— Бачиш, — сказав наостанку Октав, — вдруге твій плач був ще прекрасніший, бо ти проливала сльози відродження. Я щойно розповів тобі найгарнішу історію на світі — Євангелію».
Хто вам дав мій телефон? А, цей той французик, що взяв мене за білоруску, я пошила його в дурні, мов найостаннішого йолопа, і треба ж було лишити йому мої координати! Він цілісіньку ніч випрошував у мене номер телефону! Шукав дурман, казав, що покінчив з ним, та чомусь тільки про нього й казав, як ото всі наркомани, яких корчить од його відсутності. Казав, що з кокаїном завжди те саме: або його нюхаєш забагато, або замало. Ото вже телепень! Та в мене є принцип: я нікому не даю мого телефону, а то потім буде ціла купа прикрощів, і ваш дзвінок — найліпший доказ цього!
Тетяна С., студентка, Нижній Новгород.
Не знаю, що вам сказати про мого сина. Я приголомшена. Стільки жертв… Перепрошую. Не могли б ви налляти мені склянку води? (…) Він був веселий, жвавий хлопчина. Завжди намагався бути в центрі уваги, плигав, пустував, сьогодні його назвали б «гіперактивний», а тоді казали «неуважний». Догани його вчителів я вважала компліментами, поважаючи цінність дитячого бунтарства, от халепа, невже ви вважаєте, що у всьому цьому винна я? (…) Я виховувала їх з братом сама, стільки мороки з ними було, гадаю, він приховував свою депресію, як я і свою ото… Діти дуже чутливі до настрою батьків. Ні, не думаю, що я потурала потягові Октава до мене чи до суперництва зі старшим братом. Та, зізнаюся, мені лестило те, що мої діти в захваті від мене! Його божевілля важко пояснити. Йому не бракувало любові. Може, її було забагато? Невже ви будете докоряти матері за надмірну любов до дітей! Ох, розлучення — звичайне явище за нашого часу, багатьох воно спіткало, та не можна ж повсякчас кивати на розлучення, авжеж, на нього можна все списати, та якби діти розлучених батьків усі зсувалися з глузду, то на білому світі було б повнісінько навіженців, що гуляють на волі. От самі подумайте лишень!
(Свідчення, зареєстровані після терористичного акту в Головному слідчому управлінні ГУВД Москви).
Частина друга
Весна (Vesna)
Гроза омила Москву 29 квітня, і стало солодким повітря, і душа якось пом'якшала, і жити закортіло.
Zdrastvuite вам, papasha! У манекенів є душа? Я оце замислився про метафізику топ-моделей, зайшовши тихенько у ваш атомний гриб. Висадивши мене перед храмом, водій таксі дуже дякував, коли я відмовився взяти решту.
— Будь багатий, як Роман Абрамович, що скупив половину Англії, й живи сто сім років, як моя бабуня!
Чайові сприяють дружбі. Дякую, що погодилися знову прийняти мене, любий pater noster. У воді, яка омиває позолочену маківку вашого храму, відбивається сьогодні шарлатове небо, почеркане жовтими підйомними кранами, що бринять од вітру над Москвою-рікою, одне слово, хочу сказати, що у вас тут гарно, якщо, звісно, кінець світу може тішити око. Так добре пройти мостом Лужкова, лишивши позаду острів, де у приміщенні колишньої шоколадної фабрики будують помешкання для багатіїв, піднятися східцями, сизо-рожевими, неначе хмари, й обігнути ліхтарі, які крапинками позначають ваш «дурнуватий каламар». Дім на набережній, потойбіч сірої річки, має такий самий привітний вигляд, як і в романі Рибакова. У розкішних московських апартаментах олігархія заступила партійну номенклатуру, і нехай хтось спробує пояснити мені, в чому відмінність поміж ними, бо я особисто не розумію, нащо ваші революції, які нічого не міняють. Утім, ні, колись вірні слуги режиму милувалися з вікна басейном, а тепер храмом милуються. Поступ усе-таки, правда ж? Та дозвольте зауважити, що псевдобронзові барельєфи, якими оздоблений ваш фасад, просто бридкі, як і оті плити на паперті. Чом би не склеїти наново уламки колишнього Христа Спасителя, який похований на цвинтарі Донського монастиря? Вашому новісінькому храму старовина не зашкодила б. Фрески в ньому ще сирі, мури непорочні до непристойності, чистісінька тобі декорація в павільйоні для зйомок, святості тут і близько нема, навіть молитви здаються бутафорськими. Izvinite, я завжди все критикую. До речі, я вдався до рекламацій, дуже незручно сповідуватися навстоячки. Насилу почав, а вже поперек болить. Чом би вам, православним, не поставити в себе сповідальні, як ото у католиків? Задля дотримання вашого мазохістського ритуалу, нам доводиться розмовляти на ходу, в юрмі допитливих бабусь у хусточках. Вони так жадібно ловлять кожне наше слово, добре, що не балакають французькою так вільно, як ви? бачу, ваше паризьке заслання у 90-х дарма не минулося. Колись