Фонда Ли – Нефритове місто (страница 29)
Шае зупинилася витерти піт з чола. Еспенське місто Віндтон, де вона вчилась у бізнес-школі, мало посушливий клімат, воно розмістилось на високогір’ї в оточенні розораних прерій та важкої промисловості. Вона ненавиділа пронизливо-холодні й вітряні зими в чужому краю, але тепер зрозуміла, як же важко пристосуватися до гнітючої вологості, характерної для гористих місцин центрального Кеконю. Попри те, що вчора пройшла коротка злива, тут, ближче до південного узбережжя острова, цю пору вже можна було вважати сухим сезоном. А в розпал весняних дощів рясні зливи розмивали шляхи, повністю перекриваючи зв’язок із цим регіоном.
Щоб дістатися контори, треба було здолати короткий, але крутий підйом заболоченою дорогою до гравійного майданчика. На ньому водій припаркував поіржавілу вантажівку, в якої кашляв двигун, поруч із двома заляпаними брудом екскаваторами. Кожен етап дводенної подорожі Шае минав усе повільніше й повільніше. Спочатку вона дісталася на метро до центрального автовокзалу. Звідти довго їхала автобусом до міста Пула, де більшість населення складали абукейці. Там вона винайняла вантажівку, а тепер останній відтинок шляху мала здолати пішки, і кожен чавкотливий крок підводив її все ближче до джерела нефриту.
Зелена завіса над головою затуляла сонячні промені, що сіялися крізь гілля яскравими стрілами. Цвірінькання пташок та чутні час від часу вигуки мавп нагадали, наскільки ж ліс буяє життям. І навіть попри те, що сорочка в неї неприємно липла до шкіри, а між грудьми точилися краплі поту, доводячи до сверблячки, Шае раділа, що все ж таки погодилась на пропозицію Ланя. Дзаньлунь був самим утіленням протиріч і приголомшував навіть тих, хто там виріс: булькотливо-брудний казан та осяйно-сучасний мегаполіс водночас, місце, яке щосили намагалося стати містом світового масштабу, незважаючи на те, що посутньо було серцем кланового феодалізму.
Проте за межами міста Кеконь був премилим островом. Шае бачила, чому чужоземні моряки стародавніх часів називали його «проклятою красунею». Опинитися тут, у горах, було саме те, чого вона потребувала, щоб у глибині душі згадати, чому повернулася. Є щось таке особливе в її батьківщині, щось у тому, щоб бути кеконьцями, і то значно вагоміше за неминучі труднощі буття представниці родини Каул.
Контора управителя копальні розмістилась у невеличкій хижці, що мала такий вигляд, немов пережила кілька зсувів ґрунту й досі ненадійно горнулася до схилу гори, — завдяки грубо вбитим у той схил колодам, що на них спиралися похилені стіни. Шае постукала у двері. З кар’єру долинав гуркіт машинерії та галас робіт, тож хтось мусив бути на місці. Вона зачекала, але ніхто не відповів, тому прочинила двері й зайшла досередини.
Управителя вона знайшла в задній кімнаті, де той повністю поринув у споглядання рілейбольного матчу на маленькому чорно-білому телевізорі. Щойно Шае увійшла, чоловік аж підстрибнув:
— Ви хто така?
Він поспіхом вимкнув телевізор і здивовано обдивився її з голови до ніг. Шае припустила, що його нечасто навідують молоді містянки, навіть у вкритих болотом чоботах та в штанях, підгорнутих до середини литки.
— Я стукала, та ви мене не почули, — сказала Шае.
— Так, так, вибачте. Я наполовину глухий, — відповів чоловік. — Чого ви хочете? Ви з кимось приїхали? — він підозріло глянув на неї примруженими очима.
Траплялося таке, що вкрай немудрі злодії намагалися обікрасти саму копальню. Управитель глянув на своє бюрко, де, як припустила Шае, тримав пістолет.
— Я тут, щоб проінспектувати ваші операції та рахунки, — пояснила Шае.
— Мені ніхто нічого про інспекцію не казав. І від чийого імені ви дієте?
— Від імені мого брата — Каула Ланьшиньваня, Стовпа Безгірного клану, — Шае дістала конверт і простягнула його управителю.
Чоловік зламав печатку й, насупившись, продивився листа. Той був написаний рукою Ланя, містив підпис (з указанням посади члена ради директорів Нефритового альянсу Кеконю) та печатку — круглу емблему клану, відтиснуту червоним чорнилом.
Управитель склав листа і глянув на Шае з удаваною ввічливістю.
— Дуже добре. Що ви хотіли б побачити, Каул-дзень? Панно Каул? — він знову уважно подивився на неї і явно знітився, не побачивши жодного нефриту.
— «Панна Каул» мене влаштовує, — сказала Шае. — Ви не проти показати мені кар’єр?
