Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 3 (страница 99)
— Добре, — сказав він, — тоді до найближчого міжпланетного порту.
Продавець погортав грубий довідник.
— До якого небесного тіла цієї системи?
— До будь-якого, аби там був міжсистемний порт, — терпляче пояснив Тіроль. Звідси треба було тікати за всяку ціну.
— Отже, до Венери.
Здивований, Тіроль сказав:
— Тоді ця система... — потім враз замовк і спохмурнів, дещо згадавши. У багатьох зовнішніх системах, особливо в дуже віддалених, була провінційна звичка називати небесні тіла своєї системи за зразком Сонячної. Ця планета, можливо, звалася «Марсом», «Юпітером» або «Землею» залежно від її розташування. — Добре, — наважився врешті Тіроль. — Квиток до... Венери. В один кінець.
Венера, або те, що видавали за Венеру, була жахливо маленьким небесним тілом, не більшим за астероїд. Над нею висіла бліда хмарка металевого туману, яка затуляла її від сонця. Окрім гірничо-металургійних підприємств, на цій планеті більше нічого не було. Безплідна земля з купкою перехняблених хиж. Вітер, не вщухаючи ні на мить, розносив долиною сміття і всілякі уламки.
І все ж тут був міжсистемний порт, магістраль, що з’єднувала планету з її найближчим зоряним сусідом і, далі, з рештою всесвіту. Саме тієї миті на величезне транспортне судно вантажили руду.
Тіроль підійшов до квиткової каси. Протягнувши касиру майже всі свої гроші, він попросив:
— Мені квиток до Центру, в один кінець. Настільки далеко, наскільки це можливо.
Касир порахував гроші.
— Клас неважливий?
— Ні, — відповів він, витираючи піт із чола.
— А тривалість польоту?
— Ні.
Касир сказав:
— На ці гроші ви дістанетеся щонайдалі до системи Бетельґейзе.
— Чудово, — мовив Тіроль, думаючи про те, що там робитиме. Звідти він принаймні зможе зв’язатися зі своєю організацією, ця частина всесвіту бодай позначена на карті. Єдине що: він — майже банкрут. Попри спеку, Тіроля пройняв крижаний страх.
Центральна планета системи Бетельґейзе мала назву Плантажнет III. Це був жвавий проміжний порт для пасажирських перевізників, які транспортували жителів на нерозвинені колоніальні планети. Одразу після приземлення корабля Тіроль поквапився через злітне поле до стоянки таксі.
— Відвезіть мене до офісу корпорації «Тіроль», — звелів він, благаючи Бога, щоб на цій планеті був один з її філіалів. Він мусив тут бути, проте, можливо, з іншою назвою. Тіроль уже багато років тому втратив лік філіалам своєї розгалуженої імперії.
— Корпорація «Тіроль», — замислено повторив таксист. — Ні, містере, я таких не знаю.
Вражений, Тіроль запитав:
— А хто займається работоргівлею на цій планеті?
Водій розвернувся до нього. Це був зморщений, сухорлявий коротун в окулярах, він витягнув шию, як зацікавлена черепаха, але дивився без співчуття.
— Ну, — відповів він, — мені казали, що людей доправляють у зовнішні системи без відповідних документів. Є тут один підрядник... а зветься він... — таксист багатозначно замовк. Тіроль тремтливими руками простягнув йому останню банкноту. — «Надійний експорт-імпорт», — повідомив водій.
Це було одне з маріонеткових підприємств Лантано. Тіроль із жахом уточнив:
— І більше ніхто?
Водій ствердно кивнув головою.
Мов громом прибитий, Тіроль відійшов від машини. У нього перед очима затанцювали портові будівлі, він знеможено сів на лавку. Серце шалено калатало. Від спроби вдихнути горло обпікало болем. На голові, у місці, куди його вдарила Еллен Екере, утворилася і вже починала пульсувати здоровенна ґуля.
Це відбувалося насправді, він поволі починав усвідомлювати, що ніколи не дістанеться Землі, йому доведеться до скону віку жити в цій сільській місцевості, відрізаним від своєї організації, від усього, що він будував усі ці довгі роки.
А жити йому, усвідомив Тіроль, хапаючи ротом повітря, лишилось навряд чи довго.
Він подумав про Гаймі Розенбурґа.
