Фрэнк Херберт – Єретики Дюни (страница 70)
— Так написано.
Одраде квапливо попрямувала до кам’яних сходів. Шіана, поспішаючи за нею, сказала:
— Нам слід розповісти людям про це місце. Старі фрименські печери дають прихисток від Шайтана.
— Тихо, дитино, — наказала Одраде. Скерувала світло вгору на сходи. Вони огинали скелю, різко повертаючи праворуч. Одраде завагалася. Застережне почуття небезпеки, яке було в неї на початку цієї мандрівки, повернулося знову, посилившись. Майже могла відчути його на дотик.
— Чекай тут, Шіано, — промовила Одраде. — Не дозволь Ваффові йти за мною слідом.
— Як мені його затримати? — Шіана з острахом озирнулася на грот, де стояв Вафф.
— Скажи йому, що з Божої волі він мусить зостатися. Промовиш це так… — Одраде схилилася ближче до Шіани і прошепотіла слова древньою мовою Ваффа, а тоді додала: — Не кажи нічого більше. Просто стань йому на дорозі й повтори це, якщо він спробує пройти.
Шіана тихо, самими губами вимовила щойно почуті слова. Одраде помітила, що вона вже їх запам’ятала. Дівчинка була кмітливою.
— Він тебе боїться, — запевнила Одраде. — Не намагатиметься тебе скривдити.
— Так, Мати. — Шіана обернулася, склала руки на грудях і через грот глянула на Ваффа.
Світячи перед собою, Одраде пішла кам’яними сходами вгору.
У довгому низькому переході, що починався від вершини сходів, Одраде натрапила на перші тіла, муміфіковані пустелею. Було їх п’ять: двоє чоловіків, три жінки, без жодних розпізнавальних знаків чи одягу на собі. Усіх роздягли догола й залишили так, щоб пустеля їх висушила. Зневоднення туго натягло шкіру та плоть на кості. Тіла були складені в ряд, а їхні ноги простяглися так, що перегородили прохід. Одраде мусила переступати всі ці макабричні перепони одну за одною.
Ідучи, проводила ліхтариком уздовж кожного тіла. Їх заколото, майже однаково всіх. Удар завдано вістрям, спрямованим просто під дугу грудини.
Суха поморщена плоть зімкнулася на ранах, залишивши тільки темні плями, за якими можна було їх розпізнати. Одраде знала, що ці тіла не з фрименських часів. Фрименські смертесховища спопеляли тіла, щоб видобути з них воду.
Одраде скерувала ліхтарик уперед і зупинилася, щоб обдумати своє становище. Знайдені тіла посилили її відчуття небезпеки.
Годі було уникнути впертої внутрішньої перестороги. Цей релікт січі Табр був небезпечним.
Пучок променів із ліхтарика освітив чергові сходи в кінці цього переходу. Одраде обережно рушила вперед. На першій сходинці вона скерувала ліхтарик угору. Сходинки невисокі. Недовгий перехід угору, тоді поворот — і відкривається ширший простір. Одраде обернулася, освітила наскрізь прохід, яким дісталася сюди. Кам’яні стіни були покриті щербинами і слідами вогню. Ще раз глянула на сходи.
Відчуття небезпеки наростало.
Повільно, крок за кроком, часто зупиняючись, Одраде піднялася вгору. Опинилася у більшому переході, вирізаному в дикій скелі. Там її привітали ще більше тіл. Цих залишили в безладі їхніх останніх хвилин. Знову вона побачила лише муміфіковану плоть, обдерту з усякого одягу. У цьому ширшому проході тіла лежали порозкидувані — було їх двадцять. Одраде йшла крученою дорогою, оминаючи їх. Частину заколото так само, як і тих п’ятьох унизу. Частину порізано, посічено і спалено променем лазеростріла. Одному відтято голову, обтягнутий шкірою череп лежав під стіною проходу, мов м’яч, покинутий після якоїсь моторошної гри.
Цей новий прохід ішов прямо, повз отвори до невеликих приміщень обабіч. Світячи на пробу ліхтариком у кожне з цих приміщень, вона не знайшла нічого вартого уваги: кілька розкиданих пасом меланжевого волокна, невеликі патьоки розплавленої скелі, час від часу плавлені бульбашки на долівці, стінах і стелі.
Певну підказку давали плями на долівці деяких приміщень. Пролита кров? У кутку одного з приміщень лежала копичка коричневого шмаття. Де-не-де валялися рештки подертої тканини, потрапляючи Одраде під ноги.
І пилюка. Всюди пилюка. На кожному кроці Одраде здіймала її ногами.
Прохід закінчився аркою, що вела до скельної полиці. Вона присвітила за полицею: величезне приміщення, набагато більше, ніж те, внизу. Купол стелі був таким високим, що Одраде зрозуміла: він мусить сягати кам’яної основи великої стіни. Широкі плиткі сходинки вели з полиці до долівки приміщення. Одраде, вагаючись, спустилася сходами і вийшла на долівку. Посвітила собі довкола. З великого приміщення розбігалися інші проходи. Як вона помітила, деякі завалено камінням, інші відбиті камені порозкидувано на скельній полиці та на долівці великого приміщення.