Управитель щось пробурчав собі під носа, але супроводив її із задньої кімнати до власне контори. Натягнув крислатого солом’яного капелюха, вийшов з похиленої хижки й рушив стежкою, що вилася вздовж кручі. Гуркіт машинерії погучнішав, заглушаючи звуки лісу. І поки вони так ішли, Шае навідало тріпотливе відчуття: щось поколювало її шкіру, якась переміна у вологому повітрі. З кожним кроком відчуття дужчало, доки не перетворилося на сіпання всередині, яке ні з чим не сплутаєш, немов крізь її пупок пропустили канат і тепер тягнули вперед. Дерева розступилися, й Шае з управителем підійшли до виступу, що нависав над кар’єром зі стадіон завбільшки. Шае тихо і з благоговінням зітхнула.
Вона пригадувала, як у дитинстві Кяньла розповідала їй давній абукейський міф. Створивши світ, змучена богиня-Праматір Німума впала в океан. Тіло її перетворилося на острів Кеконь — нефритові жили, що залягали під цими горами, були її кістками. Зеленими кістками. Якщо саме так це собі уявляти, думала Шае, тоді те, що розгорнулося внизу, було найграндіознішим розкопуванням могили, яке лиш можна собі уявити. Саме тут найцінніше й найжаданіше у всьому світі коштовне каміння оголяли напоказ та витягували із землі. Шае стояла на виступі, й величезні каменедробарки та хиткі будівлі під алюмінієвими дахами здавалися іграшковими модельками, а робітники-абукейці — крихітними фігурками, що працьовито юрмилися довкруж куп дробленого каміння. Повітря пахло дизельними вихлопами й аж вібрувало від пронизливого дзижчання охолоджуваних водою алмазних пилок, що прорізалися крізь камінь. Поміж брил на землі та на відкритих платформах величезних вантажівок, де брудне сіре каміння пиляли на шматки, вона помітила зелене сяйво необробленого нефриту.
— Обережніше, панночко, — гукнув управитель, коли Шае рушила вниз, до всієї тієї метушні, зиґзаґоподібною металевою рампою, що спускалася схилом кар’єру.
Підошви її чобіт заляскали по ґратчастій сталевій поверхні, й Шае витягнула руку, щоб схопитися за поруччя. Управитель пішов слідом за нею.
— Будь ласка, зупиніться біля таблички! — перекрикував він гуркотливий галас вантажівок і важкого обладнання.
Біля підніжжя передостанньої рампи влаштували невеличкий оглядовий майданчик та розмістили велику табличку: «УВАГА! ДАЛІ ПРОХІД ТІЛЬКИ ДЛЯ ПЕРСОНАЛУ, ЩО МАЄ ДОЗВІЛ. ЗОНА НЕБЕЗПЕЧНА ДЛЯ НЕФРИТОЧУТЛИВИХ ЛЮДЕЙ. ПОДАЛЬШЕ ПЕРЕСУВАННЯ — ПІД ВАШУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ!».
Шае зупинилась. Така кількість необробленого нефриту надто небезпечна для людей без імунітету. Дівчина спостерігала за пересуваннями робітників-абукейців. Ті мали на собі жорсткі капелюхи, товсті рукавиці й заляпані болотом брезентові штани, але через спеку працювали оголеними по пояс. Як і за часів їхніх предків, лише вони могли спокійно жити углибині острова. У сучасному світі стійкість до нефриту забезпечила абукейцям другорядну роль у суспільстві. Там, унизу, кощаві робітники працювали весь день. Вони щодня спокійно спиралися на величезні брили й торкалися осяйної зелені, не відчуваючи того, що зараз відчувала Шае, — запаморочливу жадобу, яка ворушилась у животі, глибша й дошкульніша за голод.
Глибоко вкорінені кеконські упередження наполягали на тому, що абукейці — то нижча раса, але Шае, яка вивчала історію та природничі науки в еспенському університеті, знала, що ці вірування — хибні. Абукейці заселили Кеконь за століття до того, як тут уперше з’явилися поселенці-туньці, тож насправді
Шае ступила ще кілька кроків вузьким містком. Якби мала на собі бодай шматочок нефриту, витерпіти дзижчання енергії, що пронизувала її тіло, було б несила. Управитель гукнув до неї:
— Панно Каул, ви прочитали табличку?
— Я далеко не піду, — крикнула вона у відповідь.
Що станеться, якщо вона проігнорує його застереження, підійде до однієї з тих брил і покладе руку на необроблений нефрит? Цікаво, вона зімліє чи в неї зупиниться серце? Або ж на якусь мить пізнає безкраю міць та ясність думки, почуваючись метеликом, що з насолодою згоряє в полум’ї? Чи негайного ефекту не буде, а назавтра, або за тиждень, або й за місяць вона поступово збожеволіє й почне різати собі руки, бо прийде свербець?
«Не треба відволікатись. Я тут, щоб зробити Ланю послугу, та й усе», — Шае витягнула з брезентового рюкзака блокнот і ручку, сперлася на поруччя й узялася рахувати вантажівки та робітників. Записала, скільки в кар’єрі бульдозерів та екскаваторів. Усе навколо начебто було в порядку, нічого незвичайного, нічого такого, що впадало би в око. Через важку працю чоловіки стали засмаглі й жилаві, та з вигляду вони були здоровими й умілими. Вона розвернулась і рушила рампою вгору, а управитель із полегшею тягнувся за нею хвостом. Коли вони дійшли до похиленої контори, Шае промовила: