Фредерик Бегбедер – Ідеаль, або На поміч, пардон (страница 28)
— Тут є чеченські виродки? Нехай забираються відціля на хрін!
Наші подруги вдавано лякалися, побачивши, які він кидав чайові простісінько на долівку. Та минало декілька днів, і вони вже замовляли шампанське «Кристал» по двадцять тисяч євро за пляшку і брали участь у груповому сексі на кораблі, як усі нормальні дівчата. Сергій усе планував до щонайменших подробиць: у Сен-Тропе у нього було три яхти, на двох менших стояли прожектори, котрі освітлювали головну. Ми літали туди на одну ніч його літаком. Дівчата швиденько пристосовувалися до такого способу життя. Одна, пам’ятаю, сказала якось:
— Я не маю діла з хлопцями, у яких
А друга, коли я запитав, за кого вона збирається голосувати на президентських виборах 2008 року, відказала:
— Обожнюю «Діор».
Попростягавши ноги біля низьких, запорошених снігом столиків у «Шатуші», «Опера-клубі» чи «Сімці», під звуки «Balkan Groove», вони порівнювали розміри своїх годинників, скаржилися на кондиціонер у літаку і цілісіньке літо сякалися. До дурману вони звикали хутко, тож зірватися з цього гачка їм було нелегко.
— А нехай йому! Знову юшка з омара!
Просто жах, як швидко сходять унівеч декотрі дівчата. Через той дурман вони втрачають кілограмів з десять за два тижні, щоки їхні западають, груди в’януть. Рум’яні личка стають сірі мов попіл. Вони більше не всміхаються, або ще гірше буває — всміхаються безперестану, та усмішка їхня фальшива. На ваших очах вони потроху стають шматами. Посеред вечері раптом зойкають: «От халепа! Забула свого водія!» Блюють у вертольотах, нацмулившись рожевого вина. Дарма вони так хутко сходять на пси, адже їх відразу ж безжально викидають на смітник.
Проблема полягала в тому, що моя дівчина була не така, її круглясті перса, ямочки на спині… Я обачно не виставляв її напоказ, тож повсякчас боявся двох речей: що її одіб’ють у мене або що вона перестане бути найкращою. Я уважно стежив за всіма — й за чоловіками, що становили реальну загрозу для мене, і за потенційними суперниками. Хтозна, чого я більше боявся: чи того, що Лєна піде до іншого, чи того, що вона виявиться гірша від своєї сусідки. Я повсякчас був насторожі. Життя моє стало низкою вирячених очей і поглядів крадькома. Я був хлопець найвродливішої дівчини на світі, тобто найбільш недовірливий чоловік у Росії. Я так улягаю чужому впливу, панотче, що це жах просто. Пам’ятаю, якось зсунувся з глузду через одну дівку. Авжеж, то була Таня з Нижнього Новгорода, я казав вам про неї на початку року. Варто було двом моїм друзям зауважити, що вона здоровецька мов коняка і ноги в неї цибаті, та й усміхається вона самими яснами, як я перестав з нею навіть балакати. Я не обираю, кого кохати, просто надаю змогу іншим вирішувати за мене, й так воно було завжди. Я взагалі сам нічого не обираю — ні роботи, ні дівчат. Я ніколи нікому не кажу «ні», це для мене дуже важко. Пливу собі за течією, бо мені хочеться, щоб усі мене любили, і не хочеться розчаровувати людей. У певному розумінні, я радше поплавок, ніж людина.
Пані й панове,
Режисер погасив світло в залі, щоб глядачі нарешті зааплодували. Дівчата за сценою дригоніли від холодюки і розтирали одна одній руки, очікуючи своєї черги вийти на подіум. Матінки чи тітоньки часом щипали їх за щоки, щоб вони мали ліпший вигляд, чи піднімали їм груденята в боді, щоб вони впадали в око. В декотрих конкурсанток чорніли кружала довкола очей, бо вони всеньку ніч пиячили в «Забава-барі» чи в «Онєгіні» — цих забракують першими. Українець Омар Арфуш вимагав нагнати кандидаток, що ремигали жуйку. У нас у всіх свої вибрики. Я тихенько попросив Лєну виплюнути мені в долоню абрикосову жуйку «Bubble Yum» і з гордовитим виглядом ступати прямо, наче простуєш уявним дротом. «Дивися вдалину, наче на обрій. Не розмахуй руками як мавпа, ліпше поклади їх на стегна. Крокуй широко, наче ти найщасливіша дівчина, яку вони бачили в своєму житті. Не ходи по-качачому, ліпше став носаки трохи всередину, як дівчинка, що вийшла допіру зі школи, всі педофіли будуть твої, вони шалено аплодуватимуть, їх тут ціла юрма в залі.
