Филип Дик – Три стигмати Палмера Елдрича (страница 43)

Тепер він зрозумів, що з ним трапилося. Відбулася колосальна, принаймні, на його погляд, трансляція; можливо, саме так усе й мало завершитися.

Лео Булеро вб’є мене, — усвідомив Барні. Це про мене напишуть на пам’ятнику.

Тепер я — Палмер Елдрич.

Цікаво,— подумав він, щойно довколишнє середовище набуло більш ясних і чітких обрисів,— як у нього справи з Емілі.

Сподіваюсь, не на його користь.

12

Розкинувши гігантські руки, він сягав ними від системи Проксими Центаври до самісінької Терри, однак людиною він не був; повернувся він чимось іншим. Він володів величезною силою. Міг побороти смерть.

Проте не відчував щастя. І причина цьому проста: він був самотній. А тому одразу ж спробував це виправити: доклав купу зусиль, аби повести за собою інших.

Одним із них був Барні Меєрсон.

— Меєрсон, що тобі, в біса, втрачати? — невимушено запитав він. — Сам подумай. Ти нікому не потрібний. Ти втратив кохану, шкодуєш за минулим. Ти усвідомлюєш, що припустився великої помилки у своєму житті, і ніхто, крім тебе, в цьому не винен. Але цього вже не виправити. Навіть якщо попереду на тебе чекатиме мільйон років, ти не зможеш повернути те, чого, так би мовити, позбавив себе сам. Розумієш мене?

Жодної відповіді.

— І ти забуваєш одну річ,— вичекавши, повів він далі.— Вона деградувала внаслідок нікудишньої еволюційної терапії того німецького доктора-нациста. Звісно, вона, а насправді її чоловік, вчасно додумався припинити сеанси, тож Емілі й досі здатна виробляти горщики, які продаються. Вона не надто сильно деградувала. Проте... тобі вона не сподобалася б. Ти б помітив. Тепер вона трішечки обмеженіша, трішечки тупіша. Навіть якби ти повернув її, вам уже не було б так, як раніше. Усе було б інакше.

Він знову зачекав на відповідь. Цього разу дочекався.

— Гаразд!

— То куди ти хочеш потрапити? — продовжив він. — На Марс? Точно ні. Добре, тоді знову на Терру.

— Ні, — відказав Барні Меєрсон, який уже не був самим собою.— Я полетів добровільно. Там мені настав кінець.

— Гаразд. Отже, не на Терру. Подивимось. Гм-м-м, — замислився він. — На Проксиму? Ти ж ніколи не бачив ні проксимців, ні їхньої системи. Як ти розумієш, я — міст. Між двома системами. Вони можуть потрапити сюди, у Сонячну систему, будь-якої миті... через мене. Тільки я їм не дозволяю. Але як же їм цього хочеться, — він засміявся. — Ледь не в чергу стають. Як діти на ранковий кіносеанс.

— Зроби мене каменем.

— Навіщо?

— Щоб я нічого не відчував, — сказав Барні Меєрсон. — Мені ніде немає місця.

— Невже тобі не подобається перебувати в одному організмі зі мною?

Ані слова.

— Ти можеш розділити зі мною мої амбіції. А в мене їх вдосталь, і неабияких... Порівняно з ними плани Лео — просто нікчемні.

Хоча, звісно,— подумав він,— незабаром Лео мене вб’є. Принаймні в тому часі, що поза трансляцією.

— Я розповім тобі про один з моїх задумів. Він не надто глобальний, але, можливо, розпалить у тобі вогонь.

— Сумніваюсь, — сказав Барні.

— Я збираюся стати планетою.

Барні розсміявся.

— Думаєш, це смішно? — розлютився він.

— Думаю, що ти безумець. Байдуже, людина ти чи істота з іншої системи, так чи сяк ти з’їхав з глузду.

— Але я не пояснив, що саме маю на увазі,— з гідністю відказав він.— А маю на увазі я те, що збираюся стати всіма істотами на планеті. І ти знаєш, про яку планету я кажу.

— Про Терру?

— Ні, чорт забирай. Про Марс.

— Чому Марс?

— Він... — йому не одразу вдалося підібрати потрібні слова. — Новий. Нерозвинутий. Перспективний. Я стану всіма колоністами, які прибуватимуть туди й починатимуть там жити. Я вказуватиму напрям розвитку їхньої цивілізації. Я буду їхньою цивілізацією!

Ані слова.

— Ну ж бо. Скажи щось.

— Якщо ти можеш стати всім, ба, навіть цілою планетою, то чому ж я не маю змоги перетворитися бодай на дошку з відзнакою, що висить на стіні мого офісу в «Наборах П. П.»? — спитав Барні.

