Фрэнк Херберт – Єретики Дюни (страница 30)

— Шванг’ю вже зробила його темою діатриби проти «вас, Атрідів».

Одраде серйозно на нього глянула. Як сповіщали всі звіти, Теґ зоставався імпозантною постаттю, але вона знала це й без звітів.

— Ми обоє Атріди, ти і я, — сказала Отраде.

Теґ напружився до повної готовності.

— Твоя мати детально тобі це пояснила, — продовжила Одраде, — коли ти повернувся на Лерней у перші шкільні канікули.

Теґ зупинився і глянув на неї. Звідки вона могла це знати? Наскільки йому відомо, він ніколи раніше не зустрічався і не розмовляв з цією далекою Дарві Одраде. Чи не став він предметом особливих дискусій у Капітулі? Зберігав мовчання, переклавши на неї обов’язок вести розмову.

— Розповім про розмову між одним чоловіком і моєю ма­тір’ю, — вела далі Одраде. — Вони в ліжку, і чоловік каже: «Я сплодив кількох дітей, уперше втікши з-під суворого нагляду Бене Ґессерит. Тоді я вважав себе незалежним агентом, вільним вступати на будь-яку службу й битися, де мені заманеться».

Теґ не намагався приховати, що його це застало зненацька. Це були його власні слова! Ментатська пам’ять підказала йому, що Одраде відтворила їх з точністю механічного записного пристрою. Навіть інтонацію!

— Ще? — спитала вона, коли він далі на неї витріщався. — Дуже добре. Чоловік каже: «Це, звичайно, було до того, як вони вислали мене на ментатський вишкіл. Отоді мені розплющилися очі! Сестринство ні на мить не спускало мене з ока! Я ніколи не був вільним агентом».

— Навіть тоді, коли казав ті слова, — підтвердив Теґ.

— Справді. — Вона стисла його плече й підігнала вперед, вони продовжили свою прогулянку залою. — Усі діти, батьком яких ти став, належали Бене Ґессерит. Сестринство не дозволило нашому генотипу перейти до дикого генного пулу.

— Навіть якби моє тіло потрапило в пащу Шайтана, цінний для Сестринства генотип зостався би під його опікою, — промовив він.

— Під моєю опікою, — сказала Одраде. — Я — одна з твоїх дочок.

Він знову змусив її зупинитися.

— Думаю, ти вже знаєш, хто моя мати, — промовила вона. Він почав відповідати, а вона застережно здійняла руку. — Імена зайві.

Теґ пильно вдивлявся в обличчя Одраде, розпізнаючи спільні риси. Мати і донька пасували одна до одної. Та що з Люціллою?

Наче почувши його питання, Одраде сказала:

— Люцілла з паралельної лінії розплоду. Хіба ж не дивно, чого можна досягти, належно ведучи схрещення?

Теґ прокашлявся. Не відчував емоційного зв’язку з новознайденою донькою. Його увагу насамперед прикували слова Одраде та інші важливі сигнали, що містилися в її промові.

— Це не звичайна розмова, — промовив він. — Це все, що ти мала мені відкрити? Я думав, що Мати Настоятелька сказала…

— Є ще щось, — погодилася Одраде. — Маніфест. Я його авторка. Він написаний мною за дорученням Тарази та за її детальними інструкціями.

Теґ оббіг поглядом велику залу, наче хотів упевнитися, що ніхто їх не підслуховував.

— Тлейлаксу поширюють його по всіх усюдах, — сказав він притишеним голосом.

— Саме цього ми й сподівалися.

— Навіщо ти це мені розповідаєш? Тараза казала, що ти маєш підготувати мене до…

— Настане час, коли ти муситимеш знати нашу мету. Тараза бажає, щоб тоді ти вирішував сам і справді став вільним агентом.

Промовляючи це, Одраде побачила, як його ментатські очі затуманилися.

Теґ глибоко дихав. Залежності та ключові колоди! Ментатським чуттям він осягнув величезну схему, вже за межею нагромаджених ним даних. Ні на мить не припустив, що причиною цього одкровення є якась форма дочірньої відданості. У вишколі Бене Ґессерит помітна була фундаменталістська, догматична й ритуалістична суть, попри всі намагання запобігти цьому. Одраде, ця дочка з його минулого, була повною Превелебною Матір’ю з надзвичайними силами мускульного й нервового контролю — усіма пам’ятями по жіночій лінії! Належала до виняткових! Знала хитрощі насилля, про які мало хто будь-коли здогадувався. А все-таки ця подібність, ця суть зоставалася, і ментат завжди міг її розгледіти.

Чого вона хоче?

Засвідчення його батьківства? Мала вже всі підтвердження, яких могла потребувати.

Спостерігаючи зараз за нею, за тим, як вона терпляче чекала, коли його міркування дійдуть до розв’язку, Теґ мимоволі подумав, що є багато правди в частому твердженні, наче Превелебні Матері не повністю належать до людства. Вони якимось чином переміщалися поза головним потоком, можливо, паралельно до нього, можливо, час від часу пірнаючи в нього для досягнення власних цілей, та завжди були відокремленими від людства. Відокремилися. Це було ідентифікаційною ознакою Превелебної Матері — почуття додаткової ідентичності, що більше зближувало їх із давно покійним Тираном, ніж з людським родом, з якого вони походили.

