Фредерик Пол – Брама (страница 16)
— Я мав на увазі інше.
Вагаюся, силкуючись сформулювати питання, і думаю, чому я вирішив про це запитати. Я гадаю, це все через Сильвію. Вона колись була католичкою. Я заздрив її вірі й завжди говорив, що з її боку було дурницею відлучитися від церкви. Мене переповнювали сумніви і страхи, яких я не міг позбутись, і я жадав сповідатися парафіяльному священикові. Я вибудував досить непогану ієрархічну модель потоку цього всього лайна в моїй голові, яке перехлюпується у сповідальню, а парафіяльний священик переливає його єпархіальному монсеньйорові (чи ще комусь; я погано розбираюсь у церковних справах), а все це закінчується у папській резиденції, де розташовано такий собі відстійник усього світового болю, горя та провини. А папа передає те все безпосередньо до Бога (тобто, якщо припустити, що Бог існує або принаймні, що існує така інстанція, як Бог, куди можна відправити усе це лайно).
Однак, річ у тому, що я виробив схоже уявлення про психіатричну систему: місцевий злив веде до каналізаційних колекторів, які ведуть до магістралей спільноти, що складаються з живих психіатрів, якщо ви розумієте, що я маю на увазі. Якби Зіґфрід був людиною, він не витерпів би усього горя, що вилилося б на нього.
По-перше, він мав би власні проблеми. До них додалися б мої, бо я би позбавлявся їх, навантажуючи ними його. Це не кажучи про інших пацієнтів, які по черзі лежали б на канапі, навантажуючи Зіґфріда своїми клопотами; Зіґфрід передавав би ці проблеми наступному, який вже намагався б його уникати, і так один по одному. До кого б дійшло? До привида Зиґмунда Фройда?
Утім, Зіґфрід — не жива істота. Він машина і не відчуває болю. То ж куди дівається біль і каламуть?
Я намагаюся це йому пояснити, а насамкінець кажу:
— Хіба ти не бачиш, Зіґфріде? Якщо я віддаю тобі біль, а ти віддаєш його комусь іншому, то це має десь завершуватись. Особисто я не можу повірити, що все закінчується в магнітних бульках, розташованих усередині кристала кварцу, і ніхто більше цього не відчуває.
— Не думаю, що обговорення з тобою сутності болю дасть бодай якусь користь, Робе.
— А обговорення того, чи ти реальний, дасть користь?
Зіґфрід майже зітхає.
— Робе, — відповідає він, — Я також не думаю, що обговорення з тобою суті реальності буде пожиточним. Я знаю, що я робот. І ти це знаєш. Чому ми тут зібралися? Щоб мені допомогти?
— От і мені цікаво, — похмуро відказую я.
— Не думаю, що тебе це насправді цікавить. Гадаю, ти усвідомлюєш, що ходиш сюди, аби допомогти собі. А це можна зробити, лише змінивши щось усередині. Те, що я роблю з інформацією, задовольняє виключно твою допитливість, а також може бути причиною намагань вести на сеансах інтелектуальні бесіди замість терапії…
— Твоя взяла, Зіґфріде, — перебиваю я.
— Добре. Але те, як ти поводишся з цим, впливає на твої почуття та дії в тих чи тих ситуаціях, іноді вдалі, деколи — ні. Робе, дбай за свої думки, а не за мої.
Я захоплено вигукую:
— Поза сумнівом, ти до біса розумний робот, Зіґфріде!
Він відповідає:
— Таке враження, ніби насправді ти кажеш: «Ненавиджу твоє бісове єство, Зіґфріде!»
Я жодного разу такого не чув від нього, і це бентежить мене. А потім пригадую, що сам не раз казав йому достоту таке.
Це правда. Я дійсно ненавиджу його єство.
Він намагається допомогти мені, і за це я ненавиджу його ще дужче. Я думаю про солоденьку звабливу Соню, про те, як вона радо виконує усі мої забаганки (ну майже усі). Дуже хочу образити Зіґфріда.
Розділ 12
Якось уранці я повернувся назад до кімнати і почув, що п’єзофон тихенько дзижчав, як голодний комар у далекому кутку. Гупнувши по коду повідомлення, я прочитав, що помічник директора відділу кадрів викликав мене до свого кабінету о десятій ранку. Ну, вже було пізніше. Я проводив більшість свого часу і більшість ночей у Клари. Її ліжко було набагато зручнішим, аніж моє. Тому я й прочитав повідомлення близько одинадцятої і моє запізнення до відділу кадрів Корпорації не поліпшило настрій помічника директора.
