Франческо Петрарка – До нащадків моє послання. Таємниця мого зцілєння, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь) (страница 4)

Тут ми наштовхуємось на чергову загадку в біографії і в особистості Петрарки. Як уже згадувалось, Петрарка сподівався здобути вічну славу своїми латинськими творами, зокрема епічною «Африкою», а канцони та сонети, написані «народною» (тобто італійською), мав нібито за іграшку. Цікаво, що таку оцінку, неодноразово, хоча й побіжно повторену автором, заведено брати за чисту монету. Тут варто уточнити, що традиційний переклад застосованого до «Канцоньєре» самим Петраркою вислову «Rerum vulgarium fragmenta» як «вірші народною мовою», що свого часу перекочував в українське літературознавство з радянського, хоч і не є хибним, однак аж ніяк не точний. (Недарма російський перекладач Олексій Бердников підшукав для свого перекладу «Канцоньєре» поетичніший відповідник — «Осколки на просторечии».) Насправді vulgaris можна перекласти, як «народний» у значенні радше «простонародний», на противагу іншому латинському прикметнику popularis, власне «народний». Петрарка, з типовою для нього самоіронією, вживає «Rerum vulgarium fragmenta», щоб відмежувати свою лірику, суто світську поезію, від «серйозних» творів, які писались на той час винятково латиною — єдиною мовою освіченої Європи. Народною мова Canzoniere постає вже в уяві сучасних філологів. У XIV ст. італійська поетична мова, в основі якої істотно облагороджений тосканський діалект і новаторські знахідки творців Dolce stil nuovo, зрозуміла тільки певному колу інтелектуалів, цінителів поезії, більшою мірою в межах Північної та Центральної Італії. Простий люд Тоскани теж ніяк не міг сприймати цю рафіновану мову як «народну», а поза межами області вона взагалі була чужоземною. Але ця мова — зокрема зусиллями Ґвідо Кавальканті, Чекко Анджольєрі, Данте Аліг’єрі — вже виробила досконалі засоби поєднання живих почуттів з високою духовністю і самоаналізом. Петрарка, виливаючи свої почуття у кількох сотнях ліричних віршів, доводить їх форму, символіку і силу емоційного впливу до найвищого ступеня. Роками опрацьовуючи збірку, ретельно продумуючи порядок розташування поезій, редагуючи, вдосконалюючи, він, зрештою, представляє цю довершену титанічну і, безперечно, елітарну працю як «Окремі вірші простою мовою».

Значення «Канцоньєре» в історії національної мови Італії безперечне. Але нам, неіталійцям, можливо, помітніший інший аспект цього шедевра. І ключове слово в його визначенні — риторика. Мистецтво висловлення думки з усіма необхідними нюансами розвинулось в античності перш за все як ораторське мистецтво юристів і політиків, а також як школа літературної майстерності, а в Середньовіччя було поставлене на службу християнству як мистецтво проповіді і теологічного диспуту. Петрарка, засвоївши всі тонкощі риторики зі студіювання античних авторів (Цицерон, Овідій), а також — навчаючись на юриста, застосував засоби цієї науки до змалювання почуттів. Американський експерт з культури Ренесансу Чарлз Трінкаус, пояснюючи цей феномен, для точності вдається до фізіологічної термінології: «Ренесансний гуманізм зусиллями і під впливом Петрарки показав значення поезії та риторики як ефекторів[5] інтимного зв’язку між раціональним мисленням і емоціями, думкою і дією, інтелектом і волею»[6].

На жаль, тут не маємо нагоди детально обговорювати «Канцоньєре», але навіть структура збірки як така свідчить про її риторичну довершеність: 366 сонетів, канцон, секстин, балад і мадригалів згруповані навколо п’ятнадцяти ключових[7]. Всі численні переставляння віршів місцями, додавання нових завжди здійснювались автором у цьому непорушному ланцюжку з п’ятнадцяти творів, що визначають різні октави почуття з їх тонами, напівтонами, нюансами, обертонами. Кохання одного чоловіка до однієї жінки постає у всій неохватності, змальоване куртуазно, витончено, алегорично, довірливо, просто, розкрите через чутливість, побожність, психологізм, філософію, сповнене щастя, мрійливості, болю, каяття, страху… І все це, за висловом Яна Парандовського, «перша сторінка роману, якого ніхто вже ніколи не напише». Роман той пишеться, однак, донині. Октави «Канцоньєре» перемістились у музику — єдину, здатну висловити невимовне: мадригал «Non al suo amante» був написаний Якопо да Болонья, сучасником Петрарки, ще за життя поета, і відтоді вірші «Канцоньєре» не припиняли надихати композиторів Відродження — Палестріну, Чіпріано де Роре, Тромбончіно, Луку Маренцо і Клаудіо Монтеверді — і пізніших часів (варто згадати, принаймні, романтиків — пісні Шуберта і фортепіанні твори Ференца Ліста на сонети Петрарки), включаючи експресіоніста Шенберґа.

Впродовж сторіч наймогутніші літературні напрями європейської літератури — гуманізм, романтизм, поезія нового часу знову й знову відкривали для себе Петрарку. Тема надто вагома, щоб намагатись бодай побіжно тут її розкрити. Обмовмося тільки, що йдеться, майже винятково, про Петраркову «Канцоньєре». І якщо в слов’янську та східноєвропейську, а зокрема й українську культуру ім’я Петрарки прийшло відносно пізно (в українській традиції, якщо не брати до уваги окремі рядки, цитовані на зламі XVI–XVII сторіч таємничим Кліриком Острозьким чи то Мелетієм Смотрицьким, перші поодинокі переклади з Петрарки датують другою половиною ХІХ ст.), то, слід зазначити, прийшло вже з усталеним уявленням про вторинність (читай — незначущість) усього, створеного поетом поза «Канцоньєре».

