Фрэнк Херберт – Діти Дюни (страница 6)

Вони відрізнялися від своїх предків ще й тим, що вже змалку в їхній мозок вживляли сервостимулятори. І саме ці стимулятори давали можливість тим, хто мав відповідний передавач, маніпулювати тваринами.

Стояла холоднеча, і коли коти зупинилися, щоб детально оглянути територію, з їхніх пащек ішла пара. Місцевість довкола була безплідним сухим районом Салуси Секундус, де жило кілька піщаних форелей, контрабандою завезених із Арракіса. Це давало примарну надію можливості покласти край монополії на меланж. У тому місці, де стояли коти, здіймалися коричнюваті скелі й де-не-де виднілися поодинокі кущі — сріблясто-зелені в довгих тінях ранкового сонця.

Помітивши легенький рух, коти враз напружилися. Далеко внизу двоє дітей із зусиллям піднімалися вгору висохлим руслом, тримаючись за руки. На вигляд дітям було дев’ять чи десять стандартних років. Обоє рудоволосі. Їхні дистикости частково прикривали розкішні білі бурки з облямівкою, спереду прикрашені гербом Атрідів — яструбом, вишитим червоно-золотими нитками. Йдучи, діти безтурботно розмовляли, і їхні виразно чутні голоси долинали до котів-мисливців. Лазійські тигри знали таку гру, бо вже грали в неї раніше, але залишалися непорушними, чекаючи надходження на сервостимулятори сигналу, що погоню дозволено.

На скельному хребті за котами з’явився чоловік. Він зупинився і почав спостерігати за сценою: коти, діти. Чоловік мав на собі чорно-сіру польову форму сардаукара з відзнаками левенбреха, помічника башара. Довкола шиї і під пахвами був ремінь, на якому на грудях так висів сервопередавач у тонкій упаковці, щоб до нього зручно було дотягтися обома руками.

Коти не повернулися, коли чоловік підійшов. Вони впізнали його за звуком і запахом. Чоловік зістрибнув, зупинився за два кроки від котів, обтер чоло. Повітря було холодним, але робота — гарячою. Знову оглянув усе довкола блідими очима: котів, дітей. Запхав вологе пасмо білявого волосся під чорний польовий шолом, торкнувся мікрофона, вживленого в горлянку.

— Вони в полі зору котів.

Одразу ж відповів голос, що доходив до нього завдяки приймачам, імплантованим за вухами.

— Ми їх бачимо.

— Пора? — спитав левенбрех.

— Вони зроблять це без наказу погоні? — відповів голос.

— Вони готові, — сказав левенбрех.

— Дуже добре. Побачимо, чи достатньо чотирьох сеансів для вироблення рефлексу.

— Скажете мені, коли будете готові.

— У будь-який час.

— Отже, зараз, — промовив левенбрех.

Торкнувся червоної кнопки з правого боку сервопередавача, спершу відтягнувши смужку, що її закривала. Тепер коти не мали жодних обмежень. Поклав долоню на чорну кнопку під червоною, готовий стримати звірів, якщо вони раптом нападуть на нього. Але ті не звертали на нього уваги: припали до землі й почали спускатися з хребта в бік дітей. Їхні великі лапи легко рухалися м’якими плавними кроками.

Левенбрех присів, спостерігаючи. Знав, що десь біля нього приховано транс-око, яке передає всю сцену на таємний монітор у фортеці, де мешкає його принц.

Невдовзі коти перейшли на стрибки, а тоді побігли.

Діти, піднімаючись угору скелястою місциною, усе ще не бачили небезпеки. Одне з них засміялося — високий дзвінкий звук у чистому повітрі. Друге спіткнулося і, намагаючись утримати рівновагу, повернулося і побачило котів. «Глянь!» — тицьнула дитина.

Обоє дітей зупинилися, вдивляючись у незнайомих пришельців. Вони так і стояли, коли лазійські тигри кинулися на них і вп’ялися в їхні шиї. Діти померли миттєво. Коти заповзялися поїдати тіла.

— Відкликати їх? — спитав левенбрех.

— Нехай закінчують. Вони добре впоралися. Я знав це наперед, чудова пара.

— Найкраща, яку я бачив, — погодився левенбрех.

— І це добре. По тебе послано транспорт. А тепер перериваємо зв’язок.

Левенбрех встав і потягся. Уникав прямого погляду на височину зліва, де характерний блиск виявляв розміщення транс-ока, що передавало його чудові результати башарові, далеко, у зелені краї довкола Капітолію. Левенбрех посміхнувся. За сьогоднішню роботу його чекає підвищення. Він уже відчував на шиї відзнаки батора, а одного дня — і бурсеґа… А там, можливо, навіть башара. Люди, що добре служили в корпусі Фарад’на, онука покійного Шаддама IV, швидко просувалися по службі. Коли принц сяде на свій законний престол, перспективи стануть ще кращими. Ранг башара може бути не найвищим у його кар’єрі. На багатьох планетах є баронства і графства… які стануть доступні, коли буде усунуто близнят-Атрідів.