усі росіяни розмовляли моєю мовою: Достоєвський з дітлахами, Тургенев з Флобером, Набоков з Піво, Габрієль Мацнев зі мною. Сьогодні цей почин забули, й у вас, як скрізь, панує англійщина. Від паризьких козаків у моїй мові лишилося тільки слово «бістро» (від російського «быстро»), та я вимовляю його частенько, тож віддамо йому належне. Розмова мертвою мовою боронить від чужих вух. Та навстоячки така балачка, скажу відверто, не сприяє проханням про відпущення гріхів! А ваші чотиригодинні відправи (на Великдень вони будуть узагалі по шість годин тривати) шкідливі для здоров’я після бурхливої ночі! Під час нашої останньої зустрічі я порівняв вас із психоаналітиком, та у Фройда принаймні можна було прилягти на канапу…
Не можу пробачити собі, що так давно не озивався: з головою поринув у роботу. Мені довелося податися в Париж, щоб перебалакати з клієнтом. Мушу вам сказати, що обстановка там ще гірша, ніж за тої пори, коли ви читали проповіді в церкві Александра Невського на вулиці Дарю: хоч зима там лагідніша, ніж тут, французи сумують дужче, ніж росіяни. Що ж ви хочете: вони ще не згубили ілюзій і вперто шукають світло в кінці тунелю, це навіть зворушує. Що, перепрошую? Авжеж, дехто ще вірує у вашого Господа. Що правда, то правда. Та в модельних агенціях таких небагато. Щоб якось пом’якшити відсутність надії, всі наші співробітники колються втіхою, як і я оце. Можна, я вам дещо скажу? Зрештою, я задля цього і прийшов. Здається, більшість ваших парафіян у Росії розглядає релігію як притулок, не дуже віруючи в Бога, просто їм здається, що нехай буде вже Господь, ніж капіталізм.
Повернення до джерел позбавляє мук, що настали внаслідок падіння совєтського устрою. Глобалізований гедонізм робить ставку на той самий принцип, що й сталінізм: брехуни шиють у дурні цапів. Та гедонізм ще більша пустка, ніж комунізм, бо це релігія. Що не має змісту. Отож, Господь… він ліпший, ніж ГУЛАГ, і дешевший, ніж «бентлі». Така дивна ця епоха… Сімдесят років революції — і все тільки задля того, щоб учинити з Москви зразковий Лас-Вегас і, повернувшись у лоно церкви, сповідуватися у мерзенних гріхах.
Запевняю вас, у моїх знайомих атеїстів те саме завдання, що й у ваших вірян, які нещодавно здобули свободу: аби лиш не думати. Тікати від прикрих запитань — ось чим вони переймаються. (Хто я, щасливець, улюбленець, вигнанець? Чи смертник, якого покинули напризволяще? Чи варто жити, щоб так дорого платити? Як лишитися чоловіком за матріархату? Чим замінимо ми Бога цього разу, — веб-камерою, нагайкою чи кімнатним цуциком?) Щоб заглушити свою самотність і обманути безмовність, ці нехристи купують авта в кредит, качають музику, починають пиячити з обіду, вживають стимулятори вранці й снодійне увечері (часом і навпаки), проглянувши нотатник у мобільнику, залишають повідомлення «я тебе кохаю» відразу на кількох автовідповідачах, підписуються на всі кабельні канали для дорослих і заповнюють свій блокнот зустрічами, які скасовують останньої миті, остерігаючись, що не зможуть прилюдно сказати бодай слово, не заплакавши. Вони ходять вулицями, читаючи есемески і не дивлячись під ноги (тобто вшелепуються у лабрадоряче лайно); мастурбують, читаючи «Плейбой» та «Ін стайл»; верещать з утіхи, коли капітан улюбленої команди б’є головою під дихало гравця супротивника; переступаючи через бурлак, що розляглися долі, гасають підземними комерційними центрами, що скидаються на тематичні парки; зі шкури пнуться, щоб запопасти ігрову приставку «Нінтендо» раніш од сусіда; дзвонять удосвіта у невідкладну допомогу, щоб почути людський голос, і купують собі ДВД з другим сезоном «Клієнт завжди мертвий», який так і залишиться нерозпечатаний, бо їм приємніше м’яшкорити свого прутня, гортаючи садомазохістські комікси. А вільної від усього цього пори вони біжать насупроти рухові бігової доріжки, намагаючись забути, що озоновий пласт дедалі дужче виснажується. Індустрія гедонізму пропонує страшенну кількість розваг, щоб було чим захарастити мізки. А може, щоб не дати нам використовувати їх за призначенням? Це почалося не вчора (Платон і Паскаль уже давно помітили, що людина втікає від дійсності), просто процес прискорюється. В людей тільки одне в голові — як би ото розслабитися. Авжеж, людина стрімголов тікає у світ розваг, та, як на мене, втеча — це теж пошук, тільки зі знаком мінус. Що ж ми шукаємо? Любові, еге? Ох, та годі вже, не треба мені цих православних балачок з посткомуністичним ухилом. Бога? Теж утопія. Ми мріємо про мрію. Тобто спимо навстоячки, як ви оце, слухаючи мене.
