Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 3 (страница 98)
— Плата, — прошептала Еллен Екере. — Вона зреагувала на плату.
М збуджено шукала Гаймі Розенбурґа. Та Бім усе ще відчував присутність Девіда Лантано. Цей кремезний чоловік усе ще був у кімнаті — імітуючи Лантано, машина принесла із собою відчуття його тяжкої ходи, його надмірної ваги. На його очах машина виплюнула із себе малесенький клаптик тканини й почепила його на рулон металевої сітки. Вона, ймовірно, лишала по собі й інші сліди, такі як краплина крові, дрібка тютюну чи волосина, проте вони були замалі для його ока. Машина сформувала відбиток черевика у пилюці на підлозі, з її передньої частини піднялося сопло.
Прикривши очі руками, Еллен Екере кинулася тікати. Проте машина на неї не зважала, вона підступила до верстата, прицілилася й вистрілила. Вибухова куля, випущена із сопла, пробила верстат і влучила в те, що було на ньому розкладено. Куля розірвалася, на підлогу посипався дощ із цвяхів та шматків дроту.
Бім, тримаючи запальничку, попрямував до М. Рецептор хитнувся в його бік, і машина відступила. Її обриси заколивалися, розпливлися і неохоче змінилися. Якусь хвилю прилад боровся сам із собою, тоді переможено прибрав форми портативного телевізора. Із машини долинув тоненький писк, зболене скиглення. Вона отримувала суперечливі стимули, машина була нездатна прийняти рішення.
У неї розвинувся ситуативний невроз, і амбівалентність реакцій руйнувала машину зсередини. Це її сум’яття було чимось схоже на людське, проте Біму не було шкода машини. Це був механічний винахід, який намагався одночасно і маскуватися, і атакувати, його розлад виник у реле і трубках, а не в живому мозку. У живий мозок він поцілив своєю першою кулею. Гаймі Розенбурґ помер, і більше таких, як він, не було, як і не було можливості зібрати його копію. Бім наблизився до машини й копнув її ногою.
Машина по-зміїному засичала й кинулася геть.
«Чорт!» — вилаялася М. Тікаючи, вона розсипала дрібки тютюну, перш ніж зникнути в коридорі, машина ще виплюнула краплини крові й лусочки блакитної емалі. Бім чув, як вона борсається там, врізаючись у стіни, мов сліпа поранена істота.
За мить він пішов слідом за нею.
У коридорі машина повільно крутилася по колу. Навколо неї височіла гора речових доказів: шматочки тканини, волосся, обгорілі сірники й дрібки тютюну, зліплені між собою кров’ю.
«Чорт!» — сказала машина грубим чоловічим голосом. Вона не припиняла працювати, і Бім повернувся до майстерні.
— Де телефон? — спитав він Еллен Екере.
Та подивилася на нього безтямним поглядом.
— Вона не завдасть вам шкоди, — заспокоїв Бім жінку. Він почувався дуже втомленим і виснаженим. — Це замкнений цикл. Вона працюватиме, допоки не вимкнеться.
— Вона з’їхала з глузду, — сказала Еллен. Жінка тремтіла.
— Ні, — заперечив він. — Це регресія. Вона намагається сховатися.
У коридорі машина вкотре сказала: «Чорт!»
Бім розшукав телефон і подзвонив Едвардові Екерсу.
Заслання для Пола Тіроля означало фази темряви, а потім нестерпно довгий проміжок часу, в якому мертва матерія безладно плавала навколо нього, утворюючи то один, то інший візерунок.
Часовий проміжок між миттю, коли Еллен Екере його ударила, і моментом, коли йому оголосили присуд, він пам’ятав тьмяно й невиразно. Як і тіні, що тепер його оточували, цей проміжок залишався майже непроникним.
Він отямився — так йому здалося — у квартирі Екерса. Атож, саме так усе й було, а ще там був Лерой Бім. Такий собі трансцендентний Лерой Бім, який походжав туди-сюди, розпоряджаючись усім так, як йому було завгодно. Приїхав лікар. І нарешті прибув Едвард Екере, щоб розібратися з дружиною і з ситуацією, що склалася.
З перев’язаною раною, супроводжуваний вартовими до Міністерства внутрішніх справ, він помітив чоловіка, який саме виходив звідти. Огрядний Девід Лантано, вирізняючись цибулеподібною статурою, прямував додому, у своє розкішне обійстя з цілим акром газону перед ним.
Побачивши його, Тіроль відчув напад страху. Лантано його навіть не помітив, із замисленим виразом обличчя він підійшов до своєї машини, сів і поїхав геть.
— Вам видано тисячу доларів, — знуджено повідомив Едвард Екере під час фінальної фази процедури вигнання. З-поміж тіней, що оточували Тіроля, знову виринуло розмите обличчя Екерса, — образ чоловіка, якого він бачив востаннє. Екерс також був пригнічений, але інакше. — За законом, вам надається одна тисяча доларів для задоволення ваших нагальних потреб, також вас забезпечили кишеньковим словником репрезентативних позасистемних діалектів.
