Хоча це право поета».

Вона згадала його «Поему Пам’яті» з Дар-ес-Балята, викинутий на берег уламок катастрофи, збережений Бене Ґессерит.

«І з якої причини ми це бережемо? Щоб я могла наповнити цим зараз свій розум? Забувши на мить, із чим можу зіткнутися завтра?»

Сяючу ніч поета Наповни невинністю зір, Крок лиш до Оріона, Його всевидющого блиску. Познач наші гени назавжди, Темінь вітай і дивись, Осліплений світлом заграви. Ось порожнеча вічності!

Зненацька Шіана відчула, що здобула шанс стати найкращою з митців, наповненою по вінця й обдарованою чистою поверхнею, на якій вона може творити на власний розсуд.

«Необмежений Всесвіт!»

До неї повернулися слова Одраде, коли їй, дитині, вперше пояснили мету Бене Ґессерит.

— Чого ми прив’язалися до тебе, Шіано? Це насправді просто. Ми розпізнали в тобі ту, яку давно чекали. Ти з’явилася, і ми вже знали, що відбувається.

— Що? — «Якою наївною я була!»

— Щось нове здіймається над горизонтом.

«Моя міграція шукатиме нове. Але… мушу знайти планету з місяцями».

***

З певного погляду Всесвіт — це броунівський рух, непередбачуваний на рівні елементарних частинок. Муад’Діб і його син Тиран закрили туманну камеру[25], у якій відбувається цей рух.

Мурбелла вступила в час суперечливих переживань. Спершу її непокоїла можливість дивитися на власне життя множинним баченням. Хаотичні події на Перехресті ще посилили цей неспокій, творячи плутанину невідкладних потреб, які не покинуть її, навіть коли вона повернеться на Капітулу.

«Я попереджала тебе, Дар. Не можеш цього заперечити. Я казала, що вони можуть перетворити перемогу на поразку. І глянь на той безлад, який ти звалила мені на коліна. Мені ще пощастило врятувати стільки, скільки я зуміла».

Цей внутрішній протест завжди занурював Мурбеллу в події, які вознесли її на висоту, що будила і благоговіння, і трепет водночас.

«Що ще я могла зробити?»

Пам’ять показувала, як Стреггі падає на підлогу в безкровній смерті. Сцена на моніторах не-корабля розігрувалася немов театральна драма. Рамки проєктора в командному відсіку корабля посилювали ілюзію, що все це відбувається не насправді. Актори повинні встати й розкланятися. Теґів комунікатор не пропускав нічого і дзижчав, передаючи повідомлення, доки хтось його не втихомирив.

Їй зосталися образи, моторошний відблиск побаченого. Теґ лежить, розпростершись, на підлозі орлиного гнізда Всечесної Матрони. Шок у погляді Одраде.

Заяву Мурбелли, що вона мусить притьмом спуститися на планету, зустріли гучні протести. Прокторки лишалися непохитними, доки вона не представила деталей ризикованої гри Одраде й гостро не спитала:

— Хочете тотальної катастрофи?

«Внутрішня Одраде виграла цю суперечку. Але ти з самого початку була готовою до цього, правда, Дар? Твій план!»

— Ще зостається Шіана, — промовили Прокторки. Дали Мурбеллі одномісний ліхтер і вислали її саму на Перехрестя.

Хоча вона передала свій ідентифікаційний сигнал Всечесної Матрони, все ж на Летовищі відбулися кілька ризикованих моментів.

Вона зіткнулася із загоном озброєних Всечесних Матрон, щойно вийшла з ліхтера біля ями, яка ще диміла. Дим пахнув екзотичною вибухівкою.

«Ось де було знищено ліхтер Матері Настоятельки».

Загоном керувала стара, аж древня Всечесна Матрона — у поплямленій червоній одежі з рваною дірою на лівому плечі. Була як висушена ящірка, усе ще отруйна, усе ще кусюча, але діяла лише силою гніву, більша частина її енергії вичерпалася. Розкуйовджене волосся нагадувало шкірку свіжовикопаного імбиру. У ній сидів демон. Мурбелла бачила, як він зиркає із всипаних оранжевими цятками очей.

Попри те, що стару прикривав ззаду цілий загін, вони стояли біля спуску з ліхтера обличчям одна до одної, наче ізольовані від решти. Дикі звірі, що обережно принюхуються, намагаючись оцінити небезпеку.

Мурбелла пильно стежила за старою. Ця ящірка потроху вистрілювала язиком, пробуючи повітря, даючи волю емоціям, але була достатньо шокована, щоб вислухати її.

— Моє ім’я — Мурбелла. Я потрапила в полон Бене Ґессерит на Гамму. Я адептка Горму.

— Чого ти носиш відьомську одежу? — Стара і загін стояли, готові убити.

— Я навчилася всього, чого вони мене вчили, і принесла цей скарб своїм Сестрам.

Стара якусь мить її вивчала.

— Так, я розпізнаю твій тип. Ти Рок, одна з тих, кого ми вибрали для проєкту Гамму.