Фрэнк Херберт – Діти Дюни (страница 40)
— Міледі! — загукав урядник. — Не слухайте цього чоловіка! Він прийшов під фальшивим…
Джессіка, вдивляючись у священника, що біг до неї, краєм ока піймала інший рух, помітивши руку Алії, що давньою бойовою мовою Атрідів дала знак: «Зараз!» Джессіка не могла визначити, куди був спрямований цей знак, але діяла інстинктивно, сахнувшись уліво та потягнувши з собою трон. Упавши, відкотилася від перекинутого трону й схопилася на ноги. Тут почула гостре тьху мауля-пістоля… і ще раз. Проте встигла метнутися вбік ще з першим звуком, відчувши, як щось сіпнуло її за правий рукав. Вона пірнула в натовп суплікантів і дворян, які з’юрмилися під помостом. Зауважила, що Алія навіть не ворухнулася.
Оточена людьми, Джессіка зупинилася.
Як вона побачила, Гадхеан аль-Фалі перебіг на інший бік помосту, зате адвокат зостався, де й був.
Це все сталося швидко й неочікувано, але всі в залі знали, якими завченими рефлексами мали б відреагувати на таке треновані люди. Алія та адвокат застигли на своїх місцях.
Заворушення посеред кімнати прикувало увагу Джессіки, і вона протиснулася крізь юрбу, побачивши чотирьох суплікантів, які тримали урядника Духівництва. Чорна накидка посередника лежала біля його ніг, а між її складками виднівся мауля-пістоль.
Аль-Фалі проштовхався крізь натовп, проминувши Джессіку, побачив пістоль священника. Фримен люто скрикнув, його закладена за пояс рука метнулася вперед і вгору, виконавши удар ахаґз непорушними чотирма пальцями. Вони вхопили священника за горлянку, і той упав, задихаючись. Не озираючись на чоловіка, якому завдав удару, старий наїб звернув гнівне обличчя в бік помосту.
— Далял-іл’ ан-нубувва! — гукнув аль-Фалі, притиснувши обидві долоні до чола, а тоді опустив руки. — Кадіс ас-Саляф не дасть заткнути мені рота! Якщо я не вб’ю тих, що стоять на перепоні, це зроблять інші!
«Думає, що це він був мішенню», — зрозуміла Джессіка. Вона глянула на рукав і вклала палець в акуратну дірочку від кульки мауля. Без сумніву, отруєної.
Супліканти впустили священника. Він звивався на підлозі, помираючи, із розтрощеною горлянкою. Джессіка кивнула двом шокованим дворянам ліворуч від неї і сказала:
— Я хочу, щоб цей чоловік зостався живим і був допитаний. Якщо він помре, ви помрете!
Коли вони завагалися, зиркаючи в бік помосту, застосувала проти них Голос:
— Рушайте!
Пара заворушилася.
Джессіка пропхалася до аль-Фалі й штовхнула його.
— Ти дурень, наїбе. Це вони по мене, а не по тебе.
Кілька осіб довкола них почуло її. Умить запанувала мертва тиша. Аль-Фалі глянув на поміст із одним перекинутим троном, Алія досі сиділа на другому. Вираз розуміння, що з’явився на його обличчі, прочитав би й новіцій.
— Федайкіне, — промовила Джессіка, нагадавши йому про давню службу її сім’ї, — ми, разом обпалені, знаємо, як стати спиною до спини.
— Довіртесь мені, міледі, — сказав він, одразу ж зрозумівши її.
Конвульсивне зітхання позаду Джессіки змусило її повернутися, і вона відчула, що аль-Фалі захищає її, ставши до неї спиною. Жінка у крикливо-яскравому одязі міської фрименки простяглася на підлозі поруч зі священником. Двох дворян не було й знаку. Жінка навіть не глянула на Джессіку, здійняла голос у древньому лементі її народу — заклику до слуг чавилень мертвих прийти й забрати воду до племінної цистерни. Це був дивний звук для когось, одягненого, як та жінка. Джессіка відчула стійкість давніх звичаїв, хоча й помітила фальш міщанки. Ця особа у крикливо-строкатій сукні, очевидно, вбила священника, аби впевнитись у його мовчанні.
«Навіщо вона завдавала собі клопоту? — міркувала Джессіка. — Їй досить було зачекати, щоб той чоловік помер від задухи». Це було ознакою безнадійності й глибокого страху.
Алія похилилася вперед, сидячи на краю трону, її очі пильно виблискували. Худорлява жінка зі сплетеними у вузол косами — ознакою особистих охоронниць Алії — проминула Джессіку й схилилася над священником. Підвівшись, вона озирнулася на поміст.
— Він мертвий.
— Нехай його приберуть! — наказала Алія. Вказала на стражників під помостом. — Підніміть крісло леді Джессіки.
