Фрэнк Херберт – Діти Дюни (страница 19)

— Інші не зневажатимуть мене, — промовила вона. — Будь моїм коханим.

— Якщо я зроблю це… ти знаєш, ким станемо ми обоє. Мій батько тебе зневажатиме.

— Ніколи!

— Зневажатиму!

Це слово вирвалося з його горла всупереч власній волі й мало всі старі інтонації Голосу, яких навчився Пол від матері-чарівниці.

— Не кажи так, — застогнала вона.

— Я тебе зневажатиму!

— Прошу… прошу, не кажи цього.

Лето потер горло, відчуваючи, що мускули знову належать йому.

— Він тебе зневажатиме. Відвернеться від тебе. Знову піде в пустелю.

— Ні… ні…

Вона хитала головою сюди-туди.

— Ти мусиш піти, мамо, — сказав він.

— Ні… ні… — Але голосу бракувало первісної сили.

Лето вдивлявся сестрі в обличчя. Як корчилися м’язи! Внутрішня буря хвилями прокотилася тілом.

— Йди, — прошепотів він. — Йди.

— Ні-і-і-і…

Він ухопив її за плече, відчув дрижання, що пульсувало в її м’язах, нервові конвульсії. Вона звивалася. Намагалася вирватися, але він сильно тримав її за плече, шепочучи:

— Йди… йди…

Увесь цей час Лето докоряв собі, що вмовив Гані на цю гру в батьків. Раніше вони часто так гралися, але останнім часом Ганіма відмагалася від неї. Він збагнув, що жінкам тяжче опиратися внутрішньому нападу. Ось де джерело побоювань Бене Ґессерит.

Минали години, а тіло Ганіми досі ще тремтіло й корчилося у внутрішній битві, однак тепер сестрин голос приєднався до суперечки. Він чув, як вона розмовляє з цим внутрішнім образом, благаючи:

— Мамо… прошу… — І ще раз: — Ти бачила Алію! Невже ти станеш ще одною Алією?

Нарешті Ганіма притулилася до нього й прошепотіла:

— Вона прийняла це. Вона пішла.

Він гладив її по голові.

— Гані, пробач мені. Пробач мені. Ніколи більше не попрошу в тебе цього. Я був самолюбом. Даруй мені.

— Нема що пробачати, — сказала Ганіма, а її голос уривався, наче вона задихалася після тяжкого фізичного зусилля. — Ми навчилися багато чого, про що мусили знати.

— Вона казала тобі про багато речей, — промовив він. — Поділишся зі мною пізніше, коли…

— Ні! Зробимо це зараз. Ти мав рацію.

— Мій Золотий Шлях?

— Твій клятий Золотий Шлях!

— Логіка даремна, якщо вона не озброєна основоположними фактами, — сказав він. — Але я…

— Бабуся повернулася, щоб керувати нашою освітою та перевірити, чи ми не… заражені.

— Це те, що казав Дункан. Нічого нового в…

— Простий розрахунок, — погодилася вона, а її голос зміцнів. Відсунулася від нього й глянула на пустелю, що лежала в тиші досвітку. Ця битва… це знання коштувало їм ночі. Королівська Гвардія за водними печатями мусила багато чого пояснювати. Лето подбав, щоб ніхто їх не турбував.

— Люди часто вчаться тонкощів з віком, — сказав Лето. — Чого ж ми навчаємося від усієї тієї віковічності, з якою стикаємося?

— Всесвіт, який ми бачимо, ніколи точно не збігається з фізичним Усесвітом, — мовила вона. — Ми не можемо сприймати нашу бабусю як абстрактну бабусю.

— Це було б небезпечно, — погодився він. — Але моє пита…

— Є дещо, окрім тонкощів, — перебила його Ганіма. — Мусимо мати місце у свідомості, щоб спостерігати за тим, чого не можемо передбачити. Тому… мама часто казала мені про Джессіку. Врешті-решт, коли ми обидві погодилися на внутрішню заміну, вона багато про що мені розповіла.

Ганіма зітхнула.

— Ми знаємо, що вона наша бабуся, — сказав він. — Вчора ти провела з нею багато часу. Чи це тому…

— Наше знання визначить нашу реакцію на неї, якщо ми це дозволимо, — промовила Ганіма. — Це те, від чого мене перестерігала мама. Вона процитувала раз Джессіку й… — Ганіма торкнулася його плеча, — я почула всередині луну цих слів, промовлених бабусиним голосом.

— Перестерігала тебе, — сказав Лето. Ця думка його занепокоїла. Невже ні на що в цьому світі не можна покластися?

— Більшість смертельних помилок корениться в застарілих засадах, — мовила Ганіма. — Це те, що цитувала мама.

— Чистісінько Бене Ґессерит.

— Якщо… якщо Джессіка повністю повернулася до Сестринства…

— Це було б для нас дуже небезпечно, — продовжив він її думку. — Ми маємо кров їхнього Квізац Хадераха — чоловічого відповідника Бене Ґессерит.

— Вони не облишать цих пошуків, — сказала Ганіма, — але можуть облишити нас. Наша бабуся може бути знаряддям.

— Є інший спосіб, — промовив він.

— Так, нас обох… спарувати. Але вони знають, що рецесивні гени можуть ускладнити це парування.

— Це ризик, який вони мусять обговорити.

— До того ж з нашою бабусею. Мені не подобається цей спосіб.

— Мені теж.

— Попри те, що це не вперше королівська династія намагається…

— Мені це огидно, — сказав він, здригнувшись.

Вона відчула цей рух і замовкла.

— Сила, — промовив він.

Завдяки дивній алхімії їхньої схожості, вона знала, куди бігла його думка.

— Сила Квізац Хадераха мусить провалитися, — погодилася вона.

— Використана таким чином, — промовив він.

У цю мить над пустелею за їхнім спостережним пунктом зайнявся день. Вони відчули початок спеки. Рослини під скелею набули барв. Сіро-зелене листя відкидало на землю шпичасті тіні. Низьке ранкове світло сріблястого сонця Дюни осяяло зелений оазис у скельному колодязі, повний золотих і фіолетових тіней.

Лето встав, потягуючись.

— Отож, Золотий Шлях, — промовила Ганіма. Сказала це як сама собі, так і йому. Знала, як останнє батькове видіння зіткнулося зі снами Лето і влилося в них.

Щось тернулося об водні печаті позаду них, почулося бурмотіння.

Лето повернувся до прадавньої мови, яку вони використовували, аби зберегти таємність.