Фрэнк Херберт – Діти Дюни (страница 39)
Першим суплікантом ранкової аудієнції був кадешіанський трубадур, прочанин із хаджу, гаманець якого викрали арракінські шахраї. Він стояв на зеленій кам’яній підлозі покою, але не промовляв благальних слів.
Джессіка захоплено споглядала на його відвагу зі свого місця, поруч із Алією на помості з сімома сходинками. Тут було розміщено ідентичні трони для матері та доньки, а увагу Джессіки привернуло те, що Алія сиділа праворуч, на чоловічому місці.
Стосовно ж трубадура з Кадеша, то було очевидним, що люди Джавіда пропустили його з огляду саме на ту рису, яку він зараз демонстрував: відвагу. Трубадур мав забезпечити дворянам у Великій Залі розвагу: таку йому призначили плату, раз грошей у нього не було.
За звітом священника-адвоката, що саме промовляв у трубадуровій справі, кадешіанець зберіг лише вбрання на тілі та балісет, перекинутий через плече на шкіряному шнурі.
— Він каже, що його напоїли якоюсь темною рідиною, — сповістив адвокат, насилу приховуючи посмішку, що кривила йому губи. — Якщо це вдовольнить Ваші Святості, через цей напій він утратив владу над собою, а отямився, коли його гаманець уже зрізали.
Джессіка вивчала трубадура, тоді як адвокат заводив своєї роблено улесливим тоном, голосом, сповненим облудної моральності. Кадешіанець був високим, два метри з хвостиком. Його жваві очі виявляли розумну чуйність і гумор. Золоте волосся, за звичаєм його планети, спадало на плечі, а зграбне тіло із широкими грудьми пашіло чоловічою силою, якої не міг приховати сірий одяг хаджу. Він звався Таґір Могандіс і вів свій рід од купців-інженерів. Пишався своїми предками й собою теж.
Врешті Алія перервала промову помахом руки й сказала, не обертаючись:
— Нехай леді Джессіка винесе перший присуд на честь свого повернення до нас.
— Дякую, дочко, — промовила Джессіка, показавши всім, хто це почув, належний порядок старшинства. Дочко! Отже, цей Таґір Могандіс був частиною їхнього плану? А може, лише невинним простаком, жертвою обману? Джессіка зрозуміла, що цей присуд означав відкриту атаку проти неї. Це було очевидним з постави Алії.
— Ти добре граєш на цьому інструменті? — спитала Джессіка, вказуючи на дев’ятиструнний балісет, перекинутий через плече трубадура.
— Так само добре, як великий Ґурні Галлек, — голосно промовив Таґір Могандіс, щоб усі в залі могли його почути. Його слова викликали зацікавленість дворян.
— Ти прагнеш у подарунок грошей на переїзд, — сказала Джессіка. — Куди ж понесуть тебе ці гроші?
— На Салусу Секундус, до двору Фарад’на, — відповів Могандіс. — Я чув, що він запрошує трубадурів і менестрелів, що підтримує мистецтво, а довкола себе розбудовує і відроджує культурне життя.
Джессіка стрималася від того, щоб глянути на Алію. Вони, очевидно, знали, чого проситиме Могандіс. Джессіка виявила, що ця подвійна гра напрочуд її веселить. Невже вони думають, що вона неспроможна відбити удар?
— Зіграєш, аби заробити на проїзд? — спитала Джессіка. — Мої умови — фрименські умови. Якщо мені сподобається твоя музика, можу тебе залишити, щоб ти розвіював мої турботи; якщо ж вона поранить мій слух, можу вислати тебе на роботи до пустелі — заробляй потрібні гроші там. Якщо ж я визнаю, що твоя гра годиться для Фарад’на, якого називають ворогом Атрідів, вишлю тебе йому зі своїм благословенням. Гратимеш на таких умовах, Таґіре Могандісе?
Він відкинув голову назад і гучно ревнув сміхом. Біляве волосся танцювало, коли він здіймав балісет і вміло його настроював на знак того, що приймає її виклик.
Натовп у кімнаті почав тиснутися ближче, але вартові та дворові слуги стримали його.
Тоді Могандіс ударив по струнах, тримаючи бічні в басовій тональності, змусивши їх гармонійно вібрувати. Здійнявши голос до солодкого тенора, він заспівав. Це, очевидно, була імпровізація, але зіграні ним акорди були настільки майстерними, що Джессіка зачарувалася ними ще до того, як зосередилася на словах.
— Годі! — скрикнула Алія, майже підвівшись зі свого трону. — Я тебе…
— Аліє! — озвалася Джессіка, не надто гучно, щоб це не здавалося суперечкою, але достатньо, щоб привернути загальну увагу. Це було майстерне використання Голосу, і всі, хто його чув, розпізнали у цьому вивчені сили. Алія опустилася на своє місце, а Джессіка зауважила, що вся пригода не викликала в доньки найменшої незручності.
«Це теж було очікуваним, — подумала Джессіка. — Вельми цікаво».
— Перший присуд мій, — нагадала Джессіка.
— Дуже добре, — слова Алії були ледве чутними.
