Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 3 (страница 77)

— Думаю, — перервав його Тавернер, — вистачить і суто комерційних підстав. Ви використали ім’я Єнсі для просування численних продуктів. Такої людини не існує. Це порушення етичних принципів реклами.

Рот Бебсона німо зіпав широко роззявленим ротом.

— Не... існує? Але ж усі знають Джона Єнсі. Він же... він... — затинаючись і жестикулюючи, Бебсон закінчив: — Він усюди.

Зненацька в його м’ясистій руці з’явився маленький пістолет, Бебсон почав дико розмахувати ним, поки Дорсер не підступив ближче й не вибив зброю одним точним рухом. Бебсон почав битися в істериці.

Дорсер із відразою начепив на нього кайданки.

— Та поводься ти як чоловік, — сказав він. Але відповіді не почув, Бебсон перебував мовби не з ними і вже не сприймав його слів.

Тавернер із задоволеним виглядом пройшов повз купку переляканих службовців і допоміжних працівників у дальні проектні офіси. Стримано кивнувши Леонові Сіплінґу, він схилився над його заваленим паперами столом.

Перший зі змінених ґештальтів уже блимав на записі. Обидва чоловіки застигли, вп’явшись у нього очима.

— Ну що? — спитав Тавернер, коли запис був готовий. — Спрацює, як думаєте?

— Має спрацювати, — знервовано відповів Сіплінґ. — Сподіваюся, ми не надто круто все розвернули... на розбудову системи пішло одинадцять років, знищувати доведеться також покроково.

— Щойно поповзе перша тріщина, вся будівля захитається, — Тавернер рушив до дверей. — Самі впораєтеся?

Сіплінґ глянув на Екмунда, який походжав на протилежному кінці офіса, не зводячи погляду з розгублених єнсівців.

— Думаю, так. А ви куди?

— Хочу подивитися, як сприйматиметься запис на екрані, як на нього реагуватимуть люди, — на порозі Тавернер затримався. — Це важке завдання: знешкоджувати ґештальт самотужки. Якийсь час ви навряд чи зможете розраховувати на чиюсь допомогу.

Сіплінґ кивнув на своїх колег, вони вже заходилися монтувати запис, намагаючись надолужити згаяний час.

— Вони залишаться на роботі, — заперечив він. — Поки одержуватимуть за неї зарплату.

Замислившись, Тавернер покрокував коридором у напрямку ліфта. За мить він уже спускався на нижній поверх.

Поблизу на розі вулиці перехожі скупчилися біля величезного екрана в очікуванні на вечірню телепередачу Джона Едварда Єнсі.

Ґештальт починався у звичному стилі. Поза всяким сумнівом: коли Сіплінґ хотів, він міг зробити якісний шматок. А в цьому випадку він створив практично цілий пиріг, а не лише окрему його частину.

У сорочці з закоченими рукавами й забруднених штанях Єнсі працював у своєму саду, тримаючи в руці лопатку й насунувши на очі солом’яного капелюха, він усміхався теплим сонячним променям. Усе було таким реальним, що Тавернер заледве не повірив, що така людина насправді існує. Але ж він сам бачив, як Сіплінґові колеги ретельно і фахово конструювали його з початку й до кінця.

— Добридень, — приязно почав Єнсі. Витираючи піт із розпашілого обличчя, він дещо незграбно звівся на ноги. — Боже, — похитав він головою, — оце спека, — Єнсі показав на клумбу з примулами. — Щойно їх висадив. Ох і намучився!

Поки що все йшло добре. Натовп безпристрасно поглинав свою порцію ідеології без жодного спротиву. По всьому Місяці, в кожному будинку, у школах, офісах, на розі кожної вулиці зараз показували той самий ґештальт. І покажуть іще не раз.

— Так, — повторив Єнсі, — спека ще та. Така погода на для примул — їм подобається тінь, — на швидкій вставці було видно, як він обережно висаджує примули в затінку біля гаража. — З другого боку, — вів далі Єнсі неквапно своїм доброзичливим голосом сусіда-з-за-паркану, — мої жоржини в’януть без світла.

Камера перестрибнула до жоржин, пишно розквітлих під палючим сонцем.

Умостившись на смугастому садовому стільчику, Єнсі зняв солом’яного капелюха й витер обличчя носовичком.

— Тож, — продовжив він дружнім тоном, — якби хтось запитав мене, що краще: тінь або сонце, я б йому відповів, що все залежить від того, примула ти чи жоржина, — він лукаво, по-хлопчачому підморгнув у об’єктив камери, посилаючи глядачам свою знамениту усмішку. — Напевно, я таки примула — годі з мене на сьогодні сонця.

Авдиторія сприйняла ці слова з розумінням. Це лише початок, проте якісь зміни — довготривалий процес. І Єнсі уже закладав для них підґрунтя.

Його приязна усмішка зблякла. Її заступив серйозний вираз обличчя з добре впізнаваним поглядом, який свідчив про глибоку замисленість промовця. Єнсі збирався розвинути свою думку: публіку готували до чергової порції мудрості. Проте вона була геть не така, як від нього звикли чути.

— Ви знаєте, — повільно, вдумливо сказав Єнсі, — тут є над чим помізкувати, — він автоматично потягнувся за склянкою джин-тоніку — дотепер Єнсі завжди випивав кухоль пива. Поряд зі склянкою лежав не щомісячник «Собачих історій», а оглядовий часопис «Психологія сьогодні». Ця зміна другорядних реквізитів засвоїться на підсвідомому рівні, наразі ж уся свідома увага була прикута до слів Єнсі.

— Звісно, — вів далі Єнсі, так ніби йому щойно спало на думку щось свіже й цілком нове, — деякі люди можуть наполягати на тому, що сонце — це добре, а тінь — це погано. Дурниці, скажу я вам. Сонячне світло корисне для троянд і жоржин, однак воно занапастить мої фуксії, — камера від’їхала, щоб показати чудові розквітлі фуксії.

— Можливо, такі люди є серед ваших знайомих. Дехто не розуміє, що... — як завжди, Єнсі вдався до фольклору, щоб дохідливіше висловити свою думку, — ...на колір і смак товариш не всяк, — закінчив він. — От, приміром, я люблю на сніданок окату яєчню, а до неї, може, компот із чорносливу і шматочок тоста. Марґарет, на відміну від мене, надає перевагу тарілці пластівців. А Ральфові не смакує ані те, ані інше. Йому подавай оладки. Мій сусід, той, в якого великий моріжок перед будинком, взагалі обожнює м’ясний пиріг із пляшечкою міцного портеру.

Тавернер здригнувся. Так, доведеться поступово намацувати правильний шлях. Але глядачі, схоже, всотували кожне слово. Перші слабкі натяки на радикальну ідею: кожен має свою, відмінну від інших, систему цінностей, неповторний стиль життя. У кожної людини є свої переконання, уподобання, вона може любити і вважати за правильне ті чи ті речі.

Як і сказав Сіплінґ, на це знадобиться час. Треба буде замінити величезну картотеку архівних записів, розвінчати усталені судження в кожній царині знань. Розвинеться новий тип мислення — початок покладено побутовою заувагою про примули. Коли дев’ятирічний хлопчик шукатиме відповідь на запитання, справедлива війна чи ні, йому доведеться покладатися на власний розум. У нього не буде прописних істин від Єнсі, новий ґештальт, який готувався Сіплінґом, підводив населення до думки, що війна, яку одна сторона вважає справедливою, завжди несправедлива для іншої сторони.

Був іще один ґештальт, який Тавернер мріяв побачити. Проте для цього ще зарано, доведеться зачекати. Єнсі поступово, але неухильно змінить свої мистецькі смаки. Одного дня публіка почує, що йому вже не подобаються ідилічні пейзажі.

Що відтепер йому більше до вподоби нідерландський майстер моторошного й дияволічного жаху родом із п’ятнадцятого століття — Ієронім Босх.

Звіт меншості

I

Перша думка, що майнула в голові Ендертона, коли він побачив цього молодика, була: Я лисію. Лисію, стаю огряднішим і старію. Та вголос він цього, звісно, не сказав. Натомість відсунув крісло, рішуче звівся на ноги й обійшов свій стіл, простягаючи правицю. Усміхнувшись із вдаваною щирістю, він міцно потиснув гостеві руку.

— Вітвер? — уточнив він, спромігшись навіть на те, щоб запитання прозвучало якомога приязніше.

— Саме так, — відповів юнак. — Але ви можете називати мене Едом. Звісно, якщо поділяєте мою відразу до непотрібних формальностей, — на самовпевненому обличчі блондина читалося, що він вважав цю справу залагодженою. Тепер вони Ед і Джон: усе має від початку ґрунтуватися на злагодженій співпраці.

— Не заблукали, шукаючи нашу будівлю? — по-наставницькому запитав Ендертон, ігноруючи надміру дружнє вітання. Боже, треба щось вигадати. Його охопив страх, і він почав пітніти. Вітвер походжав офісом так, ніби той уже йому належав, — ніби міряв кроками площу приміщення. Невже не можна було зачекати кілька днів бодай заради пристойності?

— Звісно, ні, — безтурботно відказав Вітвер, тримаючи руки в кишенях. І жадібно уп’явся очима в ряди об’ємних тек на стелажах. — Невже ви думаєте, що я не знав, куди іду. Я доволі добре розуміюся на тому, як ви розслідуєте передзлочин.

Ендертон тремтливими пальцями запалив люльку.

— І як же ми його розслідуємо? Цікаво було б дізнатися.

— Непогано, — похвалив Вітвер. — Навіть досить добре.

Ендертон не зводив з молодика уважного погляду.

— Це ваша суб’єктивна думка? Ви хочете нам полестити?

Вітвер без жодного збентеження зустрів його погляд.

— Це і моя думка, і думка громадськості. Сенат задоволений вашою роботою. Навіть більше, вона викликає в них ентузіазм, — і додав: — Такий, на який ще спроможні ці старигані.

Ендертон внутрішньо здригнувся, проте зовні лишився незворушним. Хоч і не без зусиль. Цікаво, міркував він, що в цього Вітвера насправді на думці. Що діється в цій короткопідстриженій голові? Очі в юнака були сині, ясні — і неприємно тямущі. Вітвер не дасть себе обдурити. І, вочевидь, має великі амбіції.