Фрэнк Херберт – Капітула Дюни (страница 104)

«Але ж це зробили ми, я й мої Сестри».

«Ви?»

— Я відчуваю нову сухість у спеці, — сказала Валлі.

Шіана погодилася. Нема потреби говорити. Підійшла до великого робочого стола, щоб, доки ще мала денне світло, переглянути розкладену на ньому топографічну карту: до неї було прикріплено маленькі прапорці, зелені нитки на шпильках, саме такі, як вона спроєктувала.

Якось Одраде спитала:

— Це справді краще, ніж проєкція?

— Я мушу цього торкатися.

Одраде прийняла це.

Проєкції були блідими. Надто далекими від землі. Не можна було тицьнути пальцем у проєкцію й сказати: «Підемо сюди». Палець у проєкції — це палець у порожньому повітрі.

«Очей ніколи не досить. Тіло мусить відчувати свій світ».

Шіана відчула терпкість чоловічого поту, застояний запах фізичних зусиль. Вона здійняла голову й побачила смаглявого молодика, що стояв у дверях. Гордовита поза, гордовитий погляд.

— О, — сказав він. — Я думав, ти будеш сама, Валлі. Повернуся пізніше.

Один гострий позирк на Шіану — і його вже не було.

«Є багато речей, які тіло мусить відчути, щоб пізнати їх».

— Шіано, чому ти тут? — спитала Валлі.

«Ти, така зайнята в Раді, чого ти тут шукаєш? Не довіряєш мені?»

— Я приїхала сюди поміркувати, що, на думку Міссіонарії, я можу зробити. Вони бачать зброю — міфи Дюни. Мільярди моляться до мене: «Свята, що промовила до Розділеного Бога».

— Мільярди — це не точне число, — зауважила Валлі.

— Але це міра сили, яку бачать у мені Сестри. Ці вірні вважають, що я померла разом із Дюною. Я стала «могутнім духом у пантеоні пригнічених».

— Більше, ніж місіонером?

— Що б сталося, Валлі, якби в цьому світі, який насторожено чекає, з’явилася я з піщаним червом позаду? Імовірність такої появи наповнює частину моїх Сестер надією й острахом.

— Острах я розумію.

«Ще б пак. Різновид тієї ж релігійної прищепи, яку Муад’Діб і його син Тиран напустили на людство, яке ні про що не здогадувалося».

— Чого вони взагалі обмірковують це? — наполягала Валлі.

— Зі мною як точкою опори цього важеля вони зможуть зрушити Всесвіт!

— Та як вони зможуть контролювати таку силу?

— У цьому й проблема. Це ж річ, із природи нестабільна. Релігії ніколи не піддаються дійсному контролю. Проте частина Сестер думає, що вони можуть скеровувати релігію, збудовану довкола мене.

— А якщо їхнє скеровування виявиться недостатнім?

— Вони кажуть, що жіночі релігії завжди пропливають глибше.

— Правда? — Сумнів у верховному джерелі.

Шіана могла тільки кивнути. Інша Пам’ять підтверджувала це.

— Чому?

— Бо всередині нас життя відновлює саме себе.

— І це все? — Відверта недовіра.

— Жінки часто мають славу слабших, невдах і жертв. А люди особливо співчувають тим, що на дні. Я жінка, і якщо Всечесні Матрони прагнуть моєї смерті, мушу бути благословенною.

— Це звучить так, наче ти погоджуєшся з Міссіонарією.

— Коли на тебе полюють, ти обмірковуєш будь-яку стежку порятунку. Мене вшановують. Не можу ігнорувати потенціал.

«Як і небезпеку. Тож моє ім’я стало сяйвом світла в темряві гніту Всечесних Матрон. Як легко перетворити це світло на поглинальне полум’я!»

Ні… план, який вони виробили з Дунканом, був кращим. Утеча з Капітули. Вона була смертельною пасткою не лише для своїх мешканців, а й для мрій Бене Ґессерит.

— Я й досі не розумію, чому ти тут. Може, на нас уже й не полюють.

— Може?

— Та чому саме зараз?

«Не можу сказати прямо, бо тоді сторожові пси знатимуть».

— Я зачарована червами. Частково тому, що одна з моїх предкинь вела першу міграцію на Дюну.

«Ти це пам’ятаєш, Валлі. Ми якось розмовляли про це між пісків, де ніхто нас не чув, крім нас самих. І тепер ти знаєш, чому я тут із відвідинами».

— Пам’ятаю, як ти казала, що вона була справжньою фрименкою.

— І Вчителькою дзен-сунітів.

«Я поведу власну міграцію, Валлі. Та я потребуватиму червів, якими можеш забезпечити лише ти. І це треба зробити швидко. Рапорти з Перехрестя підганяють. Невдовзі повернуться перші кораблі. Цієї ночі… завтра. Боюся того, що вони принесуть».

— Ти й далі зацікавлена в тому, щоб забрати кількох червів назад до Централі, де могла б краще їх вивчити?

«О, так, Валлі! Ти пам’ятаєш».

— Це може бути цікавим. У мене небагато часу для таких справ, але будь-яке здобуте знання може нам допомогти.

— Там для них буде надто вогко.

— Великий Трюм не-корабля на Летовищі можна перетворити на пустельну лабораторію. Пісок, контрольована атмо­сфера. Основне вже там є, відколи ми привезли першого черва.

Шіана глянула на західне вікно.

— Сонце сідає. Я хотіла б зійти вниз і прогулятися по піску.

«Перші кораблі повернуться цієї ночі?»

— Звичайно, Превелебна Мати. — Валлі відступила вбік, звільнивши дорогу до дверей.

Виходячи, Шіана сказала:

— Пустельну Варту невдовзі доведеться перемістити.

— Ми готові.

Сонце вже ховалося за горизонтом, коли Шіана вийшла з аркоподібної вулиці на краю селища. Вступила у всипану зорями пустелю, вивчаючи довкілля всіма чуттями, як робила це в дитинстві. Ах, есенція кориці. Черви близько.

Вона зупинилася та обернулася на північний схід, у протилежному напрямку від останнього сонячного блиску, на давній фрименський лад приклала долоні над і під очима, обмежу­ючи цим поле зору та світло. Виглянула з цієї горизонтальної рамки. Хай що падатиме з неба, воно мусить проминути цю вузьку щілину.

«Цієї ночі? З’являться відразу ж після настання темряви, щоб відтягнути мить пояснення. Ціла ніч для роздумів».

Вона чекала з бене-ґессеристською терплячістю.

Вогненна дуга прорисувала тонку лінію на північному горизонті. Ще. Ще. Там Летовище. Сідають.