Фрэнк Херберт – Діти Дюни (страница 24)

Фарад’н дивився, як вони віддаляються, і думав: «Мушу розглянути релігію, яку прийняв Тийк. — І сумно всміхнувся. — Який тлумач снів! Але що з того? Мій сон не мав жодної ваги».

І мав він видіння обладунку. Обладунок не був його шкірою, він був сильнішим, ніж пласталь. Ніщо не могло проникнути крізь його обладунок: ніж, отрута, пил пустелі чи її палючий суховій. У правій руці мав він силу, спроможну викликати коріолісову бурю, струснути землею і зруйнувати її дощенту. Його очі втупилися у Золотий Шлях, а в лівій руці він тримав скіпетр абсолютного владарювання. А за Золотим Шляхом його очі споглядали у вічність, про яку він знав, що вона є поживою його душі та вічного тіла.

— Було б краще, якби я ніколи не став імператором, — промовив Лето. — О, це не означає, що я припустився помилки батька й зазирнув у майбутнє крізь шкельце прянощів. Я кажу це з егоїзму. Ми з сестрою вкрай потребуємо часу, щоб мати змогу навчитися жити з тим, чим ми є.

Він замовк, запитально дивлячись на леді Джессіку. Продекламував свою партію, як вони домовилися з Ганімою. Якою буде реакція їхньої бабусі?

Джессіка пильно розглядала свого онука при неяскравому світлі світлокулі, що осявала її помешкання в січі Табр. Був лише початок ранку другого її дня перебування тут, і вона вже дістала тривожну звістку, що близнята провели безсонну ніч за межами січі. Що ж вони робили? Вона погано спала й відчувала, що кислоти втоми вимагають, аби вона спустилася з того гіперрівня, на якому залишалася впродовж усього напруженого часу, почавши з вирішального показу в космопорту. То була січ її нічних кошмарів, але за її стінами — не та пустеля, яку вона пам’ятала. Звідки взялися всі ці квіти? А повітря довкола було надто вологим. Молодь не дотримувалася суворо дистикостової дисципліни.

— І чому, дитино, ти потребуєш часу, аби вивчити себе? — спитала вона.

Він легко хитнув головою, знаючи, що це дивний жест таємного дорослого, схованого в дитячому тілі, та нагадуючи собі, що він мусить вивести бабусю з рівноваги.

— По-перше, я не дитина. Ох… — він торкнувся грудей. — Це дитяче тіло, безсумнівно. Але я не дитина.

Джессіка прикусила верхню губу, не зважаючи на те, що видала цим себе. Її Герцог, від смерті якого на цій клятій планеті минуло стільки літ, сміявся з неї, коли вона так робила. «Це твоя єдина нестримна реакція, — так він називав те прикушування губи. — Вона каже мені, що ти стурбована, а я мушу поцілувати ці губи, щоб заспокоїти їхнє тремтіння».

А зараз її онук, що мав ім’я її Герцога, вразив її в самісіньке серце, усміхнувшись і сказавши:

— Ви занепокоєні. Це виказує тремтіння ваших губ.

Їй знадобилася найглибша дисципліна бене-ґессеритського вишколу, аби повернути видимість спокою. Їй це вдалося:

— Ти глузуєш з мене?

— Глузувати з вас? Нізащо. Але я мушу пояснити, як сильно ми відрізняємося. Дозвольте я нагадаю вам давню січову оргію, коли Превелебна Мати віддала вам свої життя і пам’ять. Вона налаштувалася на вас і дала вам цей… цей довгий ланцюг, кожна ланка якого — окрема особистість. Тож ви дещо знаєте про те, що переживаємо ми з Ганімою.

— А Алія? — спитала Джессіка, випробовуючи його.

— Ви не розмовляли про це з Гані?

— Я хочу поговорити про це з тобою.

— Дуже добре. Алія відкинула те, чим була, і стала тим, чого найбільше боялася. Внутрішнє минуле не може бути витіснене в несвідоме. Це небезпечно для кожної людини, але для нас, переднароджених, це гірше за смерть. І це все, що я скажу про Алію.

— Отже, ти не дитина, — промовила Джессіка.

— Мені мільйони літ. Це вимагає регулювання, до якого люди ніколи раніше не вдавалися.

Джессіка кивнула, тепер спокійніша й значно обережніша, ніж із Ганімою. А де ж Ганіма? Чому Лето прийшов сюди сам?

— Ну, бабусю, — озвався він, — то хто ж ми? Гидь чи надія Атрідів?

Джессіка проігнорувала його питання.

— Де твоя сестра?

— Відволікає Алію, щоб вона нам не завадила. Так треба. Але Гані не сказала б вам нічого, крім того, що сказав я. Хіба ви не помітили цього вчора?

— Те, що я помітила вчора, — моя справа. Що це за лепетання про Гидь?

— Лепетання? Не вдавайтеся зі мною до свого бене-ґессеритського жаргону, бабусю. Поверну його вам слово за словом, черпаючи просто з вашої пам’яті. Я хочу чогось більшого, ніж тремтіння ваших губ.

Джессіка струснула головою, відчуваючи холод цієї… особи, у жилах якої текла її кров. Внутрішні ресурси, які Лето мав у своєму розпорядженні, пантеличили її. Вона спробувала підлаштуватися до його тону й спитала:

— Що ти знаєш про мої наміри?

Він пирхнув.

