Фредерик Пол – Брама (страница 24)

Я лукавлю. Ви не гаєте цей час, а чекаєте на поворот.

Три дні. Чотири. Тиждень. Я усвідомлюю, що довкола зростає напруга, якої не поділяю. Через два тижні я розумію, що відбувається, позаяк теж відчуваю цю напругу. Ми усі чекали цього моменту. Щоразу, вкладаючись спати, ми спрямовували останній погляд на золотаву спіраль, очікуючи, що вона засвітиться, мов у казці. Коли ми прокидалися, то насамперед перевіряли, чи корабель не став догори дриґом. На третій тиждень ми всі були вже дуже знервовані. У Гема, опецькуватого парубка із золотавою шкірою та обличчям, як у веселого джина, це проявилось найдужче:

— Пограймо в покер, Робе.

— Ні, дякую.

— Нумо, Робе! Ми шукаємо четвертого (у китайському ­покері слід роздати всю колоду, 13 карт кожному гравцеві. Інакше ніяк).

— Не хочу.

Несподівано Гем вибухає гнівом:

— Та йди ти! З тебе такий проспектор, як із лайна куля! Ти вже навіть у карти не граєш!

Потім він міг півгодини похмуро знімати карти з таким виглядом, наче для нього це питання життя й смерті. Фактично, так і було. Уявіть собі: ви летите на п’ятимісному кораблі упродовж 75 днів, а повороту досі немає. Ви розумієте, що у вас проблеми: раціону для п’ятьох чоловік вистачить не більше, аніж на триста днів.

Проте, його вистачить довше на чотирьох або на трьох.

Або на двох, або ж на одного.

У такий момент стає зрозуміло, що хтось не повернеться живим. Тоді екіпаж починає знімати карти. Той, хто програв, мусить заради ввічливості перерізати собі горлянку. Якщо ж він нечемний, то інші четверо навчать його етикету

Багато п’ятимісних кораблів стали тримісними, а деякі — одномісними.

Отже, ми проводили час. Це було нелегко і, певна річ, не дуже швидко.

Секс став незалежною втіхою на деякий час. Ми з Кларою гайнували кілька годин поспіль в обіймах, ненадовго засинаючи і прокидаючись, щоб знову кохатися. Гадаю, хлопці чинили так само; скоро посадковий модуль почав тхнути як чоловіча роздягальня у спортзалі. Потім усі п’ятеро взялись усамітнюватися. Ну, на кораблі бракувало змоги усамітнитися для всіх, але ми якомога старалися; за спільною згодою ми стали по черзі залишатися в модулі на годину-дві. Коли я був у модулі, Клару терпіли в капсулі, а коли наставала її черга, я зазвичай грав у карти з хлопцями. Поки хтось із них був у модулі, двоє інших приставали до нашої спілки. Я уявлення не маю, хто що робив наодинці; що ж до мене, я переважно дивився в нікуди у буквальному сенсі цього слова: крізь ілюмінатори я витріщався в абсолютну темряву. Там не було на що дивитись, але це краще, аніж те, від чого я давно вже втомився на кораблі.

Через деякий час у кожного з нас з’явилися свої звички. Я переглядав плівки, Дред дивився порнодиски, Гем розклав синтезатор і в навушниках виконував електронну музику (але й через навушники її можна було почути, якщо добре вслухатися; мені вкрай настогид Бах, Палестріна і Моцарт), Сем Кагане ненав’язливо організовував для нас заняття і ми розважались, обговорюючи природу нейтронних зірок, чорних дір та Сейфертівських галактик, або аналізували випробування перед посадкою в інших світах. Плюсом було те, що в ці півгодини нам вдавалося припинити ненавидіти одне одного (так, іншим часом ми ненавиділи одне одного). Я не терпів того, що Гем Тає постійно тасував карти, Дред вороже ставився до того, що я іноді палю, хоча це нічим не було обґрунтовано, пахви Сема жахливо смерділи, на додачу до нестерпного повітря у капсулі. Порівняно з ним найгірші запахи на Брамі — просто розарій. Що ж до Клари — так, у Клари була жахлива звичка: вона любила спаржу. Вона взяла із собою 4 кілограми зневодненої їжі задля урізноманітнення раціону і щоб було чим клопотатися; попри те, що Клара ділилася зі мною та іноді з іншими, вона постійно наголошувала, що їстиме самотужки. Спаржа надає сечі дивного запаху. Не дуже романтично дізнаватися, що твоя кохана їла спаржу, нюхаючи повітря у спільній вбиральні.

ТРІШКИ ПРО НАРОДЖЕННЯ ЗІРОК

Д-р Азменіон. Я гадаю, усі ви зібралися тут, щоб отримати наукову премію, а не тому, що цікавитесь астрофізикою. Не хвилюйтеся: прилади виконують за вас усю роботу. Вам лише треба кожного дня робити сканування. Якщо ви знайдете щось особ­ливе, це буде належно поціновано після повернення.

Питання. Хіба ми не мусимо самі знайти щось особливе?

