Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 3 (страница 71)

— Гаразд, — нарешті сказала вона. Стоячи так, щоб не губити своїх покупців з очей, вона заходилася робити позначки у списку біля кожного товару, який виносили з вантажівки. Вона працювала згідно з чітким, усталеним порядком, цей порядок був частиною її життя. Скільки вона себе пам’ятала, завжди ретельно бралася до справи. Батько навчив її виживати у світі бізнесу, прищепив їй основні засади і правила. От і зараз вона неухильно діяла згідно з ними.

Фленнері з Патрісією Шелбі стояли осторонь, Фленнері тримав гроші, плату за доставлений товар.

— Ну, — сказав він стиха, — тепер вона може йти на всі чотири вітри.

— Ти певен? — нервово прошепотіла Пат.

— Прибув останній вантаж, — Фленнері, не стримуючи посмішки, скуйовдив тремтливою рукою своє чорне поріділе волосся. — Час піднімати вітрила. Коли ми завантажимо цей товар, корабель буде набитий по саму зав’язку. Ми могли б навіть зараз поласувати чимось із цих запасів, — він показав на вщерть набиту картонну коробку з продуктами. — Бекон, яйця, молоко, справжня кава. Можна було б не ховати їх до морозилки, а влаштувати справжню оргію: останню вечерю перед польотом.

Пат мрійливо зітхнула:

— Було б чудово. Ми вже давно не їли чогось такого.

Мастерсон докинув:

— Давай її вб’ємо і зваримо у великому казані. Кістлява стара відьма — з неї може вийти непоганий суп.

— Зготуймо її краще в духовці, — виправив Фленнері. — І буде у нас печеня, яку візьмемо в дорогу.

— Не варто так про неї говорити, — занепокоєно сказала Пат. — Вона така... А що, як вона і справді відьма? Я про те... може, відьми такими й були... старими жінками з дивним даром. От як вона — адже вона вміє подорожувати в часі.

— Отже, нам пощастило, — підсумував Мастерсон.

— Але вона цього не усвідомлює. Правда ж? Вона не тямить, яким даром володіє. І не розуміє того, що могла б врятувати нас усіх, якби скористалася цією своєю здатністю. Невже вона не знає, що сталося з нашим світом?

Фленнері замислився.

— Схоже, що не знає — або їй до того байдуже. Її розум перейнятий одним: бізнесом і прибутком, вона бере за свій товар захмарні гроші з непомірними націнками. А найсмішніше те, що гроші для нас нічого не варті. Якби вона вміла бачити, то знала б це. У цьому світі гроші — лише папір. Проте вона — вузьколоба рабиня своєї маленької справи. Бізнес, дохід, — він похитав головою. — Такий збочений, жалюгідно обмежений розум — і такий унікальний талант.

— Але ж вона має очі, — наполягла Пат. — І бачить ті самі попіл і руїни, що й ми. Як вона може не розуміти?

Фленнері знизав плечима.

— Мабуть, вона не пов’язує побачене з власним життям. Зрештою, за кілька років вона помре... і не доживе до війни у своєму, реальному часі. Наш час залишиться для неї саме таким: місцем, куди вона може приїздити. Така собі одіссея незнайомими землями. Вона може переміщуватися туди й назад — натомість ми застрягли тут. Це має вселяти в неї неабияке відчуття безпеки — здатність переходити з одного світу до іншого. Боже, та я віддав би все на світі за те, щоб повернутись разом із нею.

— Ми вже намагалися, — нагадав Мастерсон. — Теллмен, дурник, раз уже спробував. І пришкутильгав назад, весь у попелі. Сказав, що вантажівка розчинилася в повітрі.

— Ще б пак, — примирливо сказав Фленнері. — Вона попрямувала у Волнат Крік. Назад у тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятий.

Вони прийняли увесь вантаж. Жителі колонії працювали, тягаючи схилом коробки до контрольного пункту під кораблем. Місіс Бертелсон наблизилася до Фленнері у супроводі професора Кровлі.

— Ось список, — сухо сказала вона. — Деяких речей не вдалося знайти. Ви ж знаєте, що у мене в крамниці всього цього просто не буває. Більшість товару довелося замовляти деінде.

— Ми це знаємо, — кивнув Фленнері зі злою веселістю. Цікаво було б поглянути на крамницю, на складі якої стоять бінокулярні мікроскопи, токарно-револьверні верстати, заморожені упаковки антибіотиків, високочастотні радіопередавачі та сучасні посібники з усіх наук.

— Відповідно, я змушена взяти трохи вищу плату за послуги, — продовжила стара, вдаючись до незмінного ритуалу витискання з клієнтів грошей. — Щодо товарних одиниць, які я привезла... — вона пробіглася очима по своїх позначках, потім повернула Кровлі список на десять друкованих сторінок, який він їй дав минулого разу, — ... деяких із них не було в наявності. Я їх дозамовила. Тепер щодо тих металів із лабораторій на Сході. Мені пообіцяли, що зможуть доправити їх пізніше, — у сірих старечих очах зблиснув корисливий вогник. — І що вони будуть дуже дорогі.