Журналісти ставили їй страшенно оригінальні запитання: «Where do you come from?», «How old are you?», «Why do you want to become a model?»[65] (хоч єдине, що можна було запитати: «What is your room number, Angel?»)[66] Церемонія відбувалася дуже просто. Перший вихід в одязі, другий в бікіні, журі ставить оцінки, декілька масних зауважень у мікрофон, та й край. Мені не довелося навіть підтасовувати результати: Лєнина цнотливість, так само вдавана, як і національність, легко забезпечила їй перемогу, щоправда, світлини я не маю (хоч то був такий день у її житті, коли фотографували її раз у раз). Таки мав я рацію, жіночі ноги — це вістря циркуля в моїх очах.
Лєна в готельному номері 403, в коротко обрізаних шортиках і футболці без рукавів «American Apparel».
— То ти продаватимеш моє личко фабрикантам ракових пухлин? Дивно.
Я: Продаватиму, але це ще не все. Крім цього, вони виробляють меланоми й метастази… Остерігайся Ідіота, бо він замкне тебе на своєму заводі з виготовлення сліз або утне тобі дитину, щоб доїти материнське молоко. Ото він і гендлює усіма складниками для молодильної косметики «Л'Ідеаль». І заражає раком споживачів вічної молодості.
Лєна: То нащо ти знайомиш лавреатку з цим збоченцем? Ти певен, що кохаєш мене?
Я: Так, любове моя.
Лєна: Справді-справді?
Я: Так, любове моя.
Лєна: Справді-справді-справді?
Я: Так, любове моя.
Лєна: Справді-справді-справді-справді?
Я: Ні, це вже занадто. Ніхто не може бути певен справді-справді-справді-справді, не вимагай забагато. Твоє личко порятує західний світ. Великому капіталу потрібні твої очі й зубки! Ти допоможеш Заходові владарювати ще декілька місяців. Твоє пасемко, твої вушка, твої вії…
Лєна: Годі закохуватися у якісь фізичні дрібниці! Кохай душу!
Я: Краса і Добро — це те саме. Платон сказав це У «Федрі».
Лєна: А Бальзак вірив у фізіогноміку, я знаю, ми вивчали в школі морфопсихологію.
Я: Ми маємо те обличчя, на яке заслуговуємо, навіть у чотирнадцять років. Мені подобається твоя зовнішність, тож усе інше я теж люблю. Твій розум, твою дурість, твої тверді груденята, що здаються штучними, твоє огидне нетерпіння, і марнославство, від якого шаріються твої щічки, і сіднички, які скидаються на два м’ячики, що ось-ось застрибають долівкою, і твою пристрасть до невловних чоловіків, сяйливі блакитні оченята й еластичну шкіру — все. Довго гадав я, що бажання можна викликати в собі раціональним шляхом і що мене може привабити найвродливіша дівчина на світі. Та я помилився: зі мною сталося цілком протилежне. Відтоді як я запізнався з тобою, побачив твої обгризені нігті й гостреньке ікло, твою дівочу самотність, клишаві ноженята, твої неймовірні очі, твоє сиротливе читання і ямочку на лівій щоці, ти стала для мене найкращою дівчинкою на світі. Краса терпіти не може об’єктивності. Тільки суб’єктивність може вказати нам правильний шлях, з усім тим, що містить вона в собі: мої спогади.
Твоє майбутнє, цілий світ і ті його літаки, що зазнали катастрофи, твою улюблену пісню і країни, де ми побували й ще побуваємо…
Лєна: Ти чомусь так глибоко зітхаєш, дивно.
Я: Ти часто повторюєш «дивно».
Лєна: Дивно.
Я: Перестань жувати гумку, коли я закоханий, зрештою, це нестерпно. А може, утнемо дитину?
Лєна: Ні, ти застарий. Вона недовго тішитиметься тобою.
Я: Дякую.
Вона везькала по верхній губі ложечкою для кави. Я насмішив її, намастивши собі зуби шоколадом. Вона була така прекрасна, що нічого, крім білої футболки, їй і не треба було вбирати.
Я: Ти зможеш колись мене покохати?
Лєна: Кохання — це довга, тяжка праця… Ти цитуєш Платона, та кепсько пам’ятаєш його. У «Федрі» Лісій радить більше догоджати тому, хто не закоханий.
Я: Гаразд, я тебе ненавиджу і ніколи не покохаю!
Лєна: Запізно!
Я: Атож. Гадаю, ти з’явилася, щоб наповнити пустку в моєму серці. Ти навіть не здогадуєшся, яка ти досконала.
Лєна: Не здогадуюся… Кажуть… це залежить… Та й що мені від того? Це тільки лякає найкращих чоловіків, викликає ревнощі в дівчат…
Я: Ще раз дякую, капосне ти дівчисько. Може, покусаєш спідню губу, щоб я подивився?
