Филип Дик – Три стигмати Палмера Елдрича (страница 43)
Тепер він зрозумів, що з ним трапилося. Відбулася колосальна, принаймні, на його погляд, трансляція; можливо, саме так усе й мало завершитися.
Лео Булеро вб’є мене, — усвідомив Барні. Це про мене напишуть на пам’ятнику.
Тепер я — Палмер Елдрич.
Цікаво,— подумав він, щойно довколишнє середовище набуло більш ясних і чітких обрисів,— як у нього справи з Емілі.
Сподіваюсь, не на його користь.
12
Розкинувши гігантські руки, він сягав ними від системи Проксими Центаври до самісінької Терри, однак людиною він не був; повернувся він чимось іншим. Він володів величезною силою. Міг побороти смерть.
Проте не відчував щастя. І причина цьому проста: він був самотній. А тому одразу ж спробував це виправити: доклав купу зусиль, аби повести за собою інших.
Одним із них був Барні Меєрсон.
— Меєрсон, що тобі, в біса, втрачати? — невимушено запитав він. — Сам подумай. Ти нікому не потрібний. Ти втратив кохану, шкодуєш за минулим. Ти усвідомлюєш, що припустився великої помилки у своєму житті, і
Жодної відповіді.
— І ти забуваєш одну річ,— вичекавши, повів він далі.— Вона деградувала внаслідок нікудишньої еволюційної терапії того німецького доктора-нациста. Звісно, вона, а насправді її чоловік, вчасно додумався припинити сеанси, тож Емілі й досі здатна виробляти горщики, які продаються. Вона не надто сильно деградувала. Проте... тобі вона не сподобалася б. Ти б помітив. Тепер вона трішечки обмеженіша, трішечки тупіша. Навіть якби ти повернув її, вам уже не було б так, як раніше.
Він знову зачекав на відповідь. Цього разу дочекався.
— Гаразд!
— То куди ти хочеш потрапити? — продовжив він. — На Марс? Точно ні. Добре, тоді знову на Терру.
— Ні, — відказав Барні Меєрсон, який уже не був самим собою.— Я полетів добровільно. Там мені настав кінець.
— Гаразд. Отже, не на Терру. Подивимось. Гм-м-м, — замислився він. — На Проксиму? Ти ж ніколи не бачив ні проксимців, ні їхньої системи. Як ти розумієш, я — міст. Між двома системами. Вони можуть потрапити сюди, у Сонячну систему, будь-якої миті... через мене. Тільки я їм не дозволяю. Але як же їм цього хочеться, — він засміявся. — Ледь не в чергу стають. Як діти на ранковий кіносеанс.
— Зроби мене каменем.
— Навіщо?
— Щоб я нічого не відчував, — сказав Барні Меєрсон. — Мені ніде немає місця.
— Невже тобі не подобається перебувати в одному організмі зі мною?
Ані слова.
— Ти можеш розділити зі мною мої амбіції. А в мене їх вдосталь, і неабияких... Порівняно з ними плани Лео — просто нікчемні.
Хоча, звісно,— подумав він,— незабаром Лео мене вб’є. Принаймні в тому часі, що поза трансляцією.
— Я розповім тобі про один з моїх задумів. Він не надто глобальний, але, можливо, розпалить у тобі вогонь.
— Сумніваюсь, — сказав Барні.
— Я збираюся стати планетою.
Барні розсміявся.
— Думаєш, це смішно? — розлютився він.
— Думаю, що ти безумець. Байдуже, людина ти чи істота з іншої системи, так чи сяк ти з’їхав з глузду.
— Але я не пояснив, що саме маю на увазі,— з гідністю відказав він.— А маю на увазі я те, що збираюся стати всіма істотами на планеті. І ти знаєш, про яку планету я кажу.
— Про Терру?
— Ні, чорт забирай. Про Марс.
— Чому Марс?
— Він... — йому не одразу вдалося підібрати потрібні слова. — Новий. Нерозвинутий. Перспективний. Я стану всіма колоністами, які прибуватимуть туди й починатимуть там жити. Я вказуватиму напрям розвитку їхньої цивілізації. Я
Ані слова.
— Ну ж бо. Скажи щось.
— Якщо ти можеш стати всім, ба, навіть цілою планетою, то чому ж я не маю змоги перетворитися бодай на дошку з відзнакою, що висить на стіні мого офісу в «Наборах П. П.»? — спитав Барні.
— Ем-м,— збентежено протягнув він.— Добре, добре. Можеш стати тією дошкою. Кому яка, в біса, різниця? Будь чим хочеш... Ти вжив наркотик, можеш транслюватися у що тобі заманеться. Хоча, звісно ж, це все не по-справжньому. Ось вона правда. Розповім тобі найсокровеннішу таємницю: це — галюцинація. Вона здається реальною лише через наявність певних пророчих рис, точнісінько як у снах. Я побував у мільйонах з так званих світів-«трансляцій», я бачив їх усі. І знаєш, що вони таке? А ніщо. Не більше, ніж електричні імпульси, що знову й знову потрапляють у певні ділянки мозку білого піддослідного щура... Це огидно.
— Ясно,— сказав Барні Меєрсон.
— І навіть знаючи про це, ти однаково хочеш опинитися в одному з них?
— Саме так, — помовчавши, відповів Барні.
— Гаразд! Я зроблю тебе каменем, кину на березі моря, і кілька мільйонів років ти пролежиш там під шум хвиль. Це тобі сподобається.
Який же ти бовдур,— подумки лютував він.— Каменем! Господи!
— Це ти на мене так тиснеш чи що? — поцікавився Барні; у його голосі вперше помітно відчувався сумнів. — Таким був план проксимців? Для цього вони прислали тебе сюди?
— Ніхто мене не присилав. Я прилетів сюди з власного бажання. Тут краще, ніж у мертвому космосі між гарячими зірками,— засміявся він.— Але ж ти слабак і хочеш стати каменем. Послухай, Меєрсон, насправді ти не хочеш стати каменем. Ти прагнеш смерті.
— Смерті?
— А ти не знав? — не повірив він. — Ой, ну ж бо!
— Ні. Не знав.
— Меєрсон, усе дуже просто. Я перенесу тебе у трансльований світ, де ти будеш зогнилим трупом пса в канаві... Чорт забирай, лиш уяви, яке на тебе чекає полегшення. Ти станеш мною. Ти будеш мною, і Лео Булеро тебе вб’є. Ось тобі й мертвий пес, Меєрсон. Ось тобі й труп у канаві.
А я житиму далі, — подумав він. Це мій тобі подарунок, і запам’ятай: англійською
Як просто.
— Гаразд, Меєрсон, — втомившись від розмов, підсумував він. — Як кажуть, до справи! Вважай, що з тобою покінчено. Ми більше не один організм. У нас знову окремі долі, як ти й хотів. Ти тепер на кораблі Коннера Фрімена, що відлітає з Венери, а я — у «Вітрянковому руднику». На поверхні в мене цвіте і пахне овочевий сад, і я можу спати з Енн Готорн, коли мені заманеться... Як на мене, пречудове життя. Сподіваюсь, ти своїм задоволений так само.
Цієї ж миті він опинився на Марсі.
Стоячи на кухні свого відсіку у «Вітрянковому руднику», він смажив на сковорідці місцеві гриби... Приміщення заполонили запахи масла та спецій, у вітальні з портативного програвача грала симфонія Гайдна. Мир і спокій,— задоволено подумав він. Саме те, що я хотів; трішечки миру й спокою. Зрештою, я звик до цього у відкритому космосі. Позіхнувши, він із насолодою потягнувся й сказав:
— Вдалося.
У вітальні, відірвавшись від гомеозети з новинами, що надходили з супутника ООН, Енн Готорн глянула на нього й запитала:
— Що вдалося, Барні?
— Додати саме стільки приправ, скільки треба, — все ще радіючи, відказав він. — Я — Палмер Елдрич, і я — тут, а не там. Я виживу після нападу Лео й насолоджуватимуся цим життям, як цього не міг і не зможе зробити Барні.
Подивимось, як йому сподобається, коли винищувач Лео рознесе його торговельний корабель на друзки. В останні хвилини свого життя він гірко шкодуватиме.
Засліплений верхнім світлом, Барні Меєрсон примружився. За мить він зрозумів, що перебуває на кораблі; кімната була цілком звичайною, спальня, з’єднана з вітальнею, однак він одразу звернув увагу на прикручені до підлоги меблі. Та й сила тяжіння була геть незвична; штучна гравітація відрізнялася від земної.
До того ж там був ілюмінатор. Невеличкий, насправді, не більший, ніж рамка з бджолиним стільником. А проте крізь товстий пластик зяяла порожнеча; він підійшов і уважно поглянув у вікно. Частину панорами займало сліпуче Сонце, тож він машинально потягнувся до перемикача, щоб застосувати чорний фільтр. І зробивши це, побачив власну руку. Штучну, металеву, бездоганно вправну механічну руку.
Він негайно вийшов з каюти й рушив коридором до рубки управління; постукавши у двері кісточками своїх сталевих пальців, він зачекав, і за якусь мить важкий посилений люк відчинився.
— Так, містере Елдрич, — з повагою кивнув молодий білявий пілот.
— Відправ повідомлення, — наказав він.