— Ем-м,— збентежено протягнув він.— Добре, добре. Можеш стати тією дошкою. Кому яка, в біса, різниця? Будь чим хочеш... Ти вжив наркотик, можеш транслюватися у що тобі заманеться. Хоча, звісно ж, це все не по-справжньому. Ось вона правда. Розповім тобі найсокровеннішу таємницю: це — галюцинація. Вона здається реальною лише через наявність певних пророчих рис, точнісінько як у снах. Я побував у мільйонах з так званих світів-«трансляцій», я бачив їх усі. І знаєш, що вони таке? А ніщо. Не більше, ніж електричні імпульси, що знову й знову потрапляють у певні ділянки мозку білого піддослідного щура... Це огидно.

— Ясно,— сказав Барні Меєрсон.

— І навіть знаючи про це, ти однаково хочеш опинитися в одному з них?

— Саме так, — помовчавши, відповів Барні.

— Гаразд! Я зроблю тебе каменем, кину на березі моря, і кілька мільйонів років ти пролежиш там під шум хвиль. Це тобі сподобається.

Який же ти бовдур,— подумки лютував він.— Каменем! Господи!

— Це ти на мене так тиснеш чи що? — поцікавився Барні; у його голосі вперше помітно відчувався сумнів. — Таким був план проксимців? Для цього вони прислали тебе сюди?

— Ніхто мене не присилав. Я прилетів сюди з власного бажання. Тут краще, ніж у мертвому космосі між гарячими зірками,— засміявся він.— Але ж ти слабак і хочеш стати каменем. Послухай, Меєрсон, насправді ти не хочеш стати каменем. Ти прагнеш смерті.

— Смерті?

— А ти не знав? — не повірив він. — Ой, ну ж бо!

— Ні. Не знав.

— Меєрсон, усе дуже просто. Я перенесу тебе у трансльований світ, де ти будеш зогнилим трупом пса в канаві... Чорт забирай, лиш уяви, яке на тебе чекає полегшення. Ти станеш мною. Ти будеш мною, і Лео Булеро тебе вб’є. Ось тобі й мертвий пес, Меєрсон. Ось тобі й труп у канаві.

А я житиму далі, — подумав він. Це мій тобі подарунок, і запам’ятай: англійською Gift означає «дарунок», але німецькою — «отрута». За кілька місяців ти помреш замість мене, і на «Сигмі 14-Б» зведуть пам’ятник, однак я продовжу жити у твоєму тілі. І коли ти повернешся з Марсу на роботу в «Набори П. П.», це будеш не ти, а я. Отже, я уникну своєї долі.

Як просто.

— Гаразд, Меєрсон, — втомившись від розмов, підсумував він. — Як кажуть, до справи! Вважай, що з тобою покінчено. Ми більше не один організм. У нас знову окремі долі, як ти й хотів. Ти тепер на кораблі Коннера Фрімена, що відлітає з Венери, а я — у «Вітрянковому руднику». На поверхні в мене цвіте і пахне овочевий сад, і я можу спати з Енн Готорн, коли мені заманеться... Як на мене, пречудове життя. Сподіваюсь, ти своїм задоволений так само.

Цієї ж миті він опинився на Марсі.

Стоячи на кухні свого відсіку у «Вітрянковому руднику», він смажив на сковорідці місцеві гриби... Приміщення заполонили запахи масла та спецій, у вітальні з портативного програвача грала симфонія Гайдна. Мир і спокій,— задоволено подумав він. Саме те, що я хотів; трішечки миру й спокою. Зрештою, я звик до цього у відкритому космосі. Позіхнувши, він із насолодою потягнувся й сказав:

— Вдалося.

У вітальні, відірвавшись від гомеозети з новинами, що надходили з супутника ООН, Енн Готорн глянула на нього й запитала:

— Що вдалося, Барні?

— Додати саме стільки приправ, скільки треба, — все ще радіючи, відказав він. — Я — Палмер Елдрич, і я — тут, а не там. Я виживу після нападу Лео й насолоджуватимуся цим життям, як цього не міг і не зможе зробити Барні.

Подивимось, як йому сподобається, коли винищувач Лео рознесе його торговельний корабель на друзки. В останні хвилини свого життя він гірко шкодуватиме.

Засліплений верхнім світлом, Барні Меєрсон примружився. За мить він зрозумів, що перебуває на кораблі; кімната була цілком звичайною, спальня, з’єднана з вітальнею, однак він одразу звернув увагу на прикручені до підлоги меблі. Та й сила тяжіння була геть незвична; штучна гравітація відрізнялася від земної.

До того ж там був ілюмінатор. Невеличкий, насправді, не більший, ніж рамка з бджолиним стільником. А проте крізь товстий пластик зяяла порожнеча; він підійшов і уважно поглянув у вікно. Частину панорами займало сліпуче Сонце, тож він машинально потягнувся до перемикача, щоб застосувати чорний фільтр. І зробивши це, побачив власну руку. Штучну, металеву, бездоганно вправну механічну руку.

Він негайно вийшов з каюти й рушив коридором до рубки управління; постукавши у двері кісточками своїх сталевих пальців, він зачекав, і за якусь мить важкий посилений люк відчинився.

— Так, містере Елдрич, — з повагою кивнув молодий білявий пілот.

— Відправ повідомлення, — наказав він.