Фредерик Пол – Брама (страница 15)
— Що ще, Шері?
— Як звичайно, Робе! Невже треба йти по всьому списку? Ну гаразд: радіорелейна станція, запасний акумулятор, геологічний набір, раціон їжі на 10 днів — до речі, я не збираюсь їсти нічого, що знайду на планеті, навіть якщо біля корабля буде Макдональдс. Ну і запасну помаду та гігієнічні прокладки.
Я чекаю. Шері мило усміхається й теж витримує паузу.
— Як щодо зброї?
— Зброї?
— Так, чорт забирай! Якщо там умови, наближені до земних, то може бути й життя?
— Дійсно. Та-ак… Ну, звичайно, я візьму зброю, якщо треба буде. Але, зачекай: спочатку я перевірю, чи є в атмосфері метан, використовуючи спектрометр для зчитування з орбіти. Якщо там не буде слідів метану, то не існуватиме й життя. Тому хвилюватися нічого.
— Там може не бути ссавців, але хвилюватися варто. Як щодо комах? Рептилій? Кузюбрів?
— Кузюбрів?
— Слово це я щойно вигадав, щоб описати форму життя, про яку ми жодного разу не чули, але яка виробляє метан у кишківнику та їсть людей.
— Звісно. Добре, я візьму особисту зброю і двадцять патронів із наконечником з м’якого металу. Запитай ще щось.
Ми продовжили іспит. Почавши екзаменувати мене, зазвичай у таких випадках ми говорили щось на кшталт: «Ну, можна не хвилюватися, бо будеш там зі мною» або «Поцілуй мене, дурнику». Але краще такого не казати.
Попри все, наш клас успішно склав іспити.
Я, Шері, усі Форенди, інші земляни, які прибули в нашій партії, та ще шестеро чи семеро осіб із різних місць організували випускну вечірку. Ми не запрошували чужинців, але наші інструктори не вважалися за таких. Усі вони також прийшли привітати нас. Клара з’явилась останньою, хутко перехилила чарку і всіх розцілувала, чоловіків і жінок, навіть фінського хлопця з мовним бар’єром, який отримував усі інструкції на касетах. У нього точно будуть проблеми. Корпорація має касети усіма мовами світу. Якщо їм бракує діалекту, яким ви розмовляєте, то вони роблять комп’ютерний переклад на основі найближчого аналога. Для розуміння курсу цього достатньо, але згодом починаються проблеми. Екіпаж, який не знає вашої мови, не прийме вас належним чином. Бар’єр заважав хлопцеві вивчити іншу мову, а у Брамі не було жодної людини, яка розмовляла би фінською.
Вечірка відбувалася в тунелі на троє дверей від наших кімнат — кімнат Шері, Форендів та моєї — в обидва боки. Ми танцювали і співали до пізньої ночі, поки дехто не почав розходитися по кімнатах. Потім ми, напившись пива і накурившись, набрали перелік доступних рейсів на п’єзомоніторі, розклали карти, щоб визначити, хто перший буде вибирати. Я переміг.
Аж раптом щось прострельнуло в моїй голові. Я не протверезів, ні. Я досі почувався життєрадісно і всередині розливалось якесь тепло. Я був відкритий до всіх і був готовий сприймати усі особисті сигнали. Проте котрийсь відділ моєї свідомості оприявнився, пара тверезих очей зазирнула в майбутнє і дійшла висновку.
— Ну, — промовив я. — Напевно, я зроблю свій вибір дещо пізніше. Сессе, ти наступний. Зроби свій вибір.
— Тридцять один нуль дев’ять, — сказав він швидко; Форенди вже давно ухвалили рішення на сімейній нараді. — Дякую, Робе.
Я віддав йому свій нерозважливий п’яний вибір. Він нічого мені не був винен. То був одномісний корабель і я не полетів би на ньому за жодних обставин. Тому зараз тут не було жодного корабля, який би я міг обрати. Я усміхнувся Кларі й підморгнув; вона кілька секунд здавалася серйозною, а потім теж підморгнула, зберігаючи серйозний вираз обличчя. Було видно, що ми зрозуміли одне одного: не варто обирати жоден корабель. Найкращі судна порозбирали ті, хто вже літав, та постійний персонал, щойно їх оголосили.
Шері обирала п’ятою. Коли настала її черга, вона одразу глипнула на мене:
— Я полечу на цьому тримісному кораблі, якщо знайду екіпаж. Ну що, Робе? Ти полетиш зі мною?
Я гигикнув.