Фримени повинні повернутися до своєї первісної релігії, до свого генія у формуванні людських спільнот; мусять повернутися до свого минулого, де вони здобули уроки виживання у змаганні з Арракісом. Мусять відкрити душу на внутрішню науку, і це має бути їхнім єдиним заняттям. Світи Імперії, Ландсраад і Конфедерація ДАПТ не можуть запропонувати їм нічого вартісного. Можуть лише викрасти їхню душу.

Скрізь довкола леді Джессіки, сягаючи далеко в глибину пласкої сірувато-коричневої рівнини летовища, на яке з тріском і зітханням після виринання з космосу сів її корабель, стояв людський океан. За її оцінкою, там налічувалося півмільйона людей, і не більше третини з них становили пілігрими. Стояли напрочуд тихо, прикипівши очима до вихідної платформи корабля, затінений люк якої приховував її саму та її супровід.

До полудня зоставалося ще дві години, але курява в повітрі над цим натовпом уже передвіщала неймовірно нестерпну денну спеку.

Джессіка торкнулася перетканого срібними нитками мідяного волосся, що обрамляло її овальне обличчя під каптуром аби Превелебної Матері. Знала, що після довгої дороги має не найкращий вигляд, а чорна барва аби не надто їй личить. Але вона вже й раніше носила цей одяг. Фримени не повинні забути значення ризи-аби. Зітхнула. Космічні подорожі не йшли їй на користь, а ще додавався тягар спогадів — про іншу подорож з Каладана до Арракіса, коли її Герцог змушений був прийняти цей лен усупереч власній волі.

Повільно, випробовуючи свій бене-ґессеритський вишкіл у викриванні значущих деталей, Джессіка пильно оглянула людське море. Ось тьмяно-сірі каптури дистикостів, одяг фрименів із глибокої пустелі; пілігрими в білих шатах, зі слідами покутного бичування на спинах; де-не-де розкидані групки багатих купців, у легкому одязі без каптурів, щоб показати байдужість до втрати води в пекучому повітрі Арракіса. Була тут і делегація Громади Вірних у зеленому вбранні з тяжкими каптурами — стояла осторонь від інших, у святості власної групи.

Лише коли відірвала погляд од натовпу, зрозуміла схожість сцени з тією, з якою зіткнулася, коли прибула сюди з коханим Герцогом. Як же давно це було? Понад двадцять років тому. Вона не любила думати про це: подібні спогади змушували серце пригадувати й прискорено калатати. Час залягав у ній мертвим тягарем, здавалося, наче років, проведених нею віддалік од цієї планети, взагалі не було.

«Знову в пащі дракона», — подумала вона.

Тут, на цій рівнині, її син вирвав Імперію з рук уже покійного Шаддама IV. Конвульсія історії закарбувала це місце у людську свідомість і вірування.

Вона почула, як неспокійно заворушився її почет позаду, і знову зітхнула. Мусять чекати на Алію, а та запізнюється. Уже можна було побачити її супровід — він наближався з протилежного боку натовпу, творячи людську хвилю, тоді як клин Королівської Гвардії прокладав прохід.

Джессіка ще раз пильно оглянула краєвид. Її погляд не пропустив жодної з багатьох змін. До головної вежі летовища прибудовано балкон для моління. І далеко ліворуч стояла в грізній величі пласталева споруда, зведена Полом як його фортеця, його «січ над піском». Це була найвища цілісна конструкція, яку коли-небудь збудували людські руки. Цілі міста могли б поміститися в її стінах, і ще зосталося б вільне місце. Тепер тут містилася найпотужніша правляча сила Імперії — «Громада Вірних», створена Алією на кістках її брата.

«Це місце мусить зникнути», — подумала Джессіка.

Делегація Алії дісталася підніжжя помосту й зупинилася там в очікуванні. Джессіка впізнала грубі, наче вирізані з каменю, риси Стілґара. І — борони Боже! Там стояла принцеса Ірулан, приховуючи свою дикість у спокусливому тілі, з шапкою золотого волосся, яке роздував свавільний вітерець. Здавалося, наче Ірулан не постарішала ні на день; це було зухвальство. І от на вершині клину — Алія, виклично молода, з очима, втупленими у тінистий люк. Джессіка стисла губи в тонку лінію і пильно оглянула обличчя доньки. У тілі Джессіки запульсувало гнітючо-свинцеве відчуття, шум внутрішнього прибою вдарив у вуха. Поголос виявився правдивим! Страхіття! Страхіття! Алія зійшла на заборонену дорогу. Втаємничений міг прочитати доказ цього. Гидь!

Упродовж кількох хвилин, які знадобилися, аби отямитися, Джессіка зрозуміла, як сильно вона розраховувала на те, що поголос виявиться неправдивим.

«Що з близнятами? — спитала вона себе. — Вони теж пропащі?»

Повільно, як годиться матері бога, Джессіка вийшла з тіні на край помосту. Її почет, згідно з інструкцією, зостався позаду. Ці наступні хвилини були вирішальними. Джессіка самотньо стояла перед натовпом, виставлена на повний огляд. Почула, як позаду неї нервово покашлює Ґурні Галлек. Ґурні протестував. «Навіть без щита? Підземні боги, жінко! Ти божевільна».