— Ви не мусите питати, чи не повторив я батькової помилки. Я не заглядав за межі нашого саду часу, принаймні нічого там не шукав. Залишмо абсолютне знання про майбутнє тим моментам déjà vu, яких зазнає кожна людина. Я знаю пастку передзнання. Життя мого батька розповіло мені те, що я мусив дізнатися. Ні, бабусю, повністю збагнути майбутнє — це означає бути повністю ув’язненим у цьому майбутньому. Сучасне стає майбутнім. Я потребую більшої свободи.

Джессіка відчула, як її язик здригається від непромовлених слів. Як могла вона відповісти йому чимось, чого він ще не знав? Це жахливо! Він — це я! Він — мій коханий Лето! Ця думка вразила її. Якусь мить вона міркувала, чи ця дитяча маска не може опасти, відкривши дорогі риси, і воскресити… Ні!

Лето нахилив голову набік і підвів очі, пильно придивляючись до неї. Так, урешті-решт, нею можна було маніпулювати. Він сказав:

— Коли ви думаєте про передзнання, — сподіваюся, що робите це рідко, — то, ймовірно, не відрізняєтеся від інших. Більшість людей уявляє, як добре було б знати завтрашній курс цін на китове хутро. Або чи правитимуть знову Харконнени своєю родовою планетою Ґ’єді Прайм? Але ж, звичайно, ми знаємо Харконненів і без передзнання, правда, бабусю?

Вона не дала піймати себе на цю приманку. Звісно, він знав, що в жилах його предків текла проклята кров Харконненів.

— Хто такий Харконнен? — спитав він, намагаючись її спровокувати. — Хто такий Звір Раббан? Один із нас, так? Але я збився з теми. Я кажу про популярний міф передзнання: абсолютне знання майбутнього. Усе! Які маєтки можна здобути — і втратити, маючи це абсолютне знання, так? Поспільство в це вірить. Люди вважають, що коли трохи знання — це добре, то більше мусить бути ще кращим. Як чудово! А якщо передаси комусь із них повний сценарій життя, незмінний діалог аж до моменту смерті, — яким пекельним дарунком це стало б. Яка ж це суцільна нудьга! Щомиті відтворювати те, що точно знаєш. Без відхилень. Знати кожну відповідь, кожен вислів — знову й знову, знову й знову…

Лето струснув головою.

— Незнання має свої переваги. Світ, за який я молюся, — це Всесвіт несподіванок!

Це була довга промова, а Джессіка, слухаючи її, дивувалася, як сильно в його манерах та інтонаціях відлунював його батько — її втрачений син. Навіть його ідеї: таке міг висловити Пол.

— Ти нагадуєш мені свого батька, — сказала вона.

— Це завдає вам болю?

— Якоюсь мірою, проте добре знати, що він живе в тобі.

— Наскільки мало ви розумієте, як він живе в мені.

Його тон здався Джессіці спокійним, але напоєним гіркотою. Вона підняла підборіддя, щоб прямо глянути на нього.

— Або ж як у мені живе ваш Герцог, — продовжував Лето. — Бабусю, Ганіма — це ви! Вона є вами настільки, що ваше життя не містить для неї жодної таємниці, аж до моменту, коли ви народили нашого батька. І мене! Який же я каталог тілесних спогадів. Бувають хвилини, коли це надто складно витримати. Ви прийшли судити нас? Ви прийшли судити Алію? Краще ми осудимо вас!

Джессіка змушувала себе сказати щось у відповідь, та не дібрала слів. Що він робить? Чому так підкреслює свою відмінність? Домагається відторгнення? Чи досяг він стану Алії — Гиді?

— Це вас турбує, — сказав він.

— Це мене турбує. — Вона дозволила собі знічев’я стенути плечима. — Так, це мене турбує з причин, які ти аж надто добре знаєш. Я не сумніваюся, що ти переглянув мій бене-ґессеритський вишкіл. Ганіма зізналася в цьому. Знаю, що й Алія… це зробила. Ти знаєш наслідки своєї відмінності.

Він глянув на неї з тривожною пильністю.

— Ми майже не лягали на цей курс — із вами, — сказав він, а в його голосі відчувалася її власна втома. — Знаємо тремтіння ваших губ, як знав його ваш коханий. Усі альковні пестощі, усі ніжні слова, які він шепотів вам, можемо прикликати за власним бажанням. Без сумніву, ви прийняли це розумом. Але попереджаю вас, що цього не досить. Якщо хтось із нас стане Гиддю, то це може бути вашим витвором! Чи мого батька… чи матері! Вашого Герцога! Кожен із вас може оволодіти нами, зробивши одержимими, — з тим самим наслідком.

Джессіка відчула жар у грудях, вологу в очах.

— Лето… — насилу промовила вона, нарешті дозволивши собі назвати його на ім’я. Це завдало їй меншого болю, ніж вона очікувала. Змусила себе продовжити. — Чого ти від мене хочеш?

— Я хотів би навчати свою бабусю.

— Чого навчати?

— Минулої ночі ми з Гані грали ролі батька-матері, дійшли майже до самознищення, але й багато чого навчилися. Є речі, які можна знати, усвідомлюючи наслідки. Діяння можна передбачити. Алія — тепер я це знаю — змовляється, намірившись викрасти вас.

Джессіка кліпнула очима, вражена раптовим звинуваченням. Добре знала цей трюк і сама не раз до нього вдавалася: налаштуй когось на певний ряд міркувань, а тоді шокуй його аргументом з іншого ряду. Вона різко вдихнула, щоб отямитися.