Моя балаканина навіть не тішила її. Я був надто незграбний (у Франції дівчата про таких, як я, кажуть «вайло»). Допіру ми приїхали до Сергія на вечірку на честь перемоги, як я втямив, що всьому край. Вхідні двері з системою ідентифікації за відбитками пальців і голосом, електронне вічко, спостережні камери, озброєна варта на вежах — той дім за містом справив неабияке враження на фальшиву чеченку. Вона тішилася, мов закохана дитина, — відчиняла вікно в автомобілі, щоб підставити обличчя вітрові, а я повторював, ковтнувши з плящини: «Така дівчина не для мене. Не для мене». За п’ять хвилин вона почала балакати з Ідіотом і з його друзями російською; у її зіницях танцювало полум’я свічок. Я лишився осторонь. Вони розмовляли тією мовою, якої я не знав, вона збуджувала його (либонь, щоб я ревнував, або ж хотіла збудити мене, а може, просто клюнула на його лисий череп і жорстоку посмішку). Я намагався вдавати безтурботного, та всередині аж кипів увесь. Я виявився бранцем цього дівчиська, воно вислизало від мене, хоч я й задумав її втечу. Мені слід було удавати невдоволеного, та я повівся, мов останній дурень, здавшись перед владою грошей. І навіть відкоркував їм пляшку «Дом рейнарта», немов служка якийсь. Сидів, наче той лантух з лайном, і супився в кутку, гладив спину хвойдам, що були коло мене. Сподівався, бач, викликати у ній ревнощі. Я знову став чужинцем, і особисто, і в суспільному плані, й Лєна дедалі безнадійніше забувала мене. Ніколи так чітко і виразно не відчував я, що час безповоротно спливає, бо Сергій стирав моє існування черговим слов’янським дотепом. На ній була декольтована сукенка тілесної барви, аж не знати було, де закінчується тканина, а де починається шкіра, і я аж нетямився від того. Я відчував, що мене охоплюють шалені ревнощі, наче я раптом усвідомив значення слова «забуття». Я вихилив декілька чарок «Путінки», сподіваючись, що горілка вплине на мене як наркоз. Ноги не слухалися мене від насилу стримуваного болю і холодної люті. Я усміхався, немов приголомшений боксер, що, попри удари, відмовляється визнати нокаут. Не падати ж мені було навколішки зі словами: «Лєночко, я кохаю тебе, ходімо відціля!» Страшенно шкодую зараз, що не вчинив цього, боявся, що мене виставлять на посміховисько. Ото вже кумедний страх видатися кумедним! Мені соромно було зізнатися в моєму коханні перед цими йолопами. Я гордував Лєною, я відкрито зневажав її, я не поважав її, щоб показати всім, що для мене вона ніщо (та лишившись із нею наодинці, я губився і тікав од неї, як ото Гете від Фредерики Бріон). Сергій ображав мене по російському, повторював «nе sluchaino» (тобто «не випадково»), його почет підтримував його, Лєна віддалялася від мене, зближалася з ним, я нічого не робив, щоб завадити цьому, а вона нічого не робила, щоб захистити мене. Він попровадив її у свій салон для оргій, де дівчата стояли навколішки з голими цицьками. Я заплющив очі, стримуючи сльози від люті, обернувся й пішов собі… Лєна гукнула мені вслід, чи не хочу я поїхати відціля. Я сказав: «На добраніч». Мені сумно було сумувати, Лєні сумувати подобалося. Нерозуміння поміж чоловіками й жінками росте, якщо вони не знають, чи кохають одне одного. Я не хотів, щоб вона помітила, як я потерпаю. У сучасних Вальмонів теж розбиті серця, тільки вони поміняли перуки на мобільні телефони з гарнітурою блютуз. Більше я не бачив її. У вікно мені видно було, як дівчата заламали їй рученята за спину і здирали з неї одяг, цілували її в язик, змушували вилизувати чоловіків згори донизу. Сергій командував, і вона покірно все виконувала. Я задкував, наглядаючи за тією сценою. Сподівався почути, як вона гукає мене на поміч, та вона вже розслабилася і здобувала задоволення. Може, вона й гукала мене, та я був надто далеко і не почув, лютий був я від того, що вона поїхала зі мною, ненавидів себе за боягузтво, мені хотілося, щоб вона згадала про мене і почала благати: «Октаве, забери мене відціля, що ми тут робимо?» Та моя дівчинка охоче пристала на ту гру, млосно заплющивши оченята і забувши про все. Та й не змогла б вона погукати мене, адже рот у неї був зайнятий. Може, їй подобалося, що нею командують. Може, мене взагалі ніколи не було. Ось останнє видиво, що стоїть мені увіччю: Лєна нагинається, облизуючи Сергієві пальці. В парку довкола будинку на водяній гладіні басейну плавали п’ятисотдоларові банкноти. Офіціанти ставали рачки, щоб зловити папірці, що застряли в пластмасових ґратках.