Франческо Петрарка – До нащадків моє послання. Таємниця мого зцілєння, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь) (страница 8)
[36] З тих країв я повернувся до джерела Сорґа, у своє заальпійське усамітнення…
[37] Тривалий час по тому завдяки чуткам, що розходились про мою славу, я здобув прихильність Якопо Каррари Молодшого[27], чоловіка виняткового, з яким навряд чи хто з італійських володарів того часу міг би рівнятись, а радше, я вважаю, ніхто. Виряджаючи до мене своїх вістовиків та надсилаючи листи навіть за Альпи, коли я перебував по той бік гір, і всюди в Італії, хоч би де я був, він упродовж багатьох років невідступно засвідчував мені свою дружбу і кликав до себе. І хоча я нічого не прагнув від сильних світу цього[28], я вирішив нарешті відвідати його і з’ясувати, що має означати така незвичайна настійливість могутньої, хоч і геть мені незнайомої особи.
[38] Отак, хоч і не одразу зважившись і затримавшись принагідно в Пармі та Вероні, я вирушив у Падую, де цей блаженної пам’яті чоловік прийняв мене не тільки по-людськи щиро, але так, як у небесах приймають щасливі душі, — з такою радістю і такою безмежною любов’ю і ніжністю, що, не сподіваючись сповна змалювати цей прийом словами, вважаю за ліпше промовчати. Зокрема, знаючи, що з юних років я був прихильний до церковного життя, він, щоб тісніше зв’язати мене не тільки з собою, але також зі своїм краєм, звелів призначити мене каноніком Падуї. І в цілому, якби йому судилося трохи триваліше життя, моїм блуканням і мандрам настав би край.
[39] Але ж, гай-гай! Немає нічого тривкого поміж смертними, і те, що на початку видається солодким, наостанку виявиться гірким. Не минуло й два роки, як Господь забрав його[29] від мене, від вітчизни та від світу. Втім, якщо тільки любов не засліплює мене, ні я, ні вітчизна, ні світ не були гідні його.
[40] І хоча йому спадкував його син[30], чоловік виняткового розуму і шляхетності, який, за прикладом батька, завжди виявляв до мене любов і шану, я, втративши того, з ким мене особливо єднала рівність років, знову повернувся до Франції, нездатний сидіти на місці не стільки через бажання знову побачити те, що вже тисячі разів бачив, скільки заради того, щоб, подібно до зниділого від чекання, переміною місця заспокоїти тугу.
Таємниця мого зцілення, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь)
Вступ
Обсідають мене, і доволі часто, роздуми про те, як ми приходимо у це життя і як підемо з нього; тож нещодавно, розмірковуючи з цього приводу — не у дрімоті, яка, трапляється, огортає пригнічений бездіяльністю хворий дух, а в ясному розумі, — я побачив перед собою жіночу постать у блиску краси і невимовного сяйва, яких нездатна осягнути людська уява. Мала вона подобу діви. Тим часом як, вражений її несподіваною появою і сонячним пломенем її погляду, я потупився і не смів підняти очі, вона промовила: «Не тремти і не бентежся з незвичного видива. Я зглянулась на твої блукання і, доки ще є час, зійшла сюди з височини, щоб тобі допомогти. Доволі вже міцно, аж надто міцно, прикутий до землі затуманений погляд твоїх очей. Якщо так тішить серце твоє смертна юдоль, то як сподіваєшся ти розкрити його в майбутньому вічним сферам?» На її слова, ще не оговтавшись від потрясіння, тремтячим голосом я відповів Вергілієвим віршем:
«Я та, — відповіла вона, — яку ти оспівав у нашій «Африці», з точністю і вишуканістю, гідною фіванського Амфіона, і якій ти своєю витонченою поетичною майстерністю спорудив дивовижний осяйний палац на крайньому заході, на верхівці Атласу. Тож слухай мене спокійно і не лякайся, зустрівшись віч-на-віч із тією, котра тобі давно і добре знайома, що ти алегорично й сам засвідчив». Заледве скінчила вона свою мову, я вже знав, усвідомивши сказане, що маю перед собою не когось, а оспівану мною Істину. Саме її палац на вершині Атласу, як пригадалось, я змалював; і хоч не міг я знати, з якого краю вона зараз прибула, проте безсумнівно, зійшла вона з неба. Я звів погляд, жадаючи побачити її, та людський зір не витримує небесного світла. Я знову опустив очі долу, а вона, помітивши це, після нетривалої паузи порушила мовчання і, вдруге до мене заговоривши, дрібними запитаннями втягнула мене у довірливу розмову. Для мене, як я відчув, розмова ця стала подвійним благом, бо, по-перше, я здобував з неї нове знання, а по-друге, бесіда як така заспокоювала мене, завдяки чому я поступово набув здатності дивитися просто в осяйне обличчя, що попервах лякало мене своїм сліпучим блиском. Потроху опанувавши себе, зачарований її дивною мовою, я став придивлятись, чи сама вона увійшла в моє самотнє житло, і тоді помітив поруч з нею славного, літами поважного чоловіка з величною поставою.
Не було потреби питати його ім’я: побожний вигляд, розумне чоло, суворий погляд, стриманий поступ і римське красномовство попри африканську одежу ясно виявляли в ньому преславного отця Августина[32]. Зрештою, приязна зовнішність старця сповнена була такої неземної величі, що я однаково не посмів би його розпитувати. Хоча відмовчуватись я теж не мав наміру і добирав уже слова, з якими б звернутись до нього, і вже вони готові були злетіти з мого язика, коли вуста самої Істини вимовили любе моєму серцю ім’я. Обернувшись до нього і порушивши глибоку задуму, в якій він перебував, вона сказала:
— Серед тисяч наймиліший мені Августине, тобі відома відданість цього чоловіка, враженого давньою і небезпечною недугою, тим смертельнішою, що менше сам хворий усвідомлює тяжкість її. Тож треба подбати про життя, що вже заледве тримається в ньому; а хто впорається з милосердною справою ліпше за тебе? Він-бо завжди пристрасно любив твоє ім’я, а властивість всякої доктрини полягає в тому, що душа послідовника охочіше її сприймає від улюбленого наставника; і якщо за здобутим нині блаженством не забув ти нещасть, яких зазнав, доки замкнений був у темниці плоті, то бачиш, наскільки вони подібні до того, що терпить він нині. Тому, хоч яку розраду дарує мовчазне самозаглиблення, прошу тебе, успішний цілителю пристрастей, яких сам звідав, перерви свої роздуми і свій святий, завжди мені приємний голос застосуй для переконання і в такий спосіб спробуй зцілити тяжку його недугу.
На що він їй:
— Ти моя керівниця, моя порадниця, моя повелителька і наставниця! Навіщо мені наказуєш просторікувати там, де ти сама присутня?
Вона йому на це:
— Людська мова швидше досягає вух смертного, і він її приймає спокійніше. А що я особисто стежитиму за вашою розмовою, то сказане тобою ніби з моїх власних вуст походитиме.
— Скоряюсь, — мовив він, — зі щирої любові до недужого і шануючи твоє веління.
І тієї ж миті звернувши на мене співчутливий погляд і по-батьківськи обійнявши, він повів мене за Істиною, що передувала нам, у найзатишніший куточок, де ми всі втрьох влаштувались. Відтак Істина мовчки дослухалась, залишаючись єдиним суддею нашої бесіди, яка затягнулась на цілих три дні. І хоча говорилось чимало на осуд звичаїв нашої доби та гріхів, загальних для всіх смертних, — тобто закиди робились не так мені особисто, як марнотному родові людському, — у моїй пам’яті глибше закарбувалось те, що зачіпало мене особисто. А згодом, щоб щиросерда бесіда не стерлася з пам’яті, я відтворив її на письмі, і з того виникла дана книжка. Не примножити нею число своїх творів і тим зажити більшої слави прагнув я (вищу мету плекає мій розум), а знову й знову перечитуючи, відчувати ту саму насолоду, яку дарувала розмова.
Тож ти, книжечко моя, уникай людського тлуму і, вірна імені своєму, задовольняйся моїм товариством, бо назвав я тебе Таємницею, і таємницею ти є; і в години піднесених роздумів нишком нагадаєш мені все те, що ти запам’ятаєш з довіреного тобі під секретом. А щоб, за порадою Туллія, не «розбивати мову частими «я сказав» та «сказав він», а надати їй вигляду бесіди між «співрозмовниками», я розділив думки мого славного співрозмовника та свої не займенниками, а нашими іменами. У свого улюбленого Цицерона я й запозичив цей прийом, а той, своєю чергою, перебрав його у Платона. Отже, щоб не відволікатись більше, ось якими словами він перший заговорив до мене.
Починається Бесіда перша
А в г у с т и н
Що скажеш, горопахо? Про що мрієш? На що чекаєш? на забуття прикрощів своїх? Чи забув, що ти смертним народився?
Ф р а н ч е с к о
Звісно ж, не забув — на кожну згадку про те душа моя жахається.
А в г у с т и н
Якби ж то ти справді так пам’ятав, як кажеш, і дбав про себе, то й мені менше було б клопоту, бо — чиста правда — немає дієвішого способу зневажити спокуси цього життя і зберегти душу в спокої серед численних мирських бур, ніж зосередити свідомість на власних прикрощах і роздумах про смерть — але не поверхових, а таких, що проникали б до мозку кісток. Я надто побоююся, що в цій справі, як уже спостерігав я у багатьох, ти сам себе дуриш.
Ф р а н ч е с к о
Яким чином? Я не дуже розумію твої слова.
А в г у с т и н
Бо з усіх ваших звичок, о смертні, жодна не викликає у мене такого здивування і такого жаху, як те, що ви навмисне потураєте своїм нещастям, вдаючи, ніби не бачите небезпеки, що тяжіє над вами, і женете від себе будь-яке нагадування про неї.
Ф р а н ч е с к о
В чому ж це полягає?