Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 3 (страница 72)
Жінка крутила головою і, послуговуючись своїм глибинним внутрішнім чуттям, з надією вдивлялася у різноманітні «позамежжя». Їх було, звісно, більше, ніж одне. Ці «позамежжя» нагадували візерунок із квадратів — химерна мережа світів, які вона могла б відвідати, якби мала бажання. Проте в жодному з них не було того, за чим вона полювала.
Усюди самі лише похмурі долини, всіяні чорним попелом, і ні сліду людських поселень. Не вистачало їй там одного: цим «позамежжям» бракувало покупців.
Та мережа світів була непростою. Певні відрізки нанизувалися один на одного, як намистини на нитку; існували цілі «позамежні» ланцюжки, які перепліталися між собою. Один крок вів до наступного... але не до альтернативних ланцюжків.
Обережно, з надзвичайною ретельністю стара жінка взялася за пошук у кожному з цих ланцюжків. Їх було багато... віртуальна нескінченність потенційних «позамежних» світів. І вона мала можливість обирати, вона проникла у той, в якому колонія виснажених людей працювала над розбудовою свого корабля. Увійшовши в це «позамежжя», вона зробила його реальним. Заморозила у дійсності. Витягла його серед безлічі, серед різноманіття можливостей.
Тепер їй потрібно було витягти інше. Обране «позамежжя» виявилося незадовільним. Ринок занепав.
На той час, як вантажівка в’їхала у затишне містечко Волнат Крік, минаючи яскраві крамниці, будинки й супермаркети, місіс Бертелсон нарешті знайшла те, що шукала. Їх так багато, а її розум уже такий старий... проте вона таки знайшла його.
Щойно вона його вгледіла, одразу зрозуміла, що це те, що їй потрібно. Вроджений інстинкт ділової жінки підтвердив, що це «позамежжя» було вигідним.
З-поміж усіх можливостей ця була унікальною. В одному «позамежжі» добре сконструйований, ретельно протестований корабель здіймався у небо, на мить застигав, немов вагався, коли вмикалося автоматичне управління, а потім проривав захисну оболонку атмосфери і мчав назустріч ранковій зорі. У кількох «позамежжях», марно проглянутих, корабель вибухав яскраво палаючими уламками. До них їй не було діла, тут вона не бачила для себе зиску.
Ще в декількох «позамежних» світах кораблям взагалі не вдавалося злетіти. Турбіни скаженіли, реактивні струмені здіймалися в повітря... а корабель залишався на місці. Потім із нього висипали чоловіки й заходилися оглядати турбіни, дошукуючись причин. Жодної користі для неї. У пізніших відтинках ланцюжка, в подальших ланках, несправність виявляли і корабель успішно злітав.
Але один ланцюжок був корисним. Кожен елемент, кожна ланка розвивалися цілком відповідно до її запитів. Шлюзи закриваються — тепер корабель герметично закритий. Турбіни заревли, корабель здригнувся і здійнявся над чорним попелищем. Але на висоті трьох миль у нього відвалилося кормове сопло. Корабель втратив управління і, мов камінь, випущений з пращі, полетів униз, на Землю. Відчайдушно запрацювали аварійні сопла, призначені для посадки на Венеру. Корабель уповільнився, на одну судомну мить завис, а потім упав на купу каміння, що колись була горою Дьябло. Погнутий, побитий металевий циліндр, який застиг у гнітючій тиші, був огорнутий димом.
Із корабля почали виповзати люди. Розгублені й онімілі, вони оглядали масштаби біди, щоб знову взятися до марної, безплідної роботи. Накопичувати запаси, ремонтувати ракету... Стара жінка усміхнулася сама до себе.
Саме цього їй і треба. Таке жінку повністю влаштовувало. Єдине, що їй залишалося зробити, — така дрібниця! — це наступної поїздки вибрати саме цей ланцюжок подієвої послідовності. Це вона і зробить у суботу, під час своєї маленької бізнес-подорожі.
Кровлі лежав, наполовину похований під чорним попелом, і тремтливими пальцями обмацував глибокий поріз на щоці. Уламок зуба пульсував болем. Кров цівкою стікала йому до рота — гострий, солоний смак рідини, що полишала безпомічне тіло. Він спробував поворушити ногою і виявив, що не відчуває її. Перелам. Його розум був надто затьмарений, охоплений відчаєм, щоб спромогтися на думки.
Десь у напівтемряві опритомнів Фленнері. Почувся стогін якоїсь жінки, на камінні й уламках корабля лежали поранені люди, деякі з них були на порозі смерті. Хтось звівся на ноги й кульгаючи попрямував до Кровлі. Блимнув ліхтарик. Це був Теллмен, чоловік незграбно рухався нікчемними залишками їхнього світу. Він дурнувато вирячився на Кровлі, окуляри повисли на одному вусі, частину нижньої щелепи мов зрізало.
Раптом він захитався і впав долілиць на задимлені рештки запасів. Його худе тіло безвладно засмикалося.
Кровлі насилу встав на коліна. Мастерсон схилився над ним, вкотре намагаючись до нього докричатися.
— Зі мною все гаразд, — просипів Кровлі.