Тим часом таке ставлення до латиномовної спадщини Петрарки на сьогодні, схоже, безнадійно застаріло. Спадщина ця неосяжна (заснована у 1904 році законом № 365 Італійської держави Комісія з видання творів Петрарки активної діяльності відтоді не припиняла, і сьогодні, по 110 роках плідної роботи, з поставленими перед нею завданнями ще не впоралась) і, з усією очевидністю, належно не була оцінена ні сучасниками, ні нащадками, включаючи найвідданіших послідовників поета, «петраркістів». Розвиток національних літератур у добу Відродження остаточно обмежив роль латини суто науковою цариною раніше, ніж хтось зумів знайти в історії європейської культури гідне місце для Петраркових еклог чи незавершеної поеми «Африка», в якій автор, поєднуючи ліричну лінію з епічним відтворенням історичних подій, вдався до стилістичних методів, зрозуміліших у наші часи, але неприйнятних для ближчих послідовників «отця гуманізму». Виняткова за своєю цілістю, грандіозна особистість Петрарки розкололась на уламки, і наступні епохи, окремі культурні течії обирали для себе той чи інший фрагмент здебільшого… з «Канцоньєре». Як на те, автор новітньої версії італійського перекладу «Африки», професор Вінченцо Ферра, зазначає, що в цій поемі «заховані тисячі сонетів, які ангажований любов’ю до Петрарки читач мав би видобути на світ Божий»[8].

Саме інтерес до особистості автора «Канцоньєре» пробудив інтерес до його так званих автобіографічних творів, серед яких, перш за все, послання «До нащадків» (Posteritati). Перша редакція цього своєрідного документа була написана, ймовірно, близько 1350 року, одного з так званих Ювілейних років, найліпших для паломництва в Рим, яке Петрарка здійснив, принагідно, вперше в житті, зазирнувши у Флоренцію на запрошення Джованні Боккаччо. Вони вперше зустрічаються особисто, але Боккаччо вже написав за три роки до того Vita Petracchi — «Книжку про життя і звичаї Франческо Петрарки», свого кумира. Той нині підбиває підсумки свого життя: пише листи безсмертним — Вергілію, Титу Лівію; складає збірку вибраного зі свого листування, за зразком «Листів Цицерона». Можливо, до написання Posteritati його надихнула також робота над «Книгою про славетних» (De Viris Illustribus). Уже в перших рядках Posteritati знаходимо алюзію до «Життя дванадцяти цезарів» Светонія: був я, заявляє Петрарка, «походження ні надто високого, ні низького, але — як Август про себе сказав, — з родини стародавнього кореня».

Беручись до обговорення автобіографічних творів Франческо Петрарки, до портрета автора маємо додати не надто помітну, але надзвичайно важливу рису — іронічну усмішку, що, можливо, ховається в кутиках вуст або грає іскорками в очах. Це особлива іронія, якої тривалий час не траплялось у літературі до Петрарки і яка на тривалий час зникла після нього. Натомість вона чимало може пояснити в особистості Франческо Петрарки. Здебільшого прихована, але невідступна, хоч би на що спрямована, вона завжди пропущена через власну особистість. Це завжди, більшою чи меншою мірою, самоіронія. Тому, коли Петрарка зізнається у посланні «До нащадків», що брався до виконання розмаїтих місій здебільшого заради самих подорожей і з бажання побачити нові краї, його слова не слід сприймати буквально, хоча любов до подорожей справді невід’ємна риса його вдачі. Але за удавано наївним зізнанням ховається гірка іронія. Адже численні місії, що бере на себе Франческо Петрарка, зазвичай закінчуються невдачею. Як, зокрема, й головна його політична ідея — сприяти поверненню папи в Рим, на здійснення якої поклав стільки зусиль і якій навіть у коротенькому посланні присвячує окремий пасаж. Розчарувавшись у папі, він згодом звернеться до імператора Священної Римської імперії Карла IV, і той прийде в Італію на заклик поета, вінчається в Мілані і в Римі і піде геть у своїх імператорських справах, квапливо залишивши італійську глушину, а Петрарка відсилатиме йому наздогін гнівні інвективи. Щоправда, похід Карла в Італію в посланні «До нащадків» не згадується, як і чимало фактів з більш раннього періоду 1343–1348 років. Але наприкінці побіжно згадуються обставини з початку 1370-х. За деякими даними, Петрарка планував включити Posteritati у так звані «Старечі» послання (Seniles) окремою і останньою, XVIII книгою, що дозволяє деяким дослідникам дивитись на звернення «До нащадків» як на своєрідний заповіт прийдешнім поколінням. Але не виключено, що сучасне покоління упізнає в цьому творі славетного мужа деякі риси отих CV[9], які ми складаємо у розрахунку на потенційного роботодавця і в яких, змальовуючи факти своєї біографії і свої особисті риси й особистий досвід, робимо це так, щоб читач зрозумів, до якого ідеалу ми завжди прагнули і на що чекаємо з його боку. Мармуровий Петрарка спускається з п’єдесталу й опиняється серед нас, таким собі Франческо, обдарованим європейцем, що вже чогось досяг, але, попри кризу середнього віку, не припиняє шукати свого місця в житті, хоче справити краще враження на спільноту, але найперше — на себе самого.