Фрэнк Херберт – Діти Дюни (страница 20)

— Л’лі ані говр саміс см’кві овр саміт сут.

Саме тоді вони вирішили остаточно. Дослівно це означало: «Будемо разом у смерті, хоча лише одне з нас повернеться, аби сповістити про це».

Тоді Ганіма підвелася, і вони разом вернулися крізь водні печаті до січі. Охоронці зривалися з місць і кланялися, коли близнята прямували до своїх покоїв. Цього ранку натовп якось інакше розступався перед ними, перезираючись із охоронцями. Самотнє чування вночі над пустелею було старим фрименським звичаєм для святих мудреців. Усі Умма практикували таке чування. Робив так Муад’Діб… і Алія. Тепер настала черга королівських близнят.

Лето помітив зміну поведінки й звернув на неї увагу Ганіми.

— Вони не знають, що ми вирішили для них, — промовила вона. — Справді не знають.

— Це вимагає найсприятливішого початку, — сказав він, далі користуючись таємною мовою.

Ганіма завагалася на мить, аби сформулювати свої думки. Тоді мовила:

— Тим часом траур за близням має бути цілковито справжнім, — аж до спорудження гробниці. Серце мусить іти слідом за сном, аж доки не настане пробудження.

У прадавній мові це було надзвичайно заплутане речення, в якому використано об’єктний займенник, відділений від інфінітива. Це був синтаксис, що дозволяв кожній групі слів вивертатися, набуваючи кількох різних значень. Усі ці значення були чіткими й доволі виразними, але й тонко між собою пов’язаними. Зокрема, вона сказала, що план Лето містить ризик смерті, неістотно, справжньої чи вдаваної. Призведе до зміни, схожої на смерть, дослівно «похоронного вбивства». І до цілості додано значення звинувачення того, хто виживе, аби сповістити: він має діяти як уцілілий. Будь-який помилковий крок звів би нанівець увесь план, а Золотий Шлях Лето перетворився б на глухий кут.

— Напрочуд тонко, — погодився Лето. Він розсунув завіси, коли вони ввійшли до власного передпокою.

Їхні слуги лише на мить відірвалися від своїх справ, коли близнята перейшли до склепінчастого переходу, що вів до приміщень, призначених для леді Джессіки.

— Ти не Озіріс, — нагадала йому Ганіма.

— Навіть не намагатимусь бути ним.

Ганіма взяла його за руку, зупиняючи.

— Алія дарсатай гавнус м’смов, — перестерегла вона.

Лето зазирнув сестрі в очі. Справді, від вчинків Алії тхнуло чимось бридким, і це мусила зауважити їхня бабуся. Він схвально усміхнувся Ганімі. Вона змішала прадавню мову із фрименським забобоном, прикликаючи так найголовнішу прикмету племені. М’смов, бридкий запах літньої ночі, був провісником смерті від рук демонів. Ізіда була демонічною богинею смерті для людей, що розмовляли цією мовою.

— Ми, Атріди, маємо репутацію сміливців і повинні її підтримати, — промовив він.

— Тож берімо те, чого потребуємо, — сказала вона.

— Або це, або ж постаньмо прохачами перед нашим же Регентством, — промовив він. — Алію це втішить.

— Але наш план… — мимоволі сказала Ганіма.

«Наш план», — подумав Лето. Вона цілковито його прийняла.

— Я вважаю наш план трудом шадуфу.

Ганіма озирнулася на передпокій, через який вони прийшли, вдихаючи густі запахи ранку з відчуттям вічного початку. Їй подобалася манера, з якою Лето користувався їхньою таємною мовою. Труд шадуфу. Це було обітницею. Він назвав їхній план рільничою роботою з тих, які називають чорними: угноювання, зрошення, поління, пересаджування, обрізка, — але з фрименським підтекстом, що водночас ця праця відбувається в Іншому Світі, де вона символізувала плекання багатства душі.

Коли вони стояли так, вагаючись, у скельному переході, Ганіма пильно вивчала свого брата. Для неї ставало дедалі очевиднішим, що він дав обітницю з подвійним значенням. Перше — це Золотий Шлях з видіння Лето та їхнього батька. Друге: вона дозволяє йому вільно панувати над творенням надзвичайно небезпечного міфу, який випливав із цього плану. Це її злякало. Чи було в його видінні щось таке, чим він не поділився з нею? Чи міг він бачити себе як потенційно обожнену постать, що веде людство до відродження — як батько, як син? Культ Муад’Діба прокис, забродив через невміле керування Алії та необмежену сваволю військового священства, що осідлало фрименську потугу. Лето прагнув регенерації.

«Він щось від мене приховує», — вирішила Ганіма.

Подумки прокрутила те, що він розповів їй про свій сон. Сон зберігав таку райдужну реальність, аж він годинами не виходив з-під його влади, наче в мареві. Він казав, що сон ніколи не міняється.

