Филип Дик – Три стигмати Палмера Елдрича (страница 44)

Пілот дістав ручку й заніс її над записником, що лежав на краєчку панелі приладів.

— Кому, сер?

— Містеру Лео Булеро.

— Лео... Булеро,— швидко записав пілот.— Мені передати його на Терру, сер? Якщо так, то...

— Ні. Лео неподалік, на власному кораблі. Скажи йому...

Думки швидко змінювали одна одну.

— Сер, ви хочете з ним поговорити?

— Я не хочу, щоб він мене вбив. Саме це я й намагаюся сказати. А заразом і тебе. Та й усіх, хто зараз на борту цього ідіотського неповороткого одоробла.

Але це все безнадійно,— зрозумів він. Якийсь заздалегідь розміщений на Венері агент Фелікса Блау побачив, що я сів на цей корабель; Лео знає, що я тут, от і все.

— Тобто конкуренція аж настільки сувора? — здивувався зблідлий пілот.

До рубки в дирндлі та пухнастих шльопанцях зайшла Зої Елдрич, його донька.

— Що сталося?

— Поблизу Лео. У нього бойовий корабель і дозвіл ООН. Ми в пастці. Не треба було нам летіти на Венеру. Гепберн-Гілберт також у змові, — відповів він і звернувся до пілота: — Спробуй вийти з ним на зв’язок. Я буду в каюті.

Тут я все одно нічим не зараджу, — подумки додав він і рушив до виходу.

— Чорт, самі з ним говоріть. Це ж ви йому треба, — відказав пілот і демонстративно звільнив крісло.

Зітхнувши, Барні Меєрсон сів на його місце, увімкнув корабельний передавач, налаштував його на аварійну частоту, взяв мікрофон і проказав:

— Але ж ти й виродок, Лео. Упіймав мене. Заманив у пастку. До себе й свого клятого флоту. Ви готувалися ще до того, як я повернувся з Проксими... У вас була перевага.

Тепер ним керувала радше лють, аніж страх.

— На нашому кораблі немає нічого. Жодної зброї, якою ми могли б себе захистити... Ти стрілятимеш по неозброєних. Це вантажний корабель.

Він замовк, намагаючись придумати щось іще. А може, сказати йому, що я — Барні Меєрсон і що Елдрича йому ніколи не впіймати і не вбити, бо той вічно транслюватиме себе з одного життя в інше? Що насправді він збирається зараз убити людину, яку знає і любить?

— Скажи щось, — мовила Зої.

— Лео, дозволь мені повернутися на Проксиму,— сказав він у мікрофон. — Будь ласка.

Якийсь час він чекав, дослухаючись до статичного шуму приймача, а тоді додав:

— Гаразд. Беру свої слова назад. Я ніколи не полишу Сонячної системи, і тобі ніколи мене не знищити, навіть з допомогою Гепберна-Ґілберта, чи з ким ти там співпрацюєш в ООН.

Він грюкнув мікрофоном і звернувся до Зої:

— Ну як? Сподобалось? У мене все.

Перший лазерний заряд розрізав корабель майже навпіл.

Барні Меєрсон лежав на підлозі рубки й слухав шум аварійних повітряних насосів, які з пронизливим брязкотом закачували всередину життя. Я отримав те, що хотів, — думав він. Чи принаймні те, що хотів, на думку Палмера Елдрича. Смерть.

Неподалік ООНівський винищувач Лео вже виходив на позицію для другого й останнього пострілу. На екрані пілота було видно спалахи його вихлопних газів. Він був справді близько.

Барні лежав і чекав на смерть.

Аж раптом Лео Булеро, пройшовши через центральну кімнату відсіку, підійшов до нього.

Зацікавившись, Енн Готорн підвелася з крісла й промовила:

— Отже, ви — Лео Булеро. Я маю до вас кілька запитань, і всі вони стосуються вашого продукту під назвою Цукер-К...

— Я не виробляю Цукер-К,— відказав Лео.— Цю чутку я рішуче заперечую. Жодне з моїх комерційних підприємств не є незаконним. Слухай, Барні, то ти пробував чи ні цей...

Стишивши голос, він нахилився до Барні Меєрсона і хрипло прошепотів:

— Ну, ти зрозумів.

— Я вийду, — з розумінням сказала Енн.

— Ні, — буркнув Лео.

Він поглянув на Фелікса Блау, і той кивнув.

— Ми знаємо, що ти працюєш на Блау, — сказав він їй і знову роздратовано зиркнув на Барні. — Не думаю, — сказав він, частково сам собі.— Я його обшукаю.

Лео обмацав кишені куртки й сорочки Меєрсона.

— Ось.

Він витягнув тюбик із метаболічним токсином. Відкрутив кришечку, зазирнув усередину.

— Навіть не чіпав, — із неабиякою відразою сказав він Феліксу Блау. — Зрозуміло, чому Фейн нічого від нього не чув. Він здав назад.

— Аж ніяк, — заперечив Барні.

Я подолав довгий шлях, — подумав він. Невже ти не бачиш?

— Це все Жуй-Ц. Я був дуже далеко.

— Аякже, тебе не було близько двох хвилин, — зневажливо мовив Лео.— Ми прибули сюди, щойно ти зачинився у відсіку. Норм, чи як його там — схоже, він головний у вашому бараці — впустив нас за допомогою універсального ключа.

— Не забувайте, що під дією Жуй-Ц суб’єктивне сприйняття не відповідає плину часу, до якого звикли ми, — зауважила Енн. — Для нього могли минути години, ба навіть дні. — Вона співчутливо поглянула на Барні:

— Це так?

— Я помер, — сказав Барні. Відчувши, як підступила нудота, він сів. — Ви мене вбили.

Запала тривожна, незручна мовчанка.

— Ти маєш на увазі мене? — врешті запитав Фелікс Блау.

— Ні,— відказав Барні.

Це не мало жодного значення. Принаймні до наступної дози. Щойно він це зробить, настане кінець; Палмер Елдрич досягне своєї мети, виживе. І це було найбільш нестерпним; не його власна смерть, яка, зрештою, колись-таки настане, а безсмертя Палмера Елдрича. Де, — думав він, — смерте, твоя перемога над цією... істотою?[15]

— Я почуваюся ображеним,— сказав Фелікс Блау.— Меєрсон, що ти маєш на увазі, коли кажеш, ніби хтось тебе вбив? Чорт забирай, та ж ми витягли тебе з коми. До того ж наша з містером Булеро, моїм клієнтом, подорож сюди була довгою, складною і, на мою думку, доволі ризикованою. Це володіння Елдрича.

Фелікс насторожено озирнувся навкруги.

— Змусьте його вжити цей токсин, — сказав він Лео, — і летімо назад на Терру, доки нічого не сталося. Я відчуваю небезпеку.

Він рушив до виходу з відсіку.

— Барні, ти приймеш його? — запитав Лео.

— Ні.

— Чому?

За нього говорила втома. І витримка.

— Я надто ціную своє життя.

Досить з мене спокути,— подумав Барні. Нарешті досить.