Филип Дик – Три стигмати Палмера Елдрича (страница 26)
Барні покрутив головою.
— Що це означає? — запитав Лео.
— Без мене.
— Чому?
Барні стенув плечима. Правду кажучи, він не знав.
— Після того, як я вас підвів...
— Ти запанікував. Не знав, що робити. Та це й не твоя робота. Треба було мені наказати докторові Смайлу зв’язатися з Джоном Зельцером, головою корпоративної поліції. Так, ти припустився помилки. Але все вже в минулому.
— Ні,— заперечив Барні.
Я роблю так,— подумав він,— бо дізнався з цього випадку дещо про себе; я не можу цього забути. Зворотного шляху немає. Такі усвідомлення потрапляють просто в серце. І вони отруйні.
— На Бога, та що тут думати? Це тобі тільки шкодить. У тебе попереду ціле життя, навіть якщо ти мешкатимеш на Півмісяці Файнберґа. Тобто, радше за все, тебе так чи так призвали б. Хіба ні? Ти згоден?
Роздратувавшись, Лео міряв кроками вітальню.
— Бедлам та й годі. Гаразд, можеш нам не допомагати. Нехай Елдрич і ці проксимці, чи хто вони там є, захоплять Сонячну систему або ще гірше — весь всесвіт, починаючи з нас.
Він зупинився і поглянув на Барні.
— Дайте мені... подумати.
— Зачекай. От спробуєш Жуй-Ц і дізнаєшся. Це отруїть нас усіх зсередини і вийде назовні... це повний хаос.
Захрипнувши від напруги, Лео замовк і прокашлявся.
— Забагато сигар курю, — слабким голосом проказав він. — Господи.
Лео поглянув на Барні.
— Цей тип дав мені один день. Ти про це знав? Я маю здатися, інакше... — він клацнув пальцями.
— Так швидко я на Марс не дістанусь, — сказав Барні. — Не кажучи вже про те, щоб купити партію Жуй-Ц.
— Я знаю, — суворо відказав Лео. — Але й він не зможе знищити мене так швидко. Йому знадобляться тижні, можливо, навіть місяці. А до того часу в нас уже буде своя людина в суді, спроможна довести шкоду. Я розумію, що для тебе це звучить не надто привабливо, але...
— Зв’яжіться зі мною, коли я буду на Марсі. У бараці, — сказав Барні.
— Так і зроблю! Так і зроблю! — вигукнув Лео, а тоді, неначе звертаючись до самого себе додав: — І в тебе з’явиться виправдання.
— Прошу?
— Барні, забудь.
— Поясніть.
Лео знизав плечима.
— Чорт, я розумію, в якій ситуації ти опинився. Роні зайняла твоє місце. Ти мав рацію. До того ж я за тобою простежив. Я знаю, що ти одразу ж помчав до колишньої. Ти досі її любиш, але вона не схотіла летіти з тобою, так? Я знаю тебе краще, ніж ти сам. Я точно знаю, чому ти не полетів рятувати мене, коли я був у Палмера в полоні. Ти все життя йшов до того, щоб зайняти моє місце, але тепер усе коту під хвіст. Тобі доведеться почати спочатку. Кепські справи, але ти винний у цьому сам. Перегнув палку. Бачиш, я не збираюся поступатись і ніколи не збирався. Ти хороший працівник, та тільки як консультант з пре-моди, а не як керівник. Надто дріб’язковий. Згадай, як ти відмовив Річарду Гнатту з горщиками. Ти сам себе видав. Вибач, Барні. Мені шкода.
— Гаразд, — врешті сказав Барні. — Можливо, ви праві.
— Схоже, ти багато про себе дізнався. І тепер можеш почати спочатку на Півмісяці Файнберґа.
Лео поплескав його по спині.
— Стань лідером свого барака, зроби його креативним і продуктивним, чи чим там взагалі займаються. І працюватимеш агентом Фелікса Блау. Це твій шанс.
— Я міг би піти до Елдрича, — мовив Барні.
— Так, але ти цього не зробив. Кого обходить те, що ти
— Думаєте, я правильно вчинив, записавшись добровольцем?
— Друже, а що тобі, в біса, лишалось? — тихо відказав Лео.
На це відповіді не було. І вони обоє це знали.
— А коли закортить пожаліти себе, — сказав Лео, — згадуй ось що:
— Мабуть, так.
Це було схоже на правду, але в нього з’явилося ще одне передчуття.
