Фрэнк Херберт – Діти Дюни (страница 25)

— Я знаю, що робить Алія, ким вона є, але…

— Бабусю, пожалійте її. Прислухайтеся до свого серця і розуму. Ви вже раніше це робили. Ви становите загрозу, а вона хоче Імперії для себе. Принаймні те, чим вона стала, саме цього хоче.

— Як мені знати, чи це мені не каже чергова Гидь?

Він знизав плечима.

— Саме тут має втрутитися ваше серце. Ми з Гані знаємо, як сталося її падіння. Нелегко пристосуватися до гамору цього внутрішнього натовпу. Придуши їхні его — і повертатимуться юрбою щоразу, коли викликаєш пам’ять. Одного дня, — він ковтнув слину, щоб позбутися сухості в горлі, — хтось сильний із цієї внутрішньої зграї вирішує, що час уже ділити з тобою тіло.

— І нічого не можна зробити? — спитала вона, хоча й боялася відповіді.

— Ми віримо, що є щось… так. Нам не можна піддатися прянощам, це найважливіше. І ми не повинні цілковито придушувати минуле. Мусимо його використовувати, зробити з нього амальгаму. Остаточно змішаємо їх у собі. Не будемо вже первісними особистостями, — але й не будемо одержимими.

— Ти казав про змову з наміром викрасти мене.

— Це очевидно. Венсиція має амбіції стосовно свого сина. Алія має власні амбіції, і…

— Алія і Фарад’н?

— Нема явної вказівки, — сказав він. — Проте Алія та Венсиція ідуть тепер паралельними курсами. Венсиція має сестру в домі Алії. Нічого простішого, ніж вислати звістку…

— Ти знаєш про цю звістку?

— Так само певно, наче б я її бачив і прочитав кожне слово.

— Але ти її не бачив?

— Нема потреби. Достатньо знати, що всі Атріди зібралися разом на Арракісі. Уся вода в одній цистерні. — Він жестом обвів усю планету.

— Дім Корріно не посмів би напасти на нас тут!

— Алія мала б користь із того, що вони так зроблять.

Глузлива нотка в його голосі спровокувала її.

— Я не буду підопічною власного онука! — сказала вона.

— Прокляття, жінко, перестань думати про мене як про свого онука! Подумай про мене як про свого Герцога Лето. — Тон і вираз обличчя, навіть раптовий жест руки були настільки точними, що вона розгублено замовкла.

Сухим холодним голосом Лето сказав:

— Я намагався підготувати вас. Дозвольте мені принаймні це.

— Навіщо Алії викрадати мене?

— Щоб звинуватити у цьому Дім Корріно, звичайно ж.

— Я не вірю в це! Навіть для неї це було б… жахливим! Надто небезпечним! Як вона могла б зробити це без… Я не можу в це повірити!

— Повірите, коли це станеться. Ахх, бабусю, ми з Гані підслухали це всередині себе й знаємо… Це лише самозбереження. Як нам інакше здогадатися про помилки довкола нас?

— Я ні на хвилину не припускаю, що викрадення є часткою плану А…

— Підземні боги! Як ви, бене-ґессеритка, можете бути настільки нездогадливою? Уся Імперія підозрює, навіщо ви тут. Усі пропагандисти Венсиції готові вас дискредитувати. Алія не може дочекатися, коли це станеться. Якщо ви зникнете, Дім Атрідів може зазнати смертельного удару.

— А про що підозрює вся Імперія?

Вона відміряла ці слова так холодно, наскільки це можливо, знаючи, що не здатна сколихнути цю недитину жодною хитрістю Голосу.

— Леді Джессіка планує схрестити між собою цих близнят! — прохрипів він. — Саме цього хоче Сестринство. Кровозмішання!

Джессіка кліпнула очима.

— Марний поголос. — Вона ковтнула слину. — Бене Ґессерит не дозволить, щоб така дика чутка шаліла в Імперії. Ми все ще маємо певний вплив. Пам’ятай це.

— Поголос? Який поголос? Ви, напевне, припускали можливість поєднання нас шлюбом. — Щойно вона почала говорити, він хитнув головою. — Не заперечуйте. Якби ми пройшли період дозрівання спільно, у тому ж домі, що й ви, то ваш вплив став би нічим іншим, як ганчіркою, якщо нею махати перед піщаним хробаком.

— Ти справді вважаєш нас настільки дурними? — спитала Джессіка.

— Справді. Ваше Сестринство — не що інше, як гурт клятих дурних старих бабів, які не можуть ні про що думати, окрім своєї дорогоцінної розплідної програми! Ми з Гані знаємо, який важіль вони мають. Чи ви вважаєте нас настільки дурними?

— Важіль?

— Вони знають, що ви з Харконненів! Це значиться в їхніх розплідних записах: Джессіка, народжена Танідією Нерус від барона Владіміра Харконнена. Цей запис, випадково опублікований, зруйнував би вашу…

— Ти думаєш, що Сестринство вдалося б до шантажу?

