Филип Дик – Три стигмати Палмера Елдрича (страница 32)

— Бачу.

Читати далі в нього не виникло жодного бажання; склавши папірець, він з важким серцем віддав його.

— Нічогенький слоган.

— Це правда.

— Не повна брехня, — відказав Барні, — але до правди далеченько.

Цікаво, що з цього гірше? Важко сказати. В ідеальній ситуації за виказане в брошурі богохульство Палмер Елдрич мав би померти на місці, та цього не станеться. Злий прибулець просочився до нас з Проксими і тепер пропонує те, за що ми молилися протягом двох тисяч років, — подумав він. Чому ми відчуваємо, що це погано? Важко сказати, але це так. Можливо, тому, що це означає прив’язаність до Елдрича, яку пізнав Лео; відтепер Елдрич буде з нами постійно; він проникне в наші життя. А Той, хто оберігав нас у минулому, просто вирішив не втручатись.

Щоразу, як ми транслюватимемося, — подумав Барні,— ми бачитимемо не Бога, а Палмера Елдрича.

І вголос сказав:

— Якщо Жуй-Ц тобі не допоможе...

— Не кажи такого.

— Якщо Палмер Елдрич тобі не допоможе, то, можливо...

Він замовк. Перед ними був барак «Лляна коса»; його вхід тьмяно світився серед марсіанської темряви.

— Ти вдома.

Йому не хотілося відпускати її; Барні обійняв її за плечі і пригадав, що сказав про неї своїм сусідам.

— Повертайся зі мною, — запропонував він. — До «Вітрянкового рудника». Ми візьмемо шлюб. Офіційно, з усіма формальностями.

Вона витріщилася на нього і... розсміялася.

Неймовірно.

— Це означає «ні»? — дерев’яним голосом запитав Барні.

— Що таке «Вітрянковий рудник»? — перепитала Енн.— А... зрозуміла. Кодова назва твого барака. Вибач, Барні. Я ненавмисне. Але моя відповідь, звісно, «ні».

Вона відступила від нього й відчинила зовнішні двері вхідного відсіку. Аж раптом поставила ліхтар і, простягнувши руки, зробила крок назустріч Барні.

— Давай покохаємося.

— Не тут. Надто близько до входу, — перелякався він.

— Де хочеш. Веди мене, — вона обвила його шию руками. — Ну ж бо. Не гайнуй часу.

І він не став.

Підхопивши Енн на руки, Барні відніс її подалі від барака.

— Божечки, — сказала вона, коли він поклав її в темряві на пісок; Енн схопила ротом повітря, вочевидь, від раптової хвилі холоду, що накрила їх, проникаючи під важкі костюми, які тепер не так захищали, як заважали відчути істинне тепло.

Один із законів термодинаміки, — подумав він. Теплообмін; між нами рухаються молекули, її змішуються з моїми... Це ентропія? Ні, ще ні.

— Ой бо... — скрикнула в темряві вона.

— Тобі боляче?

— Ні, вибач, будь ласка.

Від холоду в нього заніміли спина й вуха; цей холод випромінювало небо. Він щосили намагався на нього не зважати, але в голові крутилися думки про ковдру, товсту шерстяну ковдру — дивно перейматися цим у такий час. Барні уявляв її м’якість, відчуття дотику її шерстинок до тіла, її важкість. Замість крихкого фригідного розрідженого повітря, яке доводилося ковтати, широко розкриваючи рота, неначе ось-ось сконаєш.

— Ти... вмираєш? — спитала вона.

— Просто нема чим дихати. Це повітря...

— Бідний, бідний... Боже правий! Я забула твоє ім’я.

— Чортзна-що.

— Барні!

Він міцно стиснув її в обіймах.

— Ні! Не зупиняйся!

Вона вигнула спину дугою. У неї стукотіли зуби.

— Я й не збирався, — відказав він.

— О-о-о-о-ох!

Він засміявся.

— Не смійся з мене.

— Я не зі зла.

Довга мовчанка. Потім: «У-уф». Вона підскочила, немов реанімована експериментальним ударом електрошоку. Його блідошкіра й гонорова оголена власність умить перетворилася на високу й худющу знезеленену нервову систему жаби, яку перевірили на життєздатність за допомогою стороннього предмета. Жертва удару струмом, а чи струменем. Хай там як, але вона не заперечувала. Світла й справжня, поступлива. Нарешті доступна.

— Все гаразд?

— Так,— відказала вона.— Так, Барні. Все просто пречудово. Так!

Пізніше, уже повертаючись на налитих свинцем ногах до свого барака, Барні міркував: «Можливо, я роблю за Палмера Елдрича його роботу. Ламаю її, деморалізую... ніби до того вона була не такою. Ніби всі ми не були такими».

Щось заступило йому шлях.

Завмерши, він намацав у кишені куртки видану йому зброю; крім страшних шакалів-телепатів тут траплялися, зокрема, вночі ще й інші злісні тварюки, які жалили та кусались... Барні обережно посвітив ліхтарем, очікуючи побачити якогось химерного слизняка з купою мацаків. Натомість перед ним виявився корабель: невеличка швидкісна модель з малою вагою; його сопла досі диміли, тож, очевидно, він щойно приземлився. Певно, сідав з вимкненими двигунами,— вирішив Барні,— оскільки ніякого шуму чути не було.

З корабля виліз чоловік, обтрусився, увімкнув ліхтар, освітив Барні Меєрсона і пробурчав:

— Я Аллен Фейн. Де я вас тільки не шукав. Лео хоче, щоб ви підтримували з ним зв’язок через мене. Я вестиму зашифровані телетрансляції, а ви дивитиметеся їх у себе в бараці. Ось вам ключ до шифру.

Фейн простягнув Барні тонку книжечку.

— Ви ж знаєте, хто я, чи не так?

— Диск-жокей.

Дивні дива; ця зустріч з працівником супутника «Наборів П.П.» посеред нічної марсіанської пустелі здавалася Барні нереальною.

— Дякую, — сказав він, узявши книжку з шифром. — І що мені треба буде робити? Записувати ваші слова, а потім потайки їх розшифровувати?

— У вашому відсіку встановлять персональний телеприймач. Ми домовилися про це, наголосивши на тому, що оскільки ви на Марсі новачок, то страждатимете...

— Добре,— кивнув Барні.

— Отже, ви вже знайшли собі подружку,— сказав Фейн. — Вибачте, що скористався інфрачервоним прожектором, але...

— Не вибачу.

— Скоро ви переконаєтесь, що про такі справи таємниць на Марсі майже немає. Це як жити в маленькому містечку, до того ж усі колоністи ласі до новин, зокрема до будь-яких скандалів. Я просто зобов’язаний усе знати, адже моя робота полягає в тому, щоб тримати руку на пульсі та розголошувати те, що дозволено... Звісно ж, багато чого мені не дозволено. То хто ця дівчина?

— Навіть не знаю, — уїдливо відказав Барні. — Темно було. Не роздивився.

Після цього він рушив в обхід корабля.

— Зачекайте. Маю сказати вам ось що: у цьому районі вже працює пушер Жуй-Ц, і, за нашими розрахунками, він спробує вийти на ваш барак завтра вранці. Тож будьте готові. Купіть товар при свідках. Вони мають бачити весь процес купівлі-продажу. Потім, коли жуватимете його, переконайтеся, аби ваші сусіди мали змогу засвідчити, що саме ви вживали. Ясно? — сказав Фейн, а тоді додав: — І спробуйте розговорити пушера. Нехай дасть вам якомога більші гарантії, — усні, звісно ж. Нехай він сам продасть вам товар. Не просіть. Зрозуміло?