— То нічого, — відказав Фленнер, простягуючи їй гроші. — Можете скасувати додаткові замовлення.

Спочатку на її обличчі не відобразилося нічого. Хіба що розгубленість від нездатності зрозуміти почуте.

— Більше не треба приїздити, — пояснив Кровлі. Якась незрима напруга відпустила колоністів, уперше за багато часу. Колишні відносини себе вичерпали. Вони більше не залежали від цієї іржавої червоної вантажівки. Вони отримали все, що хотіли, настав час відлітати.

— Ми стартуємо, — докинув Фленнері, не ховаючи посмішки. — У нас уже є все необхідне.

Аж тепер вона зрозуміла.

— Але ж я надіслала замовлення на ті речі, — її голос став зовсім тихим. Вона безвиразно додала: — їх доставлять мені в крамницю. Мені доведеться за них платити.

— Ах, — з іронією мовив Фленнері, — яка трагедія!

Кровлі кинув на нього застережливий погляд.

— Вибачте, — звернувся він до старої жінки. — Ми не можемо більше тут лишатися — стає надто гаряче. Ми мусимо злітати.

Відчай на її зморшкуватому лиці поступився нестримному гніву.

— Ви замовили ці товари! Ви маєте їх узяти! — Її пронизливий голос зірвався на розлючений крик. — Що мені з ними робити?

Поки Фленнері не здобувся на якусь ущипливу відповідь, у розмову втрутилася Пат Шелбі:

— Місіс Бертелсон, — заспокійливо мовила вона, — ви немало для нас зробили, хоч і не захотіли допомогти нам потрапити крізь діру у ваш час. І ми вам дуже вдячні. Якби не ви, ми б не зібрали й половини необхідного. Проте нам справді треба відлітати, — вона простягнула руку, щоб торкнутися худого плеча старої, проте жінка оскаженіло шарпнулася від неї. — Зрозумійте, — невпевнено повела далі Пат, — ми не можемо тут лишатися, хочемо ми того чи ні. Бачите цей чорний попіл? Він радіоактивний, і з часом його тільки більшає. А з ним зростає рівень токсинів... Якщо ми не полетимо звідси, ми загинемо.

Місіс Една Бертелсон застигла, стискаючи в руках інвентарний список. На її обличчі з’явився вираз, якого раніше не бачив ніхто з присутніх. Судома люті збігла з лиця, тепер постарілі риси сковував безпристрасний холод. Її очі, геть позбавлені почуттів, своєю незворушністю нагадували сірі скелі.

Фленнері це геть не збентежило.

— Ось ваша здобич, — сказав він, простягаючи їй жменю банкнот. — Біс із нею, — він повернувся до Кровлі. — Віддаймо їй усю решту. Запхнемо їй у горлянку, нехай хоч жере їх.

— Заткнися! — прикрикнув на нього Кровлі.

Фленнері ображено огризнувся:

— Не забувай, із ким говориш!

— Годі, кажу, — Кровлі, стурбований і напружений, заговорив до старої жінки: — Господи, ви ж не думали, що ми залишимося тут навічно?

Відповіді він не почув. Стара стрімко розвернулася й мовчки покрокувала назад до вантажівки.

Мастерсон і Кровлі спантеличено перезирнулися.

— Вона точно ненормальна, — з тривогою промовив Мастерсон.

Теллмен, побачивши, як стара жінка залазить до вантажівки, поспішив до однієї з продуктових коробок і нахилився перевірити її вміст. На його схудлому обличчі спалахнула дитяча невситимість.

— Ви лише гляньте, — видихнув він. — Кава — п’ятдесят фунтів кави. Може, відкриємо одну упаковку? На честь свята?

— Авжеж, — безвиразно відповів Кровлі, втупившись очима у вантажівку. Машина з приглушеним дирчанням рушила з місця, об’їхала широкою дугою присутніх і погуркотіла саморобною платформою. Скотившись у попіл, вона на короткий час вигулькнула, а потім випрозорилася в повітрі. Лишилася тільки похмура, випалена сонцем темна долина.

— Кава! — радісно вигукнув Теллмен і, високо підкинувши блискучу бляшанку, доволі незграбно її впіймав. — У нас свято! Наша остання ніч — остання вечеря на Землі!

Це була правда.

Коли червона вантажівка з металевим скреготом котилася по дорозі, місіс Бертелсон «просканувала» поглядом «позамежжя» і переконалася, що її клієнти не збрехали. Вона скривила тонкі губи, у роті вчувався кислий присмак жовчі. Вона завжди вважала очевидним, що вони й надалі купуватимуть у неї товари: тут не було конкуренції, не було інших постачальників. А тепер вони відлітають. Коли вони полетять, зникне і ринок.

Їй уже ніколи не знайти такого прибуткового ринку. Він був бездоганним, а та група колоністів стала ідеальними покупцями. У замкненому ящику в комірчині крамниці, схованому під мішками із зерном, лежало майже двісті п’ятдесят тисяч доларів. Статки, накопичені за ці місяці за рахунок колоністів