Филип Дик – Три стигмати Палмера Елдрича (страница 24)
— А от тепер навіть не знаю... та й втома розбирає. Цікаво, чи не пов’язане це з Е-терапією?
— Еволюційною терапією? Ти записалась?
Він одразу ж розвернувся й пильно на неї поглянув; чи не змінилася вона фізично?
Йому здалося — але можливо, це тому, що він давненько її не бачив, — наче риси її обличчя погрубшали.
Вік,— подумав він. Утім...
— І як воно?
— Ну, я була лише на одному сеансі. Але знаєш, у голові каша. Не вдається ніяк зосередитися. Всі ідеї наче перемішалися.
— Краще тобі від неї відмовитися. Навіть попри те, що це модно, й до цього вдаються всі, хто хоч чогось вартий.
— Може, й так. Але вони такі задоволені. Річард і доктор Денкмаль.
Вона опустила голову; давній знайомий жест.
— Вони ж знають, як краще, хіба ні?
— Та ніхто не знає. Ця штука не досліджена. Краще облиш. Ти, як завжди, дозволяєш іншим вирішувати за себе,— сказав він командним тоном; він безліч разів так робив, коли вони жили разом, і зазвичай це спрацьовувало. Проте не завжди.
І схоже, цього разу трапився саме такий випадок; в її очах була сама впертість, відмова повестися нормально і скоритися.
— Гадаю, це моя справа,— з гідністю відказала вона.— Я маю намір продовжувати.
Стенувши плечима, він заходив кімнатою туди-сюди. Він не мав над нею жодної влади; та й йому було байдуже. Але чи справді це так? Чи справді його це не обходило? Він уявив собі, як Емілі деградує... і водночас намагається працювати над керамікою, бути творчою. Це було смішно... і страшно.
— Послухай,— різко сказав він.— Якщо цей тип справді тебе любить...
— Але я вже сказала тобі, — мовила Емілі. — Це моє рішення.
Вона повернулася до свого круга; на ньому стояв прекрасний високий горщик. Він підійшов ближче, щоб ліпше його роздивитися. Гарний,— подумав він. І все ж... знайомо. Хіба вона вже колись такий не робила? Однак він нічого їй не сказав; просто оглянув його, та й по всьому.
— Що ти збираєшся робити? — поцікавилася Емілі. — На кого працюватимеш?
Схоже, їй було його шкода, і це нагадало йому про те, як нещодавно він не дозволив продати її горщики «Наборам П. П.». Вона запросто могла поставитися до нього вороже, але, як і завжди, не зробила цього. Хоча, звісно ж, знала, що саме він відмовив Гнатту.
— Можливо, моя доля вже вирішена,— відказав він.— Я отримав повістку.
— Святий Боже! Ти на Марсі. Я навіть уявити собі цього не можу.
— Я можу жувати Цукер-К, — сказав Барні. — Лише...
Замість набору Прудкої Пет, — подумав він, — можливо, в мене буде набір Емілі. І у фантазії я знову буду разом з тобою, знову житиму життям, від якого зумисне і так по-ідіотськи відмовився. То був єдиний по-справжньому хороший період мого життя, час, коли я був справді щасливий. Але, звісно ж, я цього не знав, бо не мав з чим порівняти... як маю тепер.
— Чи є якась надія на те, що ти полетиш зі мною? — запитав він.
Вона поглянула на нього, а він на неї; обоє були ошелешені його пропозицією.
— Я серйозно,— сказав Барні.
— Коли це ти вирішив?
— Яка різниця коли? Важливо лише те, що мені хочеться цього зараз.
— Важливо й те, чого хочеться
Її обличчя було безтурботним; поза сумнівом, вона казала правду. Він був проклятий і приречений опинитися серед порожнечі, у ямі, яку вирив сам собі. І він на це заслужив. Вони обоє це знали, слова були зайві.
— Тоді я, мабуть, піду, — сказав Барні.
Емілі не заперечувала. Лише кивнула.
— Сподіваюсь, що ти, заради Бога, не деградуєш,— мовив він. — Хоча, як на мене, це так. Я бачу це, наприклад, з твого обличчя. Поглянь у дзеркало.