Одраде принюхалася до повітря. У здійнятій її кроками куряві відчувався виразний запах меланжу. Цей запах пробивався крізь відчуття небезпеки, сплітаючись із ним. Їй хотілося піти звідси, поквапом повернутися до інших. Але небезпека була маяком-дороговказом. Вона мусила довідатися, куди веде цей дороговказ.
Та тепер вона вже знала, де опинилася. Це була велика зала зборів січі Табр, місце незліченних фрименських оргій та племінних соборів. Тут головував наїб Стілґар. Бував тут Ґурні Галлек. Леді Джессіка. Пол Муад’Діб. Чані, мати Ганіми. Тут Муад’Діб вишколював своїх воїнів. Тут був перший, оригінальний Дункан Айдаго… і перший гхола Айдаго!
Це тут, саме тут! Вона це відчувала.
Тут Тиран сховав скарб прянощів. Записи Бене Ґессерит розповідають, що цей скарб наповнював усю залу аж до стелі, а ще багато довколишніх коридорів.
Одраде оберталася, направляючи перед собою промінь ліхтарика. Он там, полиця нагорі, — виступ, де урядував наїб. А ось глибший Королівський Виступ, тут засідав Муад’Діб.
Вона посвітила по долівці, звертаючи увагу на місця, де шукачі лупали й палили скелю, намагалися знайти те, що зосталося з цього казкового скарбу Тирана. Більшу частину меланжу перейняли Рибомовки, схованку відкрив їм гхола Айдаго, чоловік-співправитель знаменитої Сіони. Записи кажуть, що пізніші шукачі знайшли інші криївки, сховані за фальшивими стінами й підлогами. Було багато засвідчених звітів і підтверджень у Інших Пам’ятях. За Голодних Часів ці стіни бачили насилля, коли доведені до розпачу шукачі пробилися сюди. Це може пояснити тіла. Багато людей змагалося між собою за сам лише шанс обшукати січ Табр.
Одраде, як її навчено, намагалася використати своє почуття небезпеки, зробивши з нього провідника. Невже міазми древнього насилля прилипли до цих каменів, хоч минуло стільки тисячоліть? Та це не була та пересторога, яку вона відчувала. Її попередження стосувалося цього часу. Ліва нога Одраде натрапила на нерівне місце на долівці. Ліхтарик висвітлив темну лінію в пилюці. Вона розгребла ногою пил, відкривши літеру, а тоді й ціле слово, випалене плинним письмом.
Прочитала це слово про себе, тоді вголос.
«Арафель».
Одраде знала його. Превелебні Матері Тиранових часів укарбували це слово в колективну свідомість Бене Ґессерит, прослідкувавши його корені в найстаріших джерелах.
«Арафель: хмара темряви при кінці світу».
Одраде відчула, що задихається від наростання почуття небезпеки. Воно зосередилося на цьому єдиному слові.
— Святий суд Тирана, — так називали його священники. — Хмара-темрява святого суду!
Вона пройшла вздовж цього слова, вдивляючись у нього. Помітила завиток при кінці, що переходив у маленьку стрілку. Глянула туди, куди вказувала ця стрілка. Хтось уже побачив її й розрізав виступ у місці, на яке вона вказувала. Одраде підійшла туди, де вогнемет шукача залишив на долівці зали темнішу калюжу розплавленого каменю. Ці виплавлені струмки, мов розчепірені пальці, стікали від виступу, кожен біг із окремої глибокої ями, випаленої в камені виступу.
Схилившись, Одраде присвітила в кожну таку яму, пильно оглянула. Нічого. Відчула, що до її страху-застереження приєдналося збудження мисливця за скарбами. Обсяг багатства, яке зберігалося колись у цій залі, приголомшував уяву. За найгірших давніх часів ручна валізка могла помістити достатню кількість прянощів, щоб придбати планету. А Рибомовки розтринькали цей скарб, згайнувавши його через сварки, нищівні помилки та звичайну дурість, надто банальну, щоб її описати в історії. Коли тлейлаксу зламали монополію на меланж, Рибомовки радо прийняли союз із іксіанами.
Це він послав звістку крізь еони до Бене Ґессерит сьогодення?
Вона знову оббігла пучком світла довкола зали, спрямувала його вгору.
Купол стелі над головою описував майже ідеальну півкулю. Одраде знала, що його задумано як модель нічного неба, побаченого з входу до січі Табр. Та вже за часів Лієт-Кайнса, першого тутешнього планетолога, оригінальні зорі, намальовані на цьому склепінні, зникли, загубившись у дрібних кам’яних щербинах — наслідках невеликих струсів — і стираючись від щоденної діяльності мешканців.
Дихання Одраде прискорилося. Почуття небезпеки стало сильним, як ніколи досі. Маяк перестороги палав у неї всередині! Вона швидко побігла до сходів, якими спустилася сюди. Обернувшись, послала думки в минуле, до Інших Пам’ятей, щоб вони зобразили їй це місце, яким його знали. Картини з Інших Пам’ятей прибули поволі, пробиваючись крізь відчуття загибелі, що змушувало її серце калатати. Скерувавши ліхтарик угору й пильно дивлячись туди, де пробігав його промінь, Одраде помістила ці древні спогади на сцену перед нею.