Франческо Петрарка – До нащадків моє послання. Таємниця мого зцілєння, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь) (страница 6)
Безперечно, духовні пошуки Франческо Петрарки відбувались на зламі двох великих епох. Але хоч би в яку добу жила людина, духовні пошуки завжди приводять її до цього «зламу», де по один бік болісне усвідомлення своєї недосконалості, по інший — надія на зцілення. На черговому зламі епох, наприкінці ХІХ — на початку ХХ сторіччя, наш геніальний український вчений, далекий від релігії раціоналіст І. І. Мечников по роках духовних, філософських і природничих пошуків прийшов до висновку, що дисгармонія і обумовлене нею прагнення до гармонії спрямовують розвиток природи[13], ілюструючи свою ідею вражаючим масивом природничих спостережень. Тим часом діалог, розпочатий понад 600 років тому Франческо Петраркою і проілюстрований цитатами з античних авторів, спрямовує пошуки духовної гармонії, обростаючи дедалі новими аргументами учасників, що приєднуються.
Влітку 2013 року в заснованому шведом Акселем Мунте унікальному культурному центрі Вілла Сан Мікеле на Капрі (точніше, на Анакапрі) відбулась прем’єра спектаклю «Між небом і землею», поставленого Алесандром Нордштрьомом за текстом «Таємниці» Франческо Петрарки. Режисер, що не визнає кордонів, працюючи в Швеції, Білорусії, Росії, Італії, Україні, зумів розкрити таємницю Петрарки, поєднавши у виставі середньовічну і сучасну духовність, текст діалогу із сонетами «Канцоньєре», атмосферу домірної капели між морем і небом з фортепіанною музикою. Сама Істина заговорила в його інтерпретації (забравши репліки Августина). Місцева курортна подія тодішнього літа, попри її мікроскопічність на тлі світового шоубізу, певною мірою знакова: можливо, ми вже готові збирати докупи велетенську спадщину Франческо Петрарки, припасовуючи її елементи один до одного. Можливо, тоді нам відкриється шлях до зцілення від духовних суперечностей — своєї єдиної, але тяжкої недуги, — який він шукав до самісінької смерті і який, на певному етапі свого життя, починає шукати чи не кожен з нас.
До нащадків моє послання
[1] Можливо, тобі випало про мене почути, попри малоймовірність того, щоб негучне й незрозуміле ім’я досягло віддалених місць і часів. Тож, либонь, закортить тобі дізнатися, що за чоловік я був і заради чого творились мої праці — ті, яких слава протривала до твоєї доби, або й ті, від яких сама тільки назва збереглася.
[2] Проте судження людські щодо першого різнитимуться: частенько поговір народжується не з істини, а з красного слівця; і ні хвала, ні осуд меж не знають. Був я одним з отари простих смертних, такий самий чолов’яга, як ви, походження ні надто високого, ні низького, але — як Август про себе сказав[14] — з родини стародавнього кореня. Вдачу, від природи, мав я приязну і скромну настільки, наскільки спромігся уникнути причепливого впливу звичаїв.
[3] Юність мене баламутила, молодість знаджувала, старість, навпаки, виправила мене, показавши наочно правдивість істини, яку ще задовго до того вичитав у мудрих: молоді роки і любострастя — то суцільна марнота. Чи, сказати б, напоумив мене сам Творець Віку й Віковічності, який часом дозволяє смертним у нікчемній їхній гордині збитися з путі істинної, щоб, принаймні згодом, усвідомивши скоєні гріхи, вони пізнали себе.
[4] Замолоду тіло я мав не стільки кремезне, скільки вправне. А зовнішність моя не стільки відзначалася винятковою вродою, скільки приваблювала юнацькою свіжістю: чиста, ледь смаглява шкіра, живі очі, що до старості зберігали відмінну гостроту зору — аж, доволі несподівано, на сьомому десятку я таки змушений був, усупереч власному бажанню, призвичаюватись до окулярів[15]. Завше цілком здорове, тіло моє на старості взяли в облогу звичайні для літнього віку недуги.
[5] Багатством я завжди нехтував: не стільки з відрази до самого багатства, скільки з відрази до клопотів, його неодмінних супутників. Ані не мав я потреби в ньому, щоб тішити себе розкішними стравами, бо, харчуючись скромно і простою їжею, жив ліпше за всіх послідовників Апіція[16], з їхніми вишуканими трапезами.
[6] Бенкети, як їх заведено називати і які насправді є ворожими скромності і добрим звичаям пиятиками, мене ніколи не приваблювали. Обтяжливою і марною справою видавалось мені скликати заради цього товариство, а надто ж — самому приставати на такі запрошення. Інша річ — застілля зі щирими друзями, несподіваний прихід яких завжди спричиняв мені невимовне задоволення, оскільки без співтрапезника я не дуже охоче навіть сідав до столу. Так само не любив я надмірної пишності, не тільки за її вадливість і несумісність зі смиренням, а ще й тому, що вона обтяжлива і ворожа спокою.