Д-р Азменіон.Звісно! Так, один проспектор зірвав куш у півмільйона, здається, за те, що полетів до Туманності Оріона і помітив, що в одній частині газової хмари була вища температура, аніж в інших. Він вирішив, що це народжується нова зірка. Газ конденсувався й почав нагріватись. Можливо, через десять тисяч років там з’явиться нова сонячна система, яку ми всі зможемо побачити. Цей проспектор проводив ретельну аерофотозйомку тієї частини неба. Він одержав премію. Тепер щороку Корпорація відряджає туди кораблі для фіксації нових даних. Вони виплачують премію у розмірі сто тисяч доларів, а той проспектор має половину. Якщо бажаєте, я можу вам надати координати схожих місць (наприклад, Потрійної туманності). Ви не отримаєте півмільйона, але щось таки вам перепаде.

А проте, вона була моєю коханою. Ми не лише трахалися в посадковому модулі, збуваючи час, а й розмовляли. Я нікого так добре не розумів, як Клару. Я кохав її, і з цим нічого не вдіяти, навіть якби я й хотів. Ніколи.

На двадцять третій день я грав на синтезаторі Гема і відчув напад морської хвороби. Нестійка гравітація, яку я майже не помічав, стрімко посилювалася.

Підвівши голову, я зустрівся з поглядом Клари. Вона соро­м’язливо усміхалася, мало не плачучи. Вона вказала на спіраль. Золотаві іскри безладно стрибали навколо звивистої скляної спіралі, немов яскраві дрібні рибки в струмочку.

Ми обійнялися зі сміхом, а відтак усе перекинулося догори дриґом. Корабель розвернувся, і в нас залишалося досить часу.

Розділ 15

Кабінет Зіґфріда розміщено під Бульбашкою, як і інші установи. Там не може бути надто холодно чи спекотно, але іноді в мене таке враження, що може. Я кажу Зіґфрідові:

— Боже, тут так спекотно. Кондиціонер у тебе не працює.

— Роббі, тут немає кондиціонера, — терпляче відповідає машина. — Повернімося до твоєї матері.

— А не пішов би ти з моєю матір’ю, — відказую я. — І з твоєю теж.

Пауза. Я знаю, що його мікросхеми про щось думають, і відчуваю, що пошкодую про свою нестриману заввагу, тож хутень­ко додаю:

— Зіґфріде, мені дійсно тут некомфортно. Тут спекотно.

— Тобі спекотно, — виправляє Зіґфрід

— Що?

— Мої здавачі показують, що в тебе температура підвищується, коли ми говоримо на певні теми: про матір, жінку на ім’я Гелла-Клара Мойнлін, твою першу і третю подорожі, про Дена Мєчнікова і випорожнення.

— Ну й подавися цим! — горлаю я, раптово розгнівавшись. — Тобто ти слідкуєш за мною?

— Роббі, я моніторю твої зовнішні сигнали, ти ж знаєш, — відповідає робот. — У цьому немає геть нічого шкідливого. Це повсякденна річ. Твої друзі ж помічають, як ти червонієш, затинаєшся чи тарабаниш пальцями, хіба ні?

— Ти навмисне це кажеш.

— Так, Робе. Я тобі кажу це, бо вважаю, що згадані теми викликають у тебе емоційне перевантаження. Не хочеш поговорити, чому так?

— Ні! Я хочу говорити лише про тебе, Зіґфріде! Які ще мої маленькі таємниці ти знаєш? Ти рахуєш, скільки разів у мене була ерекція? Встановлюєш «жучки» в моєму ліжкові? Прослуховуєш мій телефон?

— Ні, Робе. Я цього не роблю.

— Щиро сподіваюся, що це правда, Зіґфріде. Я знаю, коли ти брешеш.

Пауза.

— Робе, я не розумію, про що ти говориш.

— А тобі й не треба, — вишкіряюсь я. — Ти просто робот.

Я сам розумію, і мені цього досить. Для мене важливо мати маленький секрет від Зіґфріда. У моїй кишені лежить записка, яку Соня дала мені однієї ночі, коли ми добряче накурились і напилися вина, а потім мали класний секс. Якось я дістану її з кишені й ми побачимо, хто командує парадом. Я обожнюю це протистояння із Зіґфрідом, тому що воно злить мене. А коли я злюся, то припиняю думати про свій великий біль. Болить постійно, і я не знаю, як це припинити.

Розділ 16

Через сорок шість днів польоту, який перевищував швидкість світла, капсула знову загальмувала до швидкості, на якій рух узагалі не відчувався: ми були на якійсь орбіті. Двигуни не працювали.

Ми смерділи як скунси й осточортіли одне одному, але зараз скупчилися навколо оглядового екрана в умовах нульової гравітації, міцно тримаючись за руки, наче закохані, та дивлячись на зірку, що була перед нами. Вона мала більш насичений помаранчевий колір порівняно з нашим Сонцем. Також вона мала вагоміші розміри, або ж ми просто перебували від неї на відстані, меншій аніж 1 а.о. Однак ми були не на її орбіті, а на орбіті газового гіганта, що мав один великий супутник, удвічі більший за наш Місяць.

Я не почув захоплених вигуків і не спостеріг бурхливої радості ні у Клари, ані у хлопців. Я почекав довгенько, а відтак промовив:

— У чому справа?

Клара байдужливо відповіла:

— Сумніваюся, що ми там приземлимося.

Здавалося, вона не розчарувалась і їй було однаковісінько.

Сем Кагане протяжно й тихо зітхнув у бороду і промовив: