Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 3 (страница 78)

— Наскільки я розумію, — обережно сказав Ендертон, — ви будете моїм помічником, поки я не звільнюся.

— Я теж зрозумів це саме так, — відповів юнак, ні на мить не завагавшись.

— Це може статися цього, або наступного року, або аж за десять років, — люлька тремтіла в Ендертоновій руці. — Мене ніщо не змушує звільнятися. Я заснував Передзлочинний центр і маю право залишатися на своїй посаді, скільки забажаю. Це виключно моє рішення.

Вітвер кивнув із незмінно простодушним виразом обличчя.

— Авжеж.

Ендертон трохи заспокоївся.

— Я тільки хочу все прояснити...

— ... від самого початку, — закінчив за нього Вітвер. — Ви тут головний. Як ви скажете, так і буде, — і з непідробною щирістю запитав: — Чи не були б ви такі люб’язні показати мені, як все тут влаштовано? Я хотів би якнайшвидше ознайомитися з процесом, принаймні у загальних рисах.

Супроводжуючи юнака залюдненими коридорами підсвічених жовтим світлом офісів, Ендертон мовив:

— Ви вже, звісно, знайомі з теорією передзлочину. Тож я припускаю, що це питання ми можемо опустити.

— Я вивчав доступну широкому загалу інформацію, — відповів Вітвер. — За допомогою передкогнітивних мутантів ви сміливо й успішно скасували післязлочинну каральну систему тюрем і штрафів. Як ми всі розуміємо, покарання ніколи не було дієвим засобом залякування, а розрадою для родичів жертви й поготів, адже мертвого не воскресити.

Вони дійшли до ліфта. Коли той стрімко поніс їх униз, Ендертон сказав:

— Ви вже, мабуть, здогадалися про основну перепону до застосування передзлочинної методології. Ми арештовуємо людей, які ще не порушили жодного закону.

— Але неодмінно порушать, — переконано заперечив Вітвер.

— На щастя, не порушать — адже ми схопимо їх, перш ніж вони вчинять насильство. Відповідно, сам злочин переходить радше у метафізичну площину. Ми стверджуємо, що вони винні. Вони натомість запевняють, що нічого не скоїли. І в цьому сенсі вони справді невинні.

Ліфт випустив їх у ще один жовтаво освітлений коридор.

— У нашому суспільстві немає тяжких злочинів, — продовжував Ендертон, — проте є табір, повний потенційних злочинців.

Чоловіки опинилися в аналітичному відділі і стулки розсувних дверей зійшлися позаду них. Перед ними загрозливо виросла гора апаратів — приймачі даних та комп’ютерна система, яка вивчала й упорядковувала отриманий матеріал. Позаду цих механізмів сиділи троє передкогів, майже невидимі за плетивом дротів.

— Ось і вони, — сухо сказав Ендертон. — Що ви про це думаєте?

Троє ідіотів щось лепетали у сірій напівтемряві. Кожне незв’язне висловлювання, кожен випадковий звук аналізувався, порівнювався, записувався у візуальних символах, транскрибувався на спеціальні перфокартки й проходив через різноманітні кодувальні пристрої. Цілими днями ті недоумки бурмотіли самі до себе, надійно прикуті металевими ланцюгами до стільців із високою спинкою, під’єднані затискачами до плетива дротів, їхні фізичні потреби задовольнялися автоматично. Духовних потреб у них не було. Вони лише бурмотіли й дрімали — таке собі рослинне існування. Їхні думки були плутаними, незбагненними, немов розум тих істот заблукав десь серед тіней.

Але то були не тіні сьогодення. Ці три белькотливі недолугі створіння з величезними головами й немічними тілами бачили майбутнє. Техніка аналітичного відділу повинна була розшифровувати їхні пророцтва, і поки три передкогнітивні ідіоти щось лепетали, апаратура ретельно фіксувала кожен звук.

Обличчя Вітвера вперше втратило свою безтурботну впевненість. У його очах з’явився бридливий, нажаханий вираз, суміш сорому й морального потрясіння.

— Це не... дуже приємно спостерігати, — озвався він. — Я навіть не уявляв, що вони такі... — він затнувся, намагаючись підібрати потрібне слово, доповнюючи його жестом, — такі... деформовані.

— Деформовані й недорозвинуті, — одразу погодився Ендертон. — Особливо он та дівчина, Донні. Їй сорок п’ять років. Проте виглядає вона на десять. Її дар поглинає усе, екстрасенсорне сприйняття розбалансувало лобову частину кори головного мозку. Проте нам до того байдуже. Для нас головне — передбачення. Вони дають нам те, що нам потрібно. Самі вони нічого не тямлять з того, що лепечуть, але для цього є ми.

Притихлий, Вітвер перетнув кімнату і підійшов до машини. Дістав із неї готові картки.

— На цих картках — згадані ними імена? — запитав він.

— Та мабуть, — нахмуривши чоло, Ендертон забрав у нього стос карток. — Я ще не встиг їх проглянути, — відповів, тамуючи своє роздратування.

Вітвер зачаровано спостерігав, як із машини виповзає нова картка. А за нею друга... третя... Диски оберталися, ненастанно випльовуючи все нові звіти.

— Передкоги, мабуть, бачать далеке майбутнє, — із захопленням припустив Вітвер.