[7] Замолоду знемагав я від пристрасного, але єдиного і шляхетного кохання, і страждав би від нього й донині, якби жорстока, але розсудлива смерть не згасила його й без того примерхлий жар. Хотів би я сказати, буцімто чужий мені був плотський потяг, але, сказавши так, збрехав би. Натомість скажу впевнено: хоча пал юних бажань і чуттєвість мене схиляли до хоті, в душі я завжди проклинав її[17].
[8] Зрештою, наближаючись до сорокалітнього віку, ще маючи в собі доволі чоловічої снаги, я не тільки цілковито відпав від соромітної цієї справи, але і від усякого спогаду про неї, так, наче я зроду й не дивився на жінок. Маючи цю обставину за одну з найщасливіших для себе, дякую Богові, що визволив мене, іще при доброму здоров’ї та при силі, від завжди ненависного мені рабського служіння. Відтак, переходжу до інших речей.
[9] Зверхність відзначав я в інших, та аж ніяк не у себе; якби в чому я був малий, судження про себе мав іще скромніше. Мій гнів, траплялося, шкодив мені самому, але ніколи іншим. Впевнено стверджую, — бо знаю, що кажу правду, — попри надзвичайну чутливість до всякої кривди, я забував особисті образи так само міцно, як пам’ятав благодіяння. Найпожадливіше прагнув я шляхетної дружби і плекав її найвірніше. Але мука старості полягає в тому, щоб повсякчас оплакувати смерть близьких[18].
[10] Князі й королі обдаровували мене прихильністю, а вельможі — дружбою, гідною заздрощів. Однак від багатьох з їх числа, щиро мною шанованих, я віддалився: настільки сильною була моя природжена волелюбність, що я всіма силами уникав тих, чиє бодай саме ім’я видавалося мені супротивним свободі. Найславетніші владарі моєї доби виявляли до мене приязнь і турботу, а чому — не відаю; про це їм судити. А що деякі з них ставились до мене більш невимушено, ніж я до них, то високе становище їхнє не завдавало мені жодної докуки, а самі тільки вигоди[19].
[11] Обдарований розумом радше розсудливим, ніж проникливим, я охочіше засвоював дисципліни спасенного і благого спрямування, а переважно схильний був до моральної філософії, а також до поезії, до якої з плином часу охолов, захопившись Священним Писанням, в якому знайшов приховане блаженство, раніше нехтуване мною, а поезія відтак залишилася для мене тільки засобом красномовства. Та з найбільшим завзяттям брався я до вивчення давнини, бо часи, в які випало мені жити, не до вподоби мені були, і якби не відданість моя тим, кого любив, то волів би я радше бути народженим у будь-яку іншу добу; отож, щоб забути свої часи, душею завжди тягнувся до минувшини. Через це я зачитувався творами істориків, хоча мене й бентежили розбіжності в них, що спричиняють сумніви, які я долав, керуючись більшою ймовірністю викладеного або ж більшою авторитетністю викладу як такого.
[12] Мова моя була, як стверджували, ясна і переконлива; хоч мені вона видавалася слабкою і туманною. Зрештою, у повсякденних розмовах з друзями та знайомими я ніколи не дбав про красномовство, і, по щирості, мені дивно, що кесар Август виявляв у цьому педантизм. Але в разі, коли я відчував, що суть справи, або конкретне місце, або співрозмовники потребують іншого ставлення, я докладав зусиль, щоб домогтись виразності; а чи справляв належне враження, про те судити тим, перед ким тримав слово. Також гідно прожите життя я ставив вище за красне слово, бо марною є слава, зажита самою пишномовністю.
[13] Я походив з родини чесних флорентійців, скромного достатку, чи — як сказати вже по правді — майже нужденних, вигнаних з вітчизни, через що й народився в Ареццо, на світанку в понеділок першого серпня в рік 1304-й від народження Христа.
[14] Відтак, почасти за велінням долі, почасти за моєю власною волею, моє життя дотеперішнє розподілилось у такий спосіб: перший рік свого життя, не до кінця, я згаяв у Ареццо, де природа привела мене на світ, наступні шість років в Інчізі, у батьковому маєтку, заледве у чотирнадцяти милях від Флоренції[20]. По поверненні моєї матері з вигнання восьмий рік я згаяв у Пізі, а дев’ятий і подальші — у Заальпійській Галлії, на лівому березі Рони, в місті, що зветься Авіньйон, де римський первосвященик Церкву Христову тримає — і тривалий уже час тримає — у ганебному вигнанні, хоч трохи років тому Урбан V начебто намірявся повернути її на законне місце[21].
[15] Задум цей його, як відомо, звівся на ніщо, та мені особливо прикро, що папа ще за життя не розкаявся у цій добрій справі. Проживи він трішечки довше[22], він, неодмінно дізнався б, якої я думки про його від’їзд. Я вже тримав у руці перо, коли він раптово полишив свій славний намір, а разом з ним також і життя. Нещасний! Наскільки щасливішою була б його смерть перед вівтарем Петра і у власному домі! Оскільки якби його наступники залишилися в Римі, то йому належав би почин благої справи, а якби вони пішли відти, його заслуга представлялась би тим блискучішою, що наочніше бачилась би їхня провина. Втім, дальші мої нарікання тут недоречні.