Франц Кафка – Америка (страница 9)

Та вже другого дня Карла викликали до дядькового бюра – тільки в цьому будинку дядько мав десять різних бюр, – де він застав дядька і пана Поллундера: обоє лежали у фотелях і були доволі маломовні.

– Пан Поллундер, – сказав дядько, у присмерку кімнати його ледве можна було розгледіти, – пан Поллундер приїхав, щоби забрати тебе до свого заміського маєтку, як ми говорили вчора.

– Я й не знав, що це має бути вже сьогодні, – відказав Карл, – інакше я був би вже готовий.

– Якщо ти не готовий, то ліпше перенесімо ці відвідини на інший раз, – запропонував дядько.

– Але ж які приготування! – вигукнув пан Поллундер. – Юнак завжди готовий!

– То не через нього, – сказав дядько, обернувшись до гостя, – але йому все одно довелося б іще піднятися до кімнати, і це вас затримало би.

– І на це є досить часу, – сказав пан Поллундер, – я врахував і цю затримку і навмисно раніше закінчив сьогодні справи.

– Бачиш, – мовив дядько, – які незручності справляють твої відвідини вже тепер.

– Мені дуже прикро, – сказав Карл, – але я миттю повернуся, – і вже хотів був летіти.

– Тільки без зайвого поспіху, – заспокоїв пан Поллундер. – Ви не справляєте мені ані найменших незручностей, ваші відвідини для мене суцільна втіха.

– Пропустиш завтра урок верхової їзди, ти вже скасував його?

– Ні, – сказав Карл. Ці відвідини, якими він так тішився, мало-помалу докучали. – Адже я не знав…

– І ти все одно збираєшся їхати? – запитав дядько.

Пан Поллундер, ця привітна людина, прийшов на допомогу:

– Дорогою туди ми затримаємося коло манежу і все залагодимо.

– Це вже звучить краще, – сказав дядько. – Але ж Мак чекатиме на тебе.

– Чекати не чекатиме, – мовив Карл, – але справді прийде.

– Отож? – сказав дядько, так ніби Карлова відповідь не була жоднісіньким виправданням.

І знову вирішальні слова промовив пан Поллундер:

– Але ж Клара, – це була донька пана Поллундера, – вона ж чекає на нього вже сьогодні увечері, а вона має першість перед Маком, чи не так?

– Безперечно, – погодився дядько. – То біжи вже до своєї кімнати, – і він кілька разів, немов проти волі, вдарив руками по бильцях фотеля. Карл був уже в дверях, коли дядько ще затримав його запитанням: – Але на урок англійської завтра рано ти ж повернешся?

– Отакої! – вигукнув пан Поллундер і повернувся, наскільки це дозволяла його огрядність, від несподіванки у своєму фотелі. – Хіба не вільно йому принаймні завтрашній день провести за містом? Я тоді привіз би його післязавтра рано.

– В жодному разі, – відповів дядько. – Я не можу дозволити так занедбувати його навчання. Згодом, коли він уже міцно стоятиме на ногах у налагодженому професійному житті, я радо дозволятиму йому приймати такі люб’язні й почесні запрошення.

«Що за суперечності!» – подумав Карл.

Пан Поллундер засмутився.

– Але ж один вечір і одна ніч – це й справді майже зовсім нічого.

– Я теж такої думки, – мовив дядько.

– Доведеться вдовольнятися тим, що є, – сказав пан Поллундер, уже знову сміючись.

– Тож я чекаю! – гукнув він Карлові, що, позаяк дядько нічого більше не казав, мерщій пішов. Повернувшись незабаром, уже готовий у дорогу, він застав у бюрі самого тільки пана Поллундера, дядько кудись пішов. Пан Поллундер радісно потис Карлові обидві руки, ніби намагаючись з усіх сил пересвідчитися, що тепер уже Карл справді їде. Карл, іще розпашілий від поспіху, і собі потис руки пана Поллундера, він тішився, що вирушає на прогулянку.

– А дядько не розсердився, що я їду?

– Та ні! Все це він говорив не так поважно. Просто він бере ваше виховання близько до серця.

– Він сам вам сказав, що то не було так поважно?

– О, так, – сказав пан Поллундер протягло, на підтвердження того, що не вміє брехати.

– Дивно, як неохоче він дозволив мені відвідати вас, попри те, що ви його приятель.

Пан Поллундер, хоч і не визнав цього відверто, теж не міг знайти цьому пояснення, й обидва вони ще довго, їдучи в автомобілі пана Поллундера крізь теплий вечір, про це розмірковували, хоч і відразу завели мову про інші речі.