Після цього він пішов, і двері за ним зачинилися. Барні одразу ж пожалкував про сказане, втім, можливо, це було й на краще... це могло їй допомогти, — подумав він. Адже я помітив. І мені цього не хочеться; та нікому цього не хочеться. Навіть цьому її телепню-чоловікові, якого вона любить більше, ніж мене... з причин, яких мені ніколи не зрозуміти, хіба що цей шлюб — його доля. А її доля — жити з Річардом Гнаттом і ніколи не стати моєю дружиною знову; час не повернути навспак.
Це можна зробити тільки під дією Цукер-К,— подумав Барні. Або цього нового продукту — Жуй-Ц. Усі колоністи це роблять. На Землі вони не доступні, але на Марсі, Венері, Ганімеді та в будь-яких інших рубіжних колоніях усе не так.
Якщо все решта йде коту під хвіст, зостається це.
І цілком можливо, що все вже туди й пішло. Бо...
Проаналізувавши все ще раз, він вирішив, що не може піти до Палмера Елдрича. Тільки не після того, що цей чоловік зробив — чи спробував зробити — з Лео. Він усвідомив це перед відчиненими дверцятами таксі. За ним мерехтіла полуднева вулиця. А що, як вийти на неї, — подумав Барні. Чи знайде мене хтось, доки я не помру? Радше за все, ні. Нічим не гірше, ніж будь-який інший вихід...
Прощавай, моя остання надіє на працевлаштування. Лео посміявся б, якби дізнався, що я відмовився від цієї думки саме тут. Він здивувався б і, мабуть, зрадів би.
Біс із ним,— вирішив Барні,— подзвоню Елдричу, спитаю, подивимось, чи дасть він мені роботу.
Він відшукав відеофонну будку і попросив з’єднати його з маєтком Елдрича на Луні.
— Це Барні Меєрсон,— сказав він.— Колишній головний консультант з пре-моди Лео Булеро, до того ж у «Наборах П. П.» я був його замісником.
— І що ви хочете? — насупився керівник відділу кадрів Елдрича.
— Я хочу поцікавитися наявністю вакансії.
— Ми не набираємо консультантів з пре-моди. Вибачте.
— А ви могли б запитати в містера Елдрича?
— Містер Елдрич уже сказав з цього приводу своє слово.
Барні від’єднався і вийшов з відеофонної будки.
Насправді, він майже не здивувався.
А якби вони сказали: «прилітай на Луну на співбесіду», невже я полетів би? Так, — подумав він. Полетів би, але потім утік би. Щойно переконався б, що вони справді мене беруть.
Повернувшись до відеофона, він подзвонив у комісаріат ООН з питань вибіркової служби.
— Це містер Барні Меєрсон.
Він продиктував їм свій офіційний ідентифікаційний код.
— Днями я отримав повістку. Я хотів би не витрачати часу на формальності й одразу ж стати до служби. Дуже хочу емігрувати.
— Тести на фізичне і психічне здоров’я обов’язкові, — повідомив його бюрократ з ООН. — Однак ви можете завітати до нас у будь-який час — якщо бажаєте, навіть зараз — і скласти обидва.
— Добре. Так і зроблю.
— І, містере Меєрсон, як доброволець, ви маєте право обрати...
— Я згоден на будь-яку планету або супутник, — сказав Барні. Він вимкнув відеофон, вийшов з будки, знайшов таксі і назвав адресу комісаріату з питань вибіркової служби, розташованого поблизу його конапту.
Поки вони з гулом летіли над центром Нью-Йорка, в повітря здійнялося ще одне таксі й обігнало їх, похитуючи боковими стабілізаторами.
— Вони намагаються з нами зв’язатися, — сповістив автономний контур таксі. — Бажаєте відповісти?
— Ні, — відказав Барні. — Пришвидшись. — Аж раптом передумав: — Можеш спитати, хто там?
— Спробую вийти на радіозв’язок.
Якийсь час таксі мовчало, а тоді сказало:
— Вони кажуть, що мають для вас повідомлення від Палмера Елдрича. Він хоче повідомити, що згоден прийняти вас на роботу, і щоб ви не...