Маніпуляція. Ось їхня прикмета. Маніпулювали всім і всіма.

— Я маю бути очима Бене Ґессерит, — сказав Теґ. — Тараза прагне від мене людського рішення за всіх вас.

Одраде, помітно задоволена, стиснула його руку.

— Якого батька я маю!

— Справді маєш батька? — спитав він і виклав свої міркування про те, що Бене Ґессерит поставили себе поза людством.

— Поза людством, — промовила вона. — Яка дивна ідея. Чи навігатори Гільдії теж поза первинно людським?

Він подумав про це. Навігатори Гільдії значно відрізнялися від більш звичної людської подоби. Народжувалися в космосі, жили в контейнерах із меланжевим газом, їхні форми спотворювалися, кінцівки та внутрішні органи витягувалися і змінювалися. Але молодий навігатор у період еструсу й перед зануренням у контейнери міг розмножуватися нормально. Це було продемонстровано. Вони стали не-людьми, але не так, як Бене Ґессерит.

— Навігатори не є вашою ментальною ріднею, — сказав він. — Вони мислять по-людському. Керування космічним кораблем, навіть із використанням ясновидіння для пошуку безпечного шляху, відповідає схемі, яку людина може прийняти.

— Ти не приймаєш нашої схеми?

— Приймаю, наскільки можу, але десь у вашому розвитку ви виходите за межі первинної схеми. Думаю, ви можете виконати свідомий вчинок, просто щоб здаватися людьми. Як ти зараз тримаєш мене за руку, наче ти справді моя донька.

— Я твоя донька, але мене дивує, як низько ти нас ціниш.

— Геть навпаки, я тебе боюся.

— Власної доньки?

— Кожної Превелебної Матері.

— Думаєш, я існую лише для того, щоб маніпулювати меншими створіннями?

— Думаю, що ти насправді більше не почуваєшся людиною. Є в тобі якась прогалина, чогось бракує, щось ти сама усунула. Ти більше не одна з нас.

— Дякую, — сказала Одраде. — Тараза казала мені, що ти без вагань відповіси правдиво, та тепер я й сама це побачила.

— До чого ти мене підготувала?

— Знатимеш, коли це станеться. Це все, що я можу сказати… що мені дозволено сказати.

«Знову маніпуляція! — подумав він. — Прокляття на них!»

Одраде кашлянула. Здавалося, хоче ще щось сказати, та вона тільки взяла Теґа під руку й повела його до виходу із зали.

Хоча вона знала, що мусить сказати Теґ, його слова завдали болю. Хотіла сказати йому, що належить до тих, хто досі почувається людьми, але годі було заперечити його присуд, винесений Сестринству.

«Нас навчено відкидати любов. Можемо симулювати її, та кожна з нас спроможна миттю обірвати таку симуляцію».

Позаду почулися кроки. Вони зупинились і обернулися. Люцілла й Тараза вийшли з ліфта, невимушено розмовляючи про свої спостереження за гхолою.

— Ти маєш цілковиту рацію, що ставишся до нього так, як ставилася б до однієї з нас, — сказала Тараза.

Теґ почув це, але не прокоментував. Мовчки чекав, коли дві жінки підійдуть ближче.

«Він знає, — подумала Одраде. — Не спитає мене про рідну матір. Не було зв’язку, не було справжнього імпринтингу. Так, він знає».

Одраде заплющила очі, а пам’ять несподівано для неї сама створила образ картини. Ця картина висіла на стіні Таразиної ранкової кімнати. Її захищав майстерний іксіанський витвір — найкраща герметично запечатана рама, екран із невидимого пласкла. Одраде часто зупинялася біля картини, щоразу почуваючись так, наче може простягти руку й торкнутися старовинної картини, так хитро консервованої іксіанами.

«Хатини в Кордевілі».

Назва, яку дав картині художник, і його власне ім’я зберігалися на полірованій плитці під картиною: Вінсент ван Гог.

Ця річ походила з таких древніх часів, що від них уціліли тільки рідкісні залишки. Як ця картина, що посилала фізичні враження крізь віки. Одраде намагалася уявити мандри цієї картини, серію випадкових подій, що привели її неторканою до Таразиної кімнати.

Іксіани якнайкраще впоралися зі збереженням та реставрацією. Глядач міг торкнутися темної плямки в нижньому лівому кутку рами — і його негайно поглинав справжній геній не лише художника, а й іксіанця, що реставрував і захистив цей витвір. Його ім’я було нанесено на раму: Мартин Буро. Коли плямки торкався людський палець, вона ставала проєктором почуттів, благодатним побічним ефектом технології, яка створила Іксіанський Зонд. Буро реставрував не лише картину, а й художника — почуття ван Гога, — якими супроводжувався кожен мазок пензля. Усе було піймано в мазках пензля, записано там людськими рухами.

Одраде так часто стояла, поглинута цим спектаклем, що могла вже самостійно відтворити картину.

Згадавши це переживання відразу ж після Теґового звинувачення, вона збагнула, чому пам’ять відтворила їй цей образ, чому картина досі її зачаровувала. У коротку мить цього відтворення вона завжди цілковито почувалася людиною, усвідомлювала ці хатини як місця, в яких мешкали справжні люди, усвідомлювала тяглість живого ланцюга, що застиг завдяки божевільному Вінсенту ван Гогу, застиг, щоб себе увіковічити.