Вони сиділи близько один коло одного, і пан Поллундер, розповідаючи, тримав Карла за руку. Карлові кортіло якомога більше почути про панну Клару, так ніби він нетерпеливився від довгої їзди й прагнув потрапити на місце за допомогою розповіді раніше, ніж у дійсності. Попри те, що він іще ніколи не їздив увечері нью-йоркськими вулицями, а на хідниках і дорогах щомиті, як у вихорі, змінюючи напрям, носився галас, спричинений ніби не людьми, а чужою стихією, Карл, намагаючись докладно сприймати слова пана Поллундера, переймався нічим іншим, як тільки його темною камізелькою, на якій навскоси спокійно звисав золотий ланцюжок. Із вулиць, на яких публіка летіла у великому неприхованому страху запізнитися, а авта на якнайвищій швидкості напирали на театр, вони крізь перехідні дільниці виїхали в передмістя, де кінні поліцаї знову й знов скеровували їхній автомобіль у бічні вулички, бо великі вулиці були заповнені демонстраціями працівників металургії, що оголосили страйк, і на перехрестях було дозволено лише найнеобхідніший рух. Коли ж автомобіль, виїздячи із цих темних, лунких завулків, перетинав одну із цих схожих на площу вулиць, із обох боків відкривалася перспектива, яку ніхто не був у змозі простежити очима до кінця, тротуари, переповнені натовпом, що рухався малесенькими крочками, чий спів був злагодженіший, ніж поодинокий людський голос. Натомість на дорозі, яку тримали вільною, тут і там виднівся поліцай на непорушному коні, або люди, що несли прапор, або ж обписані, натягнені через вулицю полотнища, чи були оточені співпрацівниками і звістовими робітничих ватажків, або вагон електричного трамвая, що не встиг вчасно втекти, а тепер стояв порожній і темний, а водій і кондуктор сиділи на платформі. Невеличкі гуртки цікавих стояли на великій відвалі від справжніх демонстрантів, не покидаючи своїх місць, хоч і нічогісінько не тямили в тому, що насправді відбувається. Зате Карл радо прихилився до руки, якою пан Поллундер обійняв його, переконаність, що він незабаром уже буде бажаним гостем ув освітленому, оточеному мурами заміському будинку, що його стерегли пси, дуже добре на нього діяла, і навіть якщо через сонливість, що помалу напливала на нього, він і не сприймав усього, що говорив пан Поллундер, непомильно чи принаймні без розривів, то час від часу таки брав себе в руки, протирав очі, щоби знову на мить пересвідчитися, чи зауважив пан Поллундер його сонливість, бо будь-якою ціною хотів цього уникнути.

Заміський дім під Нью-Йорком

– Приїхали, – сказав пан Поллундер саме в один із тих моментів, коли Карл кудись забіг думками. Автомобіль зупинився перед заміським будинком, який, на зразок заміських будинків багатіїв в околицях Нью-Йорка, був більший і вищий, ніж зазвичай потрібно заміським будинкам, покликаним служити тільки одній родині. Та що освітлена була лише нижня частина дому, то взагалі годі було оцінити, який він заввишки. Перед домом шелестіли каштани, між якими – ґрати були вже відчинені – коротка доріжка вела до парадного ґанку.

Виходячи з автомобіля, добряче втомлений Карл подум-ки відзначив, що поїздка випала довгенька. У тіні каштанової алеї він почув, як поруч озвалася дівчина:

– Ось нарешті і пан Якоб.

– Моє прізвище Росман, – відгукнувся Карл і потиснув простягнуту йому руку дівчини, обриси якої він тепер розрізняв.

– Він племінник Якоба, – пояснив пан Поллундер, – і зветься Карл Росман.

– Це аніскілечки не применшує нашої радості вітати його тут, – сказала дівчина, якій не надто залежало на іменах. Попри те, Карл, крокуючи між паном Поллундером і дівчиною в бік дому, ще встиг запитати:

– А ви панна Клара?

– Так, – сказала вона, і ось уже з дому впало трохи більше світла на її обличчя, яке вона повернула до нього, – просто не хотіла знайомитися в темряві.

«Невже вона чекала нас біля брами?» – подумав Карл, поступово прокидаючись від ходи.

– До речі, в нас сьогодні ще один гість, – сказала Клара.

– Ні, тільки не це! – невдоволено скрикнув пан Пол-лундер.

– Пан Ґрін, – сказала Клара.

– Коли він приїхав? – спитав Карл, наче охоплений якимось передчуттям.

– Тільки-но. Хіба ви не чули його автомобіля перед вашим?

Карл подивився на Поллундера, щоби довідатися, як він оцінює всю цю справу, але той, запхавши руки в кишені штанів, лише трохи важче ступав, ідучи.

– Якщо мешкати недалеко за Нью-Йорком, це нічого не дає, тут не сховаєшся від небажаних гостей. Ми конче мусимо переселитися ще далі. Хай навіть мені доведеться півночі добиратися додому.

Вони зупинилися на парадних сходах.

– Але ж пан Ґрін уже давно в нас не бував, – сказала Клара, що, вочевидь, цілком поділяла батькову думку, просто хотіла трохи його заспокоїти.

– Але чому він приїздить саме сьогодні увечері? – спитав пан Поллундер, і гнівна промова вже ладна була скотитися з його товстої нижньої губи, що звисала важким кавалком м’яса, а тому й напрочуд легко урухомлювалася.

– От власне! – вигукнула Клара.

– Може, він незабаром піде, – докинув Карл і сам здивувався, в якій згоді перебуває з цими ще вчора цілком незнайомими людьми.

– О, ні, – сказала Клара, – він має якусь важливу справу до тата, і її обговорення, ймовірно, потриває довго, бо він уже жартома погрозив мені, що якщо я хочу бути ввічливою господинею, то муситиму слухати до рання.