— Зрадник, — закашлявся Тіроль. — Ти мене зрадив. Чуєш? Це через тебе я тут опинився. Це ти винен, не треба було тебе наймати.
І ще він подумав про Еллен Екере.
— Ти теж, — видихнув він крізь кашель. Скорчившись на лавці, він раз у раз заходився кашлем, думаючи про людей, які його зрадили. А таких були сотні.
Вітальня Девіда Лантано була обставлена з витонченим смаком. Уздовж стін на стійці з кованого заліза вишикувалася безцінна синя розписна порцеляна кінця дев’ятнадцятого століття. Девід Лантано обідав за старовинним жовтим пластиковим столом із хромованими ніжками, і різноманіття страв вразило Біма навіть більше, ніж інтер’єр будинку.
Лантано був у доброму гуморі і їв з апетитом. Заправивши лляну серветку під підборіддя, він пив каву і, не стримуючись, голосно відригував. Короткотривале ув’язнення лишилося позаду, тепер він від’їдався, щоб компенсувати пережите випробування.
Йому повідомили, спершу його люди, а тепер і Бім, що Тіроля успішно запроторили в ту частину всесвіту, звідки немає вороття. Тіроль не повернеться, і Лантано був за це вдячний. Він почувався перед Бімом боржником й увесь час запрошував Біма чимось пригоститися.
Бім похмуро виголосив:
— У вас тут гарно.
— Ви могли б жити так само, — сказав Лантано.
На стіні вітальні висів, захищений рамою і склом, наповненим гелієм, старовинний аркуш паперу. Це був першодрук поеми Оґдена Неша, колекційний екземпляр, якому годилося б висіти у музеї. Він викликав у Біма мішані почуття заздрості й осуду.
— Так, — погодився Бім, — Я міг би жити так само.
Так само, подумав він, або з Еллен Екере, або на якійсь посаді в Міністерстві внутрішніх справ, або й усе це одразу. Едвард Екере вийшов на пенсію й дав згоду на розлучення. Лантано нічого не загрожувало. Тіроля вигнали із системи. Бім запитав себе, а чого ж він насправді хоче.
— Ви могли б далеко зайти, — сонно пророкував Лантано.
— Так далеко, як Пол Тіроль?
Лантано розсміявся і позіхнув.
— Цікаво, чи лишив він по собі родину, — міркував Бім. — Чи були у нього діти? — він думав про Гаймі.
Лантано потягнувся через стіл до таці з фруктами, вибрав персик і обережно протер його рукавом халата.
— Скуштуйте персик, — запросив він.
— Дякую, не хочу, — роздратовано відмовився Бім.
Лантано подивився на персик і не став його їсти. Персик був зроблений із воску, фрукти у мисці були муляжами. Він лиш удавав із себе багатія, і багато предметів у його вітальні були несправжніми. Щоразу, пропонуючи фрукти своїм гостям, він ішов на великий ризик. Поклавши персик на тацю, він відхилився на спинку крісла й відпив іще кави.
Якщо у Біма не було амбіцій, то вони були у
Дослідники ми
— Боже, — вихопилося в Перкгурста, і м’язи його почервонілого обличчя здригнулися від хвилювання. — Ідіть сюди. Ви тільки погляньте!
Всі скупчилися біля ілюмінатора.
— Он вона, — промовив Бертон. Його серце дивно тьохнуло. — Яка ж вона гарна!
— Чорт, а таки гарна, — погодився Леон. Його голос тремтів. — Ого, я навіть Нью-Йорк бачу.
— Та не бреши!
— Бачу! Оте, сіре. Біля води.
— Це ж навіть не Сполучені Штати. Ми дивимося догори верхом. Це Сіам.
Корабель мчав крізь космос під виск метеоритних екранів. А тим часом блакитно-зелена куля, оповита хмарами, що ховали континенти та океани, поступово збільшувалася.
— Я вже навіть не сподівався знову її побачити, — зізнався Меррівезер. — Думав, ми застрягли там навіки, — його обличчя скривилося. — Клятий Марс, ця багряна пустка! Нічого, крім сонця, мух і руїн.
— Добре, що Бертон уміє лагодити реактивні двигуни, — зауважив капітан Стоун. — Ми маємо бути йому вдячні.