«То ти постараєшся надолужити безсоромністю?» — подумала Джессіка. Невже Алія сподівалася ввести когось в оману? Аль-Фалі говорив про Кадіса ас-Саляфа, прикликаючи святих отців фрименської міфології собі на захист. Але жодні надприродні сили не принесли мауля-пістоль до цієї кімнати, де зброя була заборонена. Єдиним поясненням була причетність до змови людей Джавіда, а те, що Алія не відчувала неспокою за власну персону, показало всім, що вона була співучасницею замаху.
Старий наїб заговорив через плече до Джессіки:
— Прийміть мої вибачення, міледі. Ми з пустелі прибули до вас із останньою відчайдушною надією, а тепер бачимо, що ви й далі потребуєте нас.
— Матеревбивство не пішло на користь моїй доньці, — промовила Джессіка.
— Племена почують про це, — пообіцяв аль-Фалі.
— Якщо ти так відчайдушно потребував мене, — спитала Джессіка, — то чого ж не наблизився до мене на Соборі в січі Табр?
— Стілґар не дозволив би цього.
«Аххх, — подумала Джессіка, — правління наїба! У Табрі Стілґарове слово було законом».
Перекинутий трон підняли. Алія жестом попросила матір повернутися і сказала:
— Прошу всіх затямити собі смерть цього священника-зрадника. Ті, хто загрожує мені, — помирають. — Глянула на аль-Фалі. — Моя тобі подяка, наїбе.
— Це подяка за помилку, — пробурмотів аль-Фалі. Він подивився на Джессіку. — Ваша правда. Через моє шаленство не стало того, кого слід було допитати.
— Зверни увагу на цих двох придворних і жінку в барвистій сукні, федайкіне, — прошепотіла Джессіка. — Я хочу, щоб їх схопили й допитали.
— Так і буде, — відповів він.
— Якщо ми виберемося звідси живими, — сказала Джессіка. — А зараз ходімо, дограємо наші ролі.
— Як накажете, міледі.
Вони разом повернулися до помосту. Джессіка піднялася сходами й знову зайняла своє місце біля Алії, аль-Фалі ж зостався на позиції супліканта внизу.
— Тепер, — розпочала Алія.
— Хвилину, дочко, — озвалася Джессіка. Вона підняла руку, показавши рукав і дірочку в ньому. — Напад було здійснено проти мене. Постріл майже влучив, хоч я й ухилилася. Ви всі зауважте, що мауля-пістоля більше тут немає. — Вона вказала. — Де він?
Відповіді не було.
— Мабуть, його можна вистежити, — промовила Джессіка.
— Що за дурниця! — скрикнула Алія. — Це я була…
Джессіка напівобернулася до дочки, вказала лівою рукою:
— У когось там той пістоль. Ти не боїшся, що…
— Він у однієї з моїх охоронниць, — сказала Алія.
— То нехай ця охоронниця принесе мені зброю, — промовила Джессіка.
— Вона вже винесла її геть.
— Як це зручно, — зауважила Джессіка.
— Що ти хочеш цим сказати? — наполягла Алія.
Джессіка дозволила собі похмуру посмішку.
— Я доручила двом твоїм людям урятувати цього зрадника-священника. І перестерегла, що вони помруть, якщо він помре. Вони помруть.
— Я забороняю!
Джессіка лише знизала плечима.
— Ось наш хоробрий федайкін, — сказала Алія, вказуючи на аль-Фалі. — Ця суперечка може зачекати.
— Може чекати вічно, — відповіла Джессіка мовою чакобса. Її слова мали подвійне значення: зокрема, запевнили Алію, що жодна суперечка не відверне смертного вироку.
— Побачимо, — промовила Алія. Звернулася до аль-Фалі:
— Навіщо ти тут, Гадхеане аль-Фалі?
— Щоб побачити матір Муад’Діба, — відповів наїб. — Ті, що ще зосталися з федайкінів, братства, яке служило вашому синові, склали докупи своє вбоге майно, аби оплатити мені прохід сюди, крізь загорожі жадібних вартових, що стережуть Атрідів од правди про Арракіс.
— Якщо федайкіни чогось потребують, їм досить лише… — почала Алія.
— Він прийшов до мене, — перебила її Джессіка. — Яка ж твоя відчайдушна потреба, федайкіне?
— Я тут кажу за Атрідів! — скрикнула Алія. — Що це…
— Тихо, ти, вбивча Гидь! — гримнула Джессіка. — Ти намагалася вбити мене, дочко! Я кажу це, щоб усі тут знали. Не можеш убити всіх у цій залі, щоб змусити їх мовчати, як змусили того священника. Так, наїбів удар був смертоносним, але його можна було врятувати. Його могли допитати! Тобі байдуже, що йому заткнули рота. Протестуй скільки хочеш, але твої дії свідчать про твою провину!