— Шері, — мило, але розсудливо промовив я, — жоден досвідчений пілот не згодиться на це. Це броньований корабель, тому він може полетіти куди завгодно, хоч і до хріна на роги. А на панелі управління забагато зеленого (звичайно, ніхто не знав, що означають ці барви, але на курсах ходив такий забобон, що надмір зеленого кольору означає дуже небезпечний рейс).
— Це єдиний приступний тримісний корабель, до того ж, із премією.
— Я не поїду, серденько. Запитай Клару: вона довго літала і я дослуха`юся її думки.
— Я запитую тебе, Робе.
— Ні. Я почекаю чогось кращого.
— Я не хочу чекати, Робе. Я вже говорила з Віллою Форенд. Вона згодна. У найгіршому випадку візьмемо будь-кого, — відповіла Шері, зиркнувши на хлопця з Фінляндії, який п’яно посміхався сам до себе, спостерігаючи за графіком польотів. — Але… ми ж обіцяли одне одному, що полетимо разом.
Я заперечно похитав головою.
— Як хочеш, можеш гнити тут! — розізлилася Шері — Ти і твоя подружка просто боягузи!
Мої внутрішні тверезі очі глянули на Клару, яка стояла із кам’яним виразом обличчя; дивовижно, але я зрозумів, що Шері мала рацію: ми з Кларою поводились однаково й обоє боялися летіти.
Розділ 11
Я говорю Зіґфріду:
— Боюся, буде не дуже продуктивний сеанс. Я просто змучений. У сексуальному плані тобто.
— Звичайно, я знаю, Робе.
— Тому мені немає про що говорити.
— Ти пам’ятаєш свої сни?
Я соваюся на кушетці. Так трапилося, що кілька снів я пам’ятаю, але відповідаю:
— Ні.
Зіґфрід постійно змушує мене розповідати сни, а мені це не подобається.
Коли він уперше запропонував таке, я не погодився. Зіґфрід терпляче сказав:
— Ти маєш знати, Робе, що всі люди бачать сни. Ти можеш не пам’ятати своїх снів, коли прокинешся. Проте якщо спробуєш, то згадаєш.
— Не можу. Я ж не робот, як ти.
— Знаю, що я робот, але ми говоримо про тебе, Робе. Ну що, експериментуймо?
— Можливо.
— Це неважко. Тримай олівець і клапоть паперу біля ліжка. Тільки-но прокинувся, записуй усе, що пам’ятаєш.
— Але я взагалі нічого не пам’ятаю про сни.
— Гадаю, варто спробувати, Робе.
І я спробував. Ви знаєте, я дійсно почав запам’ятовувати сни. Спочатку то були маленькі фрагменти. Я записував їх і подекуди розповідав Зіґфріду. Це робило його щасливим як ніколи. Він обожнював сни.
Що ж до мене, я не бачив у цьому жодного сенсу, принаймні спочатку. А потім стався випадок, після якого я припинив бути Хомою Невірним.
Одного ранку я прокинувся від такого неприємного і реалістичного сну, що кілька хвилин не міг збагнути, чи це дійсно був сон. Він справив на мене таке враження, що я почав його записувати якомога швидше з усіма подробицями, котрі ще пам’ятав. Потім мені зателефонували. Я відповів на дзвінок і, уявляєте, за ту хвилину, протягом якої розмовляв, я все забув! Не міг згадати жодного фрагменту, поки не подивився у свої записи.
Отже, коли я зустрівся із Зіґфрідом через кілька днів, я знову забув той сон! Наче й не було. Але я зберіг аркуш із записами і прочитав їх Зіґфріду. Це був один із тих випадків, коли він лишився найбільше задоволеним мною і собою. Він клопотав собі голову з тим сном упродовж цілої години, шукаючи символи та їхнє значення у кожному уривку. Я не пам’ятаю, що то були за символи, але мені вони зовсім не припали до душі.
А взагалі, знаєте, що справді цікаво? Я викинув той аркуш паперу дорогою додому, тому вже ніколи не зможу розповісти вам той сон.
— Бачу, що ти не хочеш розмовляти про свої сни, — каже Зіґфрід. — Можливо, волієш поговорити про щось інше?
— Ні.
Зіґфрід мовчить, і я знаю, що він вичікує, поки я щось бовкну, можливо, якусь дурницю. Тому я відповідаю:
— Зіґфріде, можна запитання?
— Чому ні?
Іноді мені здається, що він хоче осміхнутись, як жива істота. Це чути з його голосу.
— Мені цікаво, що ти робиш із тією інформацією, яку я повідомляю?
— Не певен, що зрозумів твоє запитання, Роббі. Якщо ти маєш на увазі програму збереження інформації, то моя відповідь буде суто технічною.