— Це кінець. Корабель перетворився на мотлох.
— Знаю.
На розбитому обличчі Мастерсона проступили перші ознаки істерії.
— Як думаєш...
— Ні, — промимрив Кровлі. — Це неможливо.
Мастерсон захихотів. Сльози прокладали мокрі борозни на його брудних щоках, масний піт скрапував із шиї за обвуглений комір сорочки.
— Їй це вдалося. Вона прикувала нас до цього місця. Не відпустила нас звідси.
— Ні, — повторив Кровлі. Він відганяв від себе цю думку. Цього не може бути. Просто не може. — Ми виберемося звідси, — запевнив він. — Зберемо те, що лишилося... почнемо знов.
— Вона повернеться, — бурмотів Мастерсон. — Вона знає, що ми чекаємо на неї! І на її товари!
— Ні! — Кровлі не міг у це повірити, він змушував себе не вірити. — Ми виберемося. Ми
Зразковий Єнсі
Леон Сіплінґ зі стогоном відштовхнув від себе робочі папери. У цій багатотисячній організації він був єдиним працівником, який нічого не робив. Можливо, він був навіть єдиним єнсівцем на Каллісто, який не виконував своєї роботи. Страх і напад відчаю спонукали його до того, щоб піднести руку і, помахавши нею, налагодити звуковий зв’язок із Бебсоном, головним офісним контролером.
— Слухай, Бебе, — прохрипів Сіплінґ, — здається, я застряг. Можете прокрутити ґештальт до мого відрізку? Може, я впіймаю ритм... — він слабко посміхнувся — ... гудіння чужих творчих умів.
Повагавшись, Бебсон торкнувся імпульсивного синапсису, його масивне обличчя залишилося незворушним.
— Сіпе, ти знову затримуєш виробництво! Це треба інтегрувати у програму сьогодні до шостої. Згідно з розкладом відео мають транслювати в обідній час.
На настінному екрані вже почала формуватися візуальна частина Гештальту, Сіплінґ розвернувся до нього, вдячний можливості уникнути Бебсонівського холодного погляду.
На екрані з’явився тривимірний Єнсі, як завжди, на три чверті тулуба. Джон Едвард Єнсі у своїй вилинялій робочій сорочці з підвернутими рукавами на засмаглих волохатих руках. Зрілий чоловік далеко за п’ятдесят, з обгорілим на сонці обличчям, засмаглою шиєю, доброзичливою усмішкою та задивленими в небо примруженими очима. За спиною в Єнсі було видно його двір, гараж, квітник, моріжок і задню стіну охайного білого пластикового будиночка. Єнсі усміхнувся Сіплінґу: зовсім як сусід, який відпочиває пополудні, спітнілий від літньої спеки та підстригання газону, і саме зібрався перекинутися з ним кількома словами про погоду, життя-буття на планеті та в їхній околиці.
— Послухайте, — заговорив Єнсі з динаміків, закріплених на столі в Сіплінґа. Тон його тихого голосу був довірливим. — Днями з моїм онуком Ральфом трапилося щось геть дивне. Ви ж знаєте Ральфа, він завжди приходить до школи за пів години до початку занять... каже, що любить займати своє місце раніше за всіх.
— Ото ще вискочень, — пирхнув Джо Пайнз за ближнім столом.
Тим часом Єнсі на екрані вів далі впевненим, привітним, розслабленим голосом:
— Так от, Ральф помітив білку, вона сиділа просто на тротуарі. Він аж закляк на хвилину, так йому було цікаво, — вираз обличчя Єнсі був таким щирим, що Сіплінґ йому майже повірив. І навіть заледве не побачив білку й білявого молодшого Єнсі, знаменитого хлопчика знаменитого сина найзнаменитішої — і найулюбленішої — людини на планеті.
— Білка, — пояснював Єнсі у своїй дружній манері, — збирала горіхи. Їй-богу, це було днями, у червні. І ця маленька білка, — руками в повітрі він показав її розмір, — збирала горіхи на зиму.
І раптом веселий, грайливий вираз щез з обличчя Єнсі. Він став серйозним і замисленим, а погляд — значущим. Сині очі потемніли (відмінна робота з кольором). Його підборіддя зробилося квадратним, вольовим (чудове перемикання макетів від команди андроїдів). Тепер Єнсі здавався старшим, набагато врочистішим і досвідченішим, ще більш вражаючим. Садові декорації за його спиною прибрали, непомітно замінивши на дещо інакше тло, за мить Єнсі уже вписали в космічний пейзаж, тепер він стояв серед гір, вітрів і густих правічних лісів.
— І я собі подумав, — сказав Єнсі, голос якого став глибшим, проникливішим. — Ось ця маленька білка. Звідки їй знати, що скоро настане зима? І все ж вона працює й готується до неї, — Єнсі підвищив голос. — До зими, якої ще ніколи не бачила.
Сіплінґ напружився,
— Увага!
— Та білка, — з притиском закінчив Єнсі, — вірить. Атож, вона ніколи не бачила зими. Проте вона знає, що зима настане... — масивна щелепа відвисла, Єнсі повільно підніс одну руку...