— Я це достеменно знаю. Ох, вони покрили цей замір солоденькою оболонкою. Наказали вам дослідити поголос про вашу доньку. Підживили вашу цікавість і ваші страхи. Вдалися до вашого почуття відповідальності, роздмухали почуття провини через вашу втечу на Каладан. І дали вам шанс врятувати онуків.

Джессіка могла лише мовчки дивитися на нього. Він наче підслухав емоційні зустрічі з її Прокторами в Сестринстві. Вона почувалася цілковито переможеною його словами, а зараз почала приймати можливість того, що його твердження про сплановане Алією викрадення є правдивим.

— Бачите, бабусю, я маю прийняти складне рішення, — промовив він. — Чи повинен я піти за містикою Атрідів? Жити для моїх підданих… і померти заради них? Чи вибрати інший шлях, який дав би змогу мені жити тисячі літ?

Джессіка мимоволі відсахнулася. Ці слова, вимовлені таким легким тоном, торкнулися теми, яку Бене Ґессерит вважали немислимою. Багато Превелебних Матерів могли піти цим шляхом… або спробувати. Маніпуляції внутрішньою хімією організму були доступними для втаємничених Сестринства. Але, якщо хтось це зробить, раніше чи пізніше спробують усі. Такого нагромадження непіддатливих впливу часу жінок неможливо буде приховати. Вони напевно знали, що такий шлях привів би їх до знищення. Люди короткого життя обернулися б проти них. Ні — це немислимо.

— Мені не подобається хід твоїх думок, — сказала вона.

— Ви не розумієте моїх думок, — відповів він. — Ми з Гані… — Він струснув головою. — Алія тримала цю можливість у руках, але відкинула її.

— Ти певний цього? Я вже вислала звістку Сестринству, що Алія практикує немислиме. Глянь на неї! Не постарішала й на день, відколи я востаннє…

— О, це! — Він відмахнувся від бене-ґессеритської тілесної рівноваги рухом руки. — Я кажу про дещо інше: досконалість далеко за межами того, що коли-небудь осягнуло людство.

Джессіка мовчала, вражена тим, як легко він видобув із неї її відкриття. Безперечно, він знав, що така звістка є смертним вироком Алії. Незважаючи на те, як він змінив слова, міг мати на увазі лише скоєння того злочину. Невже не розумів небезпеки своїх слів?

— Ти мусиш пояснити, — врешті-решт промовила вона.

— Як? — спитав він. — Якщо ви не розумієте, що Час не є тим, чим здається, не варто навіть починати пояснювати. Мій батько підозрював це. Стояв на краю розуміння, але відступив. Тепер це справа Гані й моя.

— Я вимагаю від тебе пояснення, — сказала Джессіка й торкнулася отруєної голки, яку тримала під складкою одежі. То був ґом джаббар, такий смертоносний, що навіть найменший укол убив би його за кілька секунд. І подумала: «Він перестерігав мене, що, можливо, я буду змушена його використати». Через цю думку м’язи її рук затремтіли. Була вдячна, що може сховати руки у складках одягу.

— Добре, — зітхнув він. — Перше щодо Часу: нема різниці між десятком тисяч літ і одним роком; нема різниці між сотнею тисяч літ і одним серцебиттям. Нема різниці. Це перший факт стосовно Часу. І другий факт: увесь Усесвіт зі всім своїм часом міститься в мені.

— Що це за маячня? — різко спитала вона.

— Ви так вважаєте? Не розумієте. Я спробую пояснити інакше. — Для ілюстрації він здійняв праву руку й пересував її, говорячи: — Ми йдемо вперед, ми повертаємось.

— Ці слова нічого не пояснюють!

— Правда, — сказав він. — Існують речі, які неможливо пояснити словами. Ви мусите збагнути їх з досвіду, без слів. Але ви не готові до такого переживання, так само як дивитесь на мене й не бачите мене.

— Але ж… Я дивлюся просто на тебе. Очевидно, що бачу тебе! — Вона пильно глянула на нього. Його слова віддзеркалювали те, що вона вивчила в школах Бене Ґессерит про дзен-сунітський Кодекс: гра слів, що має скаламутити розуміння філософії.

— Певні речі трапляються поза вашим контролем, — сказав він.

— Як же це пояснює цю… цю досконалість, що так далеко виходить за межі досвіду інших людей?

Він кивнув.

— Якщо відтягувати настання старості чи смерті завдяки вживанню меланжу або ж завдяки вивченій регуляції тілесної рівноваги, якої слушно остерігається Бене Ґессерит, то таке відтягування спричиняє лише ілюзію контролю. Незалежно від того, йдеш ти крізь січ повільно чи швидко, однаково її проминаєш. І цей плин часу відчувається внутрішньо.

— Чого ти так жонглюєш словами? Я з’їла зуби мудрості на таких нісенітницях задовго ще до народження твого батька.

— Бо в тебе виросли лише зуби, — відповів він.

— Слова! Самі слова!

— Ах, ви дуже близькі!