Фрэнк Херберт – Діти Дюни (страница 7)

Та однією з найцінніших рис Ґурні був твердий послух. Казав, що мав сказати, а тоді підкорявся. Зараз він підкорявся.

Коли Джессіка вийшла, людське море видало звук, схожий на сичання гігантського піщаного черва. Вона здійняла руки в жесті благословення, запровадженому духовенством Імперії. Зі значними групами запізнілих, та все ж як єдиний величезний організм, люди опустилися навколішки. Навіть офіційний супровід приєднався до них.

Джессіка помітила, де саме зволікали. Вона знала, що й інші очі позаду та довкола неї, очі схованих у натовпі агентів запам’ятали тимчасову карту, завдяки якій можна буде знайти запізнілих.

Тоді як Джессіка стояла з піднятими руками, з’явився Ґурні та його люди. Вони квапливо пройшли повз неї, спустилися з помосту і, не звертаючи уваги на здивування офіційного почту, приєдналися до агентів, яких розпізнали за нарукавними знаками. Швидко промчали крізь людське море, перестрибуючи через укляклі постаті та пробираючись вузькими проходами. Кілька з їхніх мішеней помітили небезпеку й спробували втекти. З цими було найлегше: кидок ножа, петля гароти — і втікачі попадали. Інших витягли з юрби: руки зв’язані, ноги спотикаються.

Увесь цей час Джессіка стояла з простягнутими руками, благословляючи своєю присутністю, тримаючи натовп у покорі. Проте вичитала в ньому ознаки поширення чуток і знала найголовнішу з них — ту, що була посіяна: «Превелебна Мати повертається, аби позбутися недбалих. Хай буде благословенна матір Господа нашого!»

Коли це закінчилося, — кілька мертвих тіл лежало на піску, в’язнів забрали до камер утримання під вежею летовища, — Джессіка опустила руки. Минуло близько трьох хвилин. Знала, що малоймовірно, аби Ґурні та його люди піймали когось із призвідників, тих, що становили найбільшу небезпеку. Вони були надто чуйними та пильними. Але серед затриманих теж трапляються цікаві екземпляри. Так само, як звичайні дурні та обмануті.

Джессіка опустила руки, і, прославляючи її, люди підвелися.

Наче нічого й не сталося, Джессіка самотньо спустилася з помосту, уникаючи доньки й особливою увагою вирізнивши Стілґара. У чорній бороді, що віялом спадала йому на шию дистикоста, були помітні сиві пасма, але його очі мали ту саму, без дрібки білизни`, інтенсивність, як під час їхньої першої зустрічі в пустелі. Стілґар знав, що сталося, і схвалював це. Перед нею стояв справжній фрименський наїб, людський проводир, здатний ухвалювати криваві рішення. Його перші слова неабияк це підтверджували:

— Ласкаво просимо додому, міледі. Завжди приємно бачити пряму й ефективну дію.

Джессіка дозволила собі ледь-ледь усміхнутися.

— Закрий порт, Стіле. Ніхто не вийде звідси, доки ми не вислухаємо затриманих.

— Це вже зроблено, міледі, — сказав Стілґар. — Люди Ґурні та я спланували це разом.

— Ті, що допомагали, були твоїми людьми.

— Частина з них, міледі.

Вона прочитала приховані застереження, кивнула.

— За давніх часів ти добре мене вивчив, Стіле.

— Колись ти доклала чимало зусиль, міледі, пояснюючи мені, що слід придивлятися до тих, хто вижив, і вчитися в них.

Алія ступила крок уперед, і Стілґар відійшов убік, тоді як Джессіка стала лицем в лице з донькою.

Знаючи, що не зможе приховати те, про що довідалася, Джессіка навіть не намагалася маскуватись. Алія вміла, коли треба, читати найдрібніші знаки, робила це так само добре, як будь-яка адептка Сестринства. З поведінки Джессіки вона вже мусила зрозуміти, що помітила мати і як вона це витлумачила. Вони були ворогами, для яких слово «смертельний» видавалося лише поверховим означенням.

Алія вибрала гнів як найпростішу та найбільш відповідну реакцію.

— Як ти зважилася запланувати такі дії, не порадившись зі мною? — зажадала вона пояснення, наблизившись обличчям до Джессіки.

— Як ти щойно почула, Ґурні навіть мене не втаємничив у весь план. Так було задумано… — якомога м’якше відповіла Джессіка.

— А ти, Стілґаре! — промовила Алія, повернувшись до нього. — Кому ти вірний?

— Моя присяга стосується дітей Муад’Діба, — кам’яним тоном сказав він. — Ми усунули небезпеку, яка їм загрожувала.

— А чому тебе це не тішить… дочко? — спитала Джессіка.

Алія закліпала очима, ще раз глянула на матір, угамувала внутрішню бурю, навіть широко всміхнулася:

— Я тішуся… мамо, — відповіла за мить. І, на свій подив, виявила, що й справді щаслива і відчуває неймовірну насолоду від того, що між нею і матір’ю усе з’ясовано. Момент, якого вона боялася, минув, а рівновага сил не порушилася. — Ми обговоримо це докладніше в більш зручний час, — сказала Алія, звертаючись одночасно й до матері, й до Стілґара.

— Та звісно, — погодилася Джессіка, жестом закінчивши цю розмову, і обернулася до принцеси Ірулан.