— Я вирішила, що цей подарунок годиться для Фарад’на, — промовила Джессіка. — Його язичок гострий, як крис-ніж. Кровопускання, на яке він спроможний, могло б піти на користь нашому двору, але я воліла б, аби він служив Дому Корріно.
Залою прокотилася хвиля легкого сміху.
Алія дозволила собі пирхнути.
— Знаєш, як він мене назвав?
— Він ніяк тебе не назвав, дочко. Лише сповістив те, що почув на вулиці й що міг почути будь-хто інший. Це вони називають тебе Коан-Тін.
— Жіночий дух смерті, що ходить без стоп, — буркнула Алія.
— Відігнавши тих, хто звітує правдиво, залишиш при собі тільки тих, хто знає, що ти хочеш почути, — солодким голосом промовила Джессіка. — Не можу вигадати нічого отруйнішого, ніж гнилий сморід власних рефлексій.
Ті, що стояли під тронами, зітхнули достатньо гучно, аби це можна було почути.
Джессіка зосередила увагу на Могандісові, який стояв мовчки й без жодного страху. Чекав присуду, яким би він не був, наче це не мало для нього жодного значення. Могандіс був саме такою людиною, яку її Герцог наблизив би до себе в неспокійні часи: діяв згідно зі своїми переконаннями, але приймав усе, навіть смерть, не дорікаючи долі. Чому ж він вибрав такий курс?
— Чому ти заспівав саме так? — спитала його Джессіка.
Він здійняв голову, щоб промовити виразно.
— Я чув, що Атріди — люди честі, а їхні думки відкриті. Я хотів це випробувати й, можливо, зостатися тут, у них на службі. А завдяки цьому мав би час розшукати тих, що мене ограбували, і поквитатися з ними на свій лад.
— Він намагався випробувати нас, — пробурмотіла Алія.
— Чому ні? — спитала Джессіка.
Вона усміхнулася трубадурові на знак своєї доброї волі. Він прийшов до цієї зали лише тому, що це давало йому шанс на чергову пригоду, черговий перехід крізь свій Усесвіт. Джессіка відчула спокусу забрати його до свого супроводу, але реакція Алії не віщувала добра відважному Могандісу. Були також ознаки того, що саме цього від леді Джессіки й очікували, щоб вона взяла на службу відважного та вродливого трубадура, як узяла колись хороброго Ґурні Галлека. Краще вислати Могандіса в обрану ним дорогу, хоча й шкода віддавати такий гарний екземпляр Фарад’нові.
— Він вирушить до Фарад’на, — сказала Джессіка. — Прослідкуйте, щоб він отримав кошти на переїзд. Хай його язик уточить крові Домові Корріно, а ми подивимося, як він це переживе.
Алія опустила погляд, а тоді, із запізненням, посміхнулася.
— Мудрість леді Джессіки перемогла, — промовила вона, помахом руки відіславши Могандіса.
«Пішло не так, як вона хотіла», — подумала Джессіка, але в поведінці Алії були певні сигнали того, що основне випробування ще попереду.
Представили чергового супліканта.
Джессіка, зауваживши реакцію доньки, відчула, що її гризуть сумніви. Виявилося, що зараз їй потрібен урок близнят. Нехай Алія була Гиддю, проте зоставалася переднародженою. Могла знати свою матір, як вона сама себе знала. Припущення, що Алія хибно передбачила реакцію матері у справі трубадура, не слід розглядати всерйоз. «То навіщо ж Алія організувала це зіткнення? Аби збити мене з пантелику?»
Не було часу на рефлексії. Другий суплікант зайняв своє місце перед парними тронами, зі своїм адвокатом при боці.
Цього разу суплікантом був фримен, старий уродженець пустелі з прокладеними піском шрамами на обличчі. Він був невисоким, але жилавим, а довга дішдаша, яку зазвичай носили поверх дистикоста, надавала йому статечного вигляду. Ця одіж пасувала до його вузького обличчя та дзьобоподібного носа, до блискучих очей, синіх на синьому. Не мав на собі дистикоста і, схоже, почувався без нього незручно. Величезний обшир Зали Аудієнцій мав йому здаватися небезпечним відкритим простором, що викрадав із його тіла дорогоцінну вологу. Під каптуром, частково відкинутим, він носив пов’язку-кефію — головний убір наїба.
— Я Гадхеан аль-Фалі, — сказав він, поставивши ногу на сходинку тронів, аби засвідчити свій статус, вищий, ніж у поспільства. — Я був одним із командосів смерті Муад’Діба і прийшов сюди у справі пустелі.
Алія ледь застигла, тільки цим видавши себе. Ім’я аль-Фалі стояло під вимогою ввести Джессіку до Ради.
«Справа пустелі!» — подумала Джессіка.
Гадхеан аль-Фалі промовив це ще до того, як адвокат устиг розпочати виклад судової справи. Цим формальним фрименським зворотом він сповістив, що приносить звістку, тривожну для всієї Дюни, і що говорить правом федайкіна, який пожертвував своїм життям, змагаючись поруч із Муад’Дібом. Джессіка сумнівалася, чи саме це Гадхеан аль-Фалі сказав Джавідові або Головному Адвокатові, добиваючись аудієнції. Її здогад підтвердився, коли урядник Духівництва кинувся вперед із затилля покою, аж замаяв його чорний одяг посередника.