«Я на піску в яскраво-жовтому денному світлі, але сонця нема. Тоді я усвідомлюю, що сонце — це я. Моє світло сяє як Золотий Шлях. Усвідомивши це, я виходжу зі свого тіла. Обертаюся, сподіваючись побачити себе як сонце. Але я не сонце. Я — складена з палиць фігура, як на дитячому малюнку: з очей виходять зигзаги блискавок, палиці рук і ніг. У моїй лівій руці скіпетр, і це справжній скіпетр — куди детальніший у своїй реальності, ніж та нарисована фігура, яка його тримає. Скіпетр рухається, і це мене жахає. Коли він рухається, я відчуваю, що прокидаюся, але знаю, що я досі уві сні. Тоді усвідомлюю, що мою шкіру щось облягає і цей обладунок рухається разом із моєю шкірою. Я не бачу цього обладунку, але відчуваю його. Тоді мій жах розвіюється, бо цей обладунок дає мені силу десяти тисяч людей».

Коли Ганіма вдивлялася в нього, Лето спробував відсахнутися і піти далі в бік покоїв Джессіки. Ганіма опиралася.

— Цей Золотий Шлях може виявитися не кращим за всі інші шляхи, — сказала вона.

Лето глянув на кам’яну долівку між ними, відчувши, що до Ганіми з новою силою повернулися сумніви.

— Я мушу це зробити, — сказав він.

— Алія одержима, — промовила вона. — Це може спіткати й нас. Можливо, це вже сталося, а ми могли цього не побачити.

— Ні, — він похитав головою і зустрівся з нею поглядом. — Алія опиралася. Це дало силу тим, хто був у неї всередині. Власна сила її подолала. Ми ж відважилися шукати всередині себе, щоб знайти древні мови й древню мудрість. Ми вже є поєднанням тих життів усередині нас. Не опираємося, рухаємося разом із ними. Цього я навчився від батька минулої ночі. Це саме те, чого я мав навчитися.

— Мій внутрішній батько нічого такого мені не казав.

— Ти слухала нашу матір. Те, що ми…

— Я майже пропала.

— Вона ще сильна в тобі? — Страх загострив його риси.

— Так… але тепер я думаю, що вона охороняє мене своєю любов’ю. Ти дуже добре дав їй відсіч. — І Ганіма подумала про відображену матір і сказала: — Тепер наша мати існує в мені в Алам аль-Митгаль, разом із іншими. Однак вона спробувала плід пекла. Тепер я можу без остраху слухати її. Стосовно ж інших…

— Так, — промовив він. — Я теж прислухався до батька. Але думаю, що насправді я дотримуюся порад діда, на честь якого я названий. Можливо, ім’я робить це простішим.

— І ти дістав пораду порозмовляти з нашою бабусею про Золотий Шлях?

Лето почекав, доки їх проминув слуга, що ніс кошик-тацю зі сніданком для леді Джессіки. За ним тягся сильний аромат прянощів.

— Вона живе в нас і у власному тілі, — сказав Лето. — Можемо порадитися з нею двічі.

— Я ні, — запротестувала Ганіма. — Я не відважуся на це ще раз.

— Тоді я.

— Я думала, ми погодилися, що вона повернулася до Сестринства.

— І справді. Бене Ґессерит на початку, власний витвір посередині й Бене Ґессерит у кінці. Пам’ятай, однак, що в ній тече кров Харконнена і що ця кров ближча їй, ніж нам, що вона зазнала форми внутрішнього співжиття, подібно до нас.

— Дуже поверхової форми, — промовила Ганіма. — І ти не відповів на моє питання.

— Не думаю, що я заговорю про Золотий Шлях.

— Я можу це зробити.

— Гані!

— Ми більше не потребуємо богів-Атрідів! Потребуємо місця для людства!

— Невже я колись заперечував це?

— Ні. — Вона глибоко вдихнула й відвела від нього очі. Слуги з передпокою поглядали на них, чули їхню суперечку, але не могли зрозуміти древніх слів.

— Ми мусимо це зробити, — сказав він. — Якщо ми не зуміємо діяти, то з таким же успіхом можемо впасти на наші ножі.

Він ужив фрименську фразу, що означала «увілляти нашу воду в цистерну племені».

Ганіма ще раз глянула на нього. Була змушена погодитися. Але почувалася пійманою в пастку, ув’язненою в надміру складній конструкції. Обоє знали, що день розплати чекає на них, хай би що там вони зробили. Ганіма знала це з певністю, підкріпленою даними, отриманими від пам’яті тих інших, хто жив у її душі, але тепер боялася тієї сили, яку вона передала іншим душам, користуючись даними з їхнього досвіду. Усі вони чаїлися в ній, наче гарпії, демони тіні, що чигали в засідці.

Усі, окрім матері, яка володіла тілесною силою і відмовилася від неї. Ганіма досі відчувала шок від тієї внутрішньої боротьби, знаючи, що пропала б, якби не вмовляння Лето.

Лето казав, що його Золотий Шлях виводить із цієї пастки. Якщо не брати до уваги набридливого розуміння, що він приховав частку свого видіння, вона могла лише прийняти його щирість. Він потребував її плідної креативності, щоб збагатити план.

— Нас випробовуватимуть, — промовив він, розуміючи, куди ведуть її сумніви.

— Але не з прянощами.

— Можливо, що й так. Напевне, у пустелі і у Випробуванні на одержимість.

— Ти ніколи не згадував про Випробування на одержимість! — дорікнула вона. — Це частина твого сну?

Йому пересохло в горлі, він спробував ковтнути слину, проклинаючи слово, яким видав себе.