Упродовж кількох ударів серця Джессіка та принцеса стояли мовчки, пильно вивчаючи одна одну, — дві бене-ґессеритки, що порвали із Сестринством через одну й ту саму причину: любов… обидві з любові до чоловіків, які вже померли. Ця принцеса даремно любила Пола, ставши його дружиною, але не коханою. А тепер жила лише заради дітей, яких народила Полові його фрименська наложниця Чані.

— Де мої онуки? — насамперед спитала Джессіка.

— На січі Табр.

— Розумію, що тут для них надто небезпечно.

Ірулан дозволила собі ледь кивнути головою. Вона спостерігала за обміном фразами між Джессікою та Алією, але інтерпретувала цю розмову згідно з установою, яку дала їй Алія. «Джессіка повернулася до Сестринства, а ми обидві знаємо, що воно має власні плани стосовно Полових дітей». Ірулан ніколи не належала до найкращих адепток Бене Ґессерит. Її більше цінували передусім за те, що вона була дочкою Шаддама IV, а не з якоїсь іншої причини; часто надміру горда, аби докладати зусиль для розширення своїх можливостей. Тепер вона вибрала сторону зі швидкістю, що не робила честі її підготовці.

— Справді, Джессіко, — сказала Ірулан, — слід було проконсультуватися з Королівською Радою. Скоєне вами було помилкою вже тому…

— Я маю вважати, що жодна з вас не довіряє Стілґарові? — спитала Джессіка.

Ірулан мала достатньо розуму, аби збагнути, що це питання не потребує відповіді. Вона зраділа, що делегати-священники, не в змозі більше стримувати свого нетерпіння, рушили вперед. Обмінялася поглядом з Алією і подумала: «Джессіка така ж пихата й самовпевнена, як завжди». Але в її думках зринула аксіома Бене Ґессерит: «Пихаті будують мури замку, за якими намагаються приховати свої сумніви та страхи». Чи це справедливо стосовно Джессіки? Напевне, ні. Це мусить бути позою. Але з якою метою? Це питання непокоїло Ірулан.

Священники гучно заявили свої права на матір Муад’Діба. Деякі лише торкалися її рук, але більшість низько кланялася, промовляючи слова вітання. Наприкінці, згідно з принципом «нехай перші будуть останніми», настала черга керівників делегації. Вони із завченими усмішками сповістили, що офіційна очищувальна церемонія чекає на неї у Твердині — давній Половій фортеці.

Джессіка оглядала цю пару, відчуваючи до них відразу. Один звався Джавідом. Це був молодик із грубуватими рисами й округлими щоками, темні очі якого не могли приховати підозр, що чаїлися в їхній глибині. Інший — Зебаталеф, другий син наїба. Він квапливо їй нагадав, що за фрименських часів вона знала його батька. Його легко було вирахувати: веселість, поєднана з безпощадністю, худе обличчя з білявою бородою, довкола нього витав повів таємного збудження і могутніх знань. Як вона вирішила, з цієї пари куди небезпечнішим був Джавід: людина, що покладається тільки на власний присуд, водночас магнетично притягальний і — вона не могла дібрати іншого слова — відразливий. Їй здався дивним його акцент, зі старовинною фрименською вимовою, наче він походив з якоїсь ізольованої групи свого народу.

— Скажи мені, Джавіде, — спитала вона, — звідки ти?

— Я всього лиш простий фримен із пустелі, — відповів він, а кожне слово свідчило про брехливість цього твердження.

Зебаталеф утрутився з підкресленою повагою, майже глузуючи:

— Нас багато чого єднало в минулому, міледі. Я був одним із перших, хто розпізнав святу природу місії вашого сина.

— Але ти не був одним із його федайкінів, — зауважила вона.

— Ні, міледі. Я мав більш філософські нахили. Я вчився, щоб стати священником.

«І щоб зберегти свою шкуру», — подумала вона.

— Нас чекають у Твердині, міледі, — промовив Джавід.

Вона ще раз подумала, що незвичайність його акценту — це відкрите питання, яке слід з’ясувати.

— Хто нас чекає? — спитала.

— Собор Вірних, усі ті, хто береже світле ім’я та діяння вашого святого сина, — відповів Джавід.

Джессіка озирнулася довкола, побачила, як Алія усміхається Джавідові, й спитала:

— Цей чоловік — один із твоїх посадовців, дочко?

Алія кивнула.

— Це чоловік, призначений для великих діянь.

Однак Джессіка помітила, що Джавіда не тішить ця увага, і подумки відзначила собі, що Ґурні має дуже ретельно його вивчити. Тут з’явився і сам Ґурні з п’ятьма довіреними людьми, давши знак, що тих, чиє зволікання викликало підозри, допитують. Він ішов замашистими кроками могутнього чоловіка, зиркаючи ліворуч, праворуч, довкола себе, його мускули вигравали силою, але здавалися ненапруженими, цього навчила його Джессіка за бене-ґессеритською методикою прана-бінду. Він був потворною грудою натренованих рефлексів, убивцею, що викликав у декого огиду, але Джессіка любила його й цінувала більше від усіх живих людей. Шрам від атраментової лози вигинався вздовж його щелепи, надаючи зловісного вигляду, але, коли він побачив Стілґара, усмішка пом’якшила його обличчя.