Він опиниться в такій самій ситуації, що й Лео, щойно подасть позов проти Палмера Елдрича.
Це його аж ніяк не надихало.
Тієї ж ночі він сів на корабель ООН, що прямував на Марс. На сусідньому сидінні, відчайдушно намагаючись приховати свій переляк, сиділа вродлива чорнявка з настільки виразними рисами обличчя, що скидалася на модель з обкладинки журналу. Вона сказала йому своє ім’я, щойно корабель набрав космічну швидкість — так сильно їй кортіло послабити напругу розмовою байдуже з ким і на яку тему. Її звали Енн Готорн. Могла ухилитися від призову, однак не зробила цього, дещо тужливо зауважила вона, бо вірила, що прийняти повістку із заспокійливими вітаннями від ООН — це її патріотичний обов’язок.
— І як би ви ухилилися? — поцікавився він.
— Шум у серці, — відповіла Енн. — А також аритмія і пароксизмальна тахікардія.
— А як щодо передчасного скорочення передсердя, вузлів і шлуночків, передсердної тахікардії, тріпотіння чи миготіння передсердь, не кажучи вже про нічні судоми? — спитав Барні, який сам — утім, безрезультатно — цікавився цією темою.
— Я могла надати документи з лікарень, свідчення лікарів і висновки страхових компаній.
Вона оглянула його з ніг до голови і з неабиякою цікавістю запитала:
— Схоже, що й ви могли ухилитися, містере Пеєрсон.
— Меєрсон. Я записався добровольцем, міс Готорн.
Але міг би й ухилитися, — подумав він, — хоча й не надовго.
— Колоністи дуже релігійні. Принаймні я таке чула. А до якої конфесії належите ви, містере Меєрсон?
— М-м, — спантеличено протягнув він.
— Думаю, вам краще визначитися, доки ми не прилетіли. Вас обов’язково запитають про це, і треба буде відвідувати службу, — сказала вона і додала: — Передусім це стосується цього препарату... ну ви знаєте... Цукер-К. Він призвів до багатьох змін у загальновизнаних релігіях... проте багато колоністів отримують достатній релігійний екстаз суто від самого наркотику. У мене на Марсі родичі. Вони мені пишуть, тому я знаю. Я лечу на Півмісяць Файнберґа, а ви?
У дупу світу, — подумав він, але вголос сказав:
— Туди ж.
— Можливо, ми з вами мешкатимемо в одному бараці,— проказала Енн Готорн із замисленим виразом на бездоганному обличчі. — Я належу до реформатської гілки Неоамериканської церкви, Нової християнської церкви Сполучених Штатів і Канади. Насправді, в нашої церкви дуже давнє коріння: у 300-му році нашої ери єпископи наших прабатьків брали участь у конференції, що відбувалась у Франції. Ми не відкололися від інших церков так пізно, як усі думають. А тому, як бачите, маємо Апостольську спадкоємність, — цілком серйозно й дружньо усміхнулася вона.
— Я вам вірю, — сказав Барні. — Чесно. Як так, то так.
— На Півмісяці Файнберґа діє Неоамериканська місіонерська церква, а отже, є вікар, тобто священник. Сподіваюсь, що зможу ходити до Причастя принаймні раз на місяць. І сповідатися двічі на рік, як має бути, і як я робила на Террі. Наша церква має багато таїнств... Містере Меєрсон, ви коли-небудь прилучалися до двох великих таїнств?
— Е-е... — завагався він.
— Христос заповідав, щоб ми дотримувалися двох таїнств, — терпляче пояснила Енн Готорн. — Хрещення водою і Святе Причастя. Останнє на спомин про Нього... Воно було започатковане під час Тайної вечері.
— О, ви про хліб і вино.
— Ви ж знаєте, що Цукер-К спричиняє так звану трансляцію того, хто її вживає, в інший світ. Однак це річ мирська, адже це тимчасовий і лише фізичний світ. Хліб і вино...
— Перепрошую, міс Готорн,— сказав Барні,— але боюсь, у це я вже не вірю. Я маю на увазі в усі ці штуки з хлібом і вином. Це для мене занадто містично.
І спирається на недоведені твердження, — подумав він. Хай там як, але вона мала рацію: завдяки Цукер-К на колонізованих планетах і супутниках релігія стала невід’ємною частиною життя, і, як сказала Енн, йому доведеться мати з нею справу.