— Для них досяжний лиш обмежений проміжок часу, — пояснив Ендертон. — Вони бачать майбутнє, яке настане за один, щонайбільше за два тижні. Більша частина інформації, яку ми отримуємо від них, нам ні до чого — вона не стосується нашого розслідування. Ми передаємо її відповідним інстанціям. А вони, своєю чергою, обмінюються даними з нами. У кожного важливого бюро є свій підвал із цими корисними мавпами.

— Мавпами? — збентежено витріщився на нього Вітвер. — А, так, я зрозумів. Нічого не бачу, нічого не чую і так далі. Дуже дотепне визначення.

— Дуже точне, — Ендертон механічно забрав свіжі картки, що вигулькнули з машини. — Деякі з цих імен будуть врешті відкинуті. А на тих, що залишаться, здебільшого зареєстровані дрібні злочини: пограбування, ухиляння від сплати податку з прибутків, напад, шантаж. Певно, ви чули, що Передзлочинний центр зменшив кількість злочинів на дев’яносто дев’ять і вісім десятих відсотка. Тяжкі злочини — вбивство чи зрада батьківщини — трапляються нечасто. Врешті-решт, злочинець знає, що ми замкнемо його в таборі за тиждень до того, як він зважиться на протизаконну дію.

— А коли востаннє трапилося реальне вбивство? — поцікавився Вітвер.

— П’ять років тому, — відказав Ендертон із гордістю в голосі.

— Як це сталося?

— Убивця втік від наших пошукових груп. У нас було його ім’я — насправді в нас була інформація про всі деталі злочину, включно з іменем жертви. Нам були відомі час і місце запланованого злочину. Попри це, він таки зміг здійснити свій задум, — Ендертон стенув плечима. — Зрештою, усіх не переловиш, — він перетасував картки. — Однак ми запобігаємо більшості злочинів.

— Єдине вбивство за п’ять років, — до Вітвера поверталася його колишня самовпевненість. — Це вражає... цим можна пишатися.

Ендертон холодно мовив:

— Я й пишаюся. Тридцять років тому я розробив цю теорію — тоді, коли наші себелюбці думали лише про те, як швидко збагатитися на біржі. Натомість я прагнув зробити щось ґрунтовне, що було б надзвичайно важливим для соціуму.

Він передав картки Воллі Пейджу, своєму підлеглому, який завідував мавпячим блоком.

— Проглянь, що нам із того знадобиться, — наказав він Пейджу. — На твій розсуд.

Коли Пейдж зник разом із картками, Вітвер замислено похитав головою:

— Це велика відповідальність.

— Так і є, — погодився Ендертон. — Дозволиш одному злочинцю втекти — як оце п’ять років тому — і маєш на своєму сумлінні чиєсь життя. Тільки ми відповідаємо за це. Якщо помилимося, хтось може померти, — з гіркою посмішкою він дістав із машини ще три нові картки. — А з ним і довіра громадськості.

— Чи не виникало у вас спокуси... — Вітвер затнувся. — Я про те, що декотрі із затриманих вами, очевидно, пропонують хабарі...

— Це їм нічим не зарадить. Копію карткових звітів отримує Генеральний штаб армії. Так підтримується в рівновазі система взаємного контролю. Армійці можуть наглядати за нами так прискіпливо, як вважатимуть за потрібне, — Ендертон пробігся очима по верхній картці зі стосу. — Тож, навіть якби ми захотіли взяти хаба...

Він замовк, стиснувши губи.

— Що сталося? — зацікавився Вітвер.

Ендертон акуратно склав прочитану картку й засунув собі в кишеню.

— Нічого, — пробурмотів він. — Нічого особливого.

Вловивши неприязнь у його тоні, Вітвер почервонів.

— Здається, я вас чимось дратую, — дорікнув він.

— Правильне спостереження, — не став заперечувати Ендертон. — Дратуєте. Але ж...

Ендертон не міг повірити, що хлопець дратує його аж настільки. Це видавалося неможливим: це неможливо. Сталася якась помилка. Збентежений, він спробував себе опанувати.

На картці стояло його ім’я. Перший рядок — потенційний вбивця! Згідно з кодом комісар з питань передзлочинів Джон Е. Ендертон мав намір убити людину — вже наступного тижня.

Із твердою, затятою переконаністю Ендертон відкинув імовірність вчинення ним такого злочину.

II

У зовнішньому офісі, балакаючи з Пейджем, стояла струнка й вродлива молода жінка, Ендертонова дружина Лайза. Вона поринула в гостру, жваву дискусію про політику і навіть не озирнулася, коли увійшли Вітвер з її чоловіком.

— Привіт, люба! — гукнув її Ендертон.

Вітвер промовчав. Проте його блідо-блакитні очі зблиснули, коли він затримав погляд на жінці з каштановим волоссям у поліцейській формі, яка щільно облягала її фігуру. Лайза дослужилася до керівної посади в Передзлочинному центрі, та Вітвер знав, що раніше вона була секретаркою Ендертона.

Помітивши на Вітверовому обличчі неприхований інтерес, Ендертон замислився. Щоб підкинути картку в систему, потрібен спільник ізсередини — хтось близько пов’язаний із центром, той, хто має доступ до аналітичного обладнання. Лайза навряд чи б на таке погодилася. Але така ймовірність існувала.