Це була дуже огрядна жінка, яку звали Емма Фозер. Вона не прийняла мої виправдання і негайно почала зі звинувачень:
— Ви закінчили курси сімнадцять днів тому і відтоді нічого не робите.
— Чекаю на підходящий рейс, — відповів я.
— Як довго збираєтеся чекати? Вашого оплаченого подушного податку вистачить іще на три дні. І що далі?
— Ну, — сказав я майже правдиво, — Я сам хотів до вас зайти. Хотів би знайти роботу тут, на Брамі.
— Пшо! (Ніколи не чув такого, але саме так це й звучало.) Тобто ви прибули до Брами, щоб чистити каналізацію?
Я був певен, що це блеф, оскільки тут не так багато каналізацій: для них не вистачає гравітації.
— Такий рейс може з’явитися будь-якого дня.
— Звичайно, Робе. Знаєте, такі як ви, мене непокоять. Ви розумієте, яку важливу роль тут відіграє праця?
— Гадаю, що так.
— Перед нами — Усесвіт, який нам конче слід дослідити і дещо взяти додому! Брама — це єдиний спосіб туди дістатись. А людина на кшталт вас, котра все життя працювала на планктонних фермах…
— Не на фермах, а на харчових шахтах у Вайомінгу.
— Неважливо! Ви мусите розуміти, що людство доконечно потребує того, що ми можемо йому дати. Нові технології. Нові джерела енергії. Їжа! Нові світи, де ми зможемо жити.
Жінка похитала головою й почала ритись у класифікаторі на столі. Емма здавалася сердитою і стурбованою. Я припустив, що вона перевіряла, скількох нероб та паразитів уже відрядила в політ, як і належить. Саме тому вона була так вороже налаштована, не кажучи про її бажання за будь-яких умов залишитися на своєму місці у Брамі. Вона облишила класифікатор і встала, щоб відкрити реєстратор біля стіни.
— Припустімо, я знайду вам роботу, — сказала Емма через плече. — Ви можете виконувати тільки функції проспектора. Однак ви не послуговуєтеся своїми навичками.
— Я можу виконувати будь-яку роботу. Ну майже, — запевнив я.
Вона запитально подивилася на мене і рушила назад до столу. Як на її вагу, вона ходила досить граційно. Можливо, через те, що Емма була такою огрядною, вона трималася за свою посаду і хотіла залишитись у Брамі.
— Ви виконуватиме найгіршу некваліфіковану роботу, — попередила Емма. — Багато не заробите, один долар вісімдесят центів на день.
— Згоден!
— Ви повинні сплачувати подушний податок зі свого заробітку. Якщо у вас буде ця праця, ви зможете витрачати символічну суму — не більше як 20 доларів. І що у вас залишиться?
— Якщо мені бракуватиме грошей, я завжди зможу знайти підробіток.
Емма зітхнула.
— Ви просто відтягуєте цей день, Робе. Не знаю. Пан Сянь, наш директор, ретельно стежить за заявками на працевлаштування. Мені буде важко обґрунтувати, чому я найняла вас. А що ви робитимете, якщо захворієте і не зможете працювати? Хто буде оплачувати за вас податок?
— Думаю, тоді повернуся на Землю.
— Тобто вся підготовка даремна? — Емма похитала головою. — Гидко слухати, Робе.
Усе ж, вона видала мені наряд на роботу, згідно з яким я мав доповісти командирові екіпажу на рівні «Розкішний», Північний сектор, про моє призначення до технологічної служби.
Мені не сподобалася розмова з Еммою Фозер, але мене попереджували, що так і буде. Коли я розповів про це Кларі, вона сказала, що мені ще пощастило.
— Тобі пощастило, що ти потрапив на Емму. Старий Сянь іноді тягне, аж поки в людини не закінчаться гроші на сплату податку.
— І що тоді? — Я встав і сів на краєчку її ліжка, шукаючи свої галоші. — Викинуть у перехідний шлюз?
— Не смійся, усе може бути. Сянь — старий маоїст, який не любить ледарів.
— Дуже гарно із твого боку!
Клара всміхнулася, перекотилася до мене і потерлась носиком об мою спину.
— Знаєш, яка відмінність між нами, Робе? — промовила вона. — Я заощадила кілька доларів зі свого першого рейсу. Небагато, але хоч щось. Також маю льотний досвід, а тут потрібні люди, котрі будуть навчати таких, як ти.
Я сперся на її стегно, напівобернувся й поклав на нього руку, не агресивно, а щоб нагадати про себе. Були певні речі, про які ми не говорили, але:
— Кларо, а як воно, літати?