Сама іонізація була безболісна. Він її не запам’ятав, тільки порожній простір, темніший, ніж розпливчасті тіні по той, інший бік.
— Ви мене ненавидите, — звинуватив він Екерса у своєму останньому слові. — Я знищив вашу кар’єру. Проте... мені йшлося не про вас, — думки плуталися в його голові. — Лантано. Хитрий хід, але не... Як? Ви...
Утім, Лантано тут ні до чого. Він подався додому й увесь цей час був лише відстороненим спостерігачем. До біса Лантано. До біса Екерса, Лероя Біма і — на жаль — до біса місіс Еллен Екере.
— Ого, — пробурмотів Тіроль, коли його перенесене тіло нарешті набуло фізичної форми. — Нам було добре разом... правда ж, Еллен?
Наступної миті в нього вдарило пекуче сонячне світло. Приголомшений, він лантухом упав на землю й зостався сидіти там, знесилений і нерухомий. Жовте, палюче світло... всюди, куди не глянь. Навколо нічого, окрім бриніння спеки, що засліплювала й змушувала до покори.
Він лежав, розкинувши руки, посеред піщано-жовтої дороги. Праворуч від нього засихало в полудневій спеці кукурудзяне поле. Два великі, загрозливі на вигляд птахи безшумно кружляли в небі у нього над головою. На горизонті виднілися положисті пагорби: глибокі западини і вершини, які здавалися купами мотлоху. Біля їхнього підніжжя тіснилися зведені людиною хатки.
Або принаймні він
Похитуючись, він підвівся, і раптом до його вух долинуло якесь гудіння. Розпеченою, запилюженою дорогою до нього наближалася машина. Хоч і наполоханий, Тіроль обережно пішов їй назустріч.
Водій був людиною — струнким, майже хворобливо худим хлопцем із загрубілою темною шкірою і густим волоссям кольору тютюну. Був одягнений у вкриту плямами парусинову сорочку і брудний комбінезон. Із його нижньої губи звисала погнута, незапалена цигарка. Автомобіль рухався за рахунок пального, такі робили у двадцятому столітті, пом’ятий і побитий, він із деренчанням зупинився, і водій критично оглянув Тіроля. З автомобільного радіо долинала якась ритмічна танцювальна музика.
— Ви — збирач податків? — запитав водій.
— Що ви, ні, — запевнив Тіроль, йому було відомо про вороже ставлення селян до таких збирачів. Проте він потрапив у пастку. Не можна зізнаватися, що він — вигнаний із Землі злочинець, таке зізнання було запрошенням до страти, зазвичай дуже мальовничої. — Я інспектор, — проголосив він, — із Міністерства охорони здоров’я.
Задоволений відповіддю, водій кивнув.
— Останнім часом стільки тої тлі розвелося! Ви там, у Міністерстві, вже подбали про розпилювачі? Врожай же гине на очах.
Тіроль вдячно заліз у машину.
— Я й не уявляв, що сонце буде таким гарячим, — промимрив він.
— Ви говорите з акцентом, — зауважив хлопець, запускаючи двигун. — Звідкіля ви родом?
— Мовленнєва вада, — знайшовся з відповіддю Тіроль. — А до міста далеко?
— Та, може, з годину, — відповів хлопець, коли машина ліниво посунула далі.
Тіроль побоювався уточнювати у водія назву планети. Це могло його виказати. Проте бажання дізнатися, де саме він опинився, було просто нестерпним. Відділяють його від Землі дві зоряні системи чи два мільйони таких систем, місяць чи сімдесят років польоту. Авжеж, він мусив повернутися, він не мав жодного бажання ставати землеробом на якійсь богом забутій колоніальній планеті.
— Класний свіп, — похвалив водій, кивнувши на радіо, з якого линув потік верескливого джазу. — Це Каламайн Фредді і група «Вулібер Креол Оріджинал». Впізнали мелодію?
— Ні, — пробурмотів Тіроль. Суха й спекотна погода викликала в нього головний біль, і він благав Бога підказати йому, куди ж він усе-таки потрапив.
Місто було жалюгідно маленьке. Будинки занепалі, вулиці засмічені. Подекуди траплявся якийсь різновид домашніх курей, що порпалися у смітті. Під ґанком дрімав блакитний квазі-пес. Розгублений, почуваючись геть нещасним, Пол Тіроль увійшов у приміщення автобусної станції і знайшов розклад руху транспорту. На ньому блимали незрозумілі Тіролю напрямки: очевидно, назви невідомих міст. Назви планети, звісно, ніде не було.
— Скільки коштує політ до найближчого порту? — спитав він продавця квитків за віконцем.
Продавець задумався.
— Залежить від того, який порт. Куди вам треба?
— У Центр, — сказав Тіроль. «Центром» у зовнішніх системах звалася Сонячна система.
Продавець байдуже похитав головою.
— Тут немає міжсистемних портів.
Тіроль отетерів. Мабуть, він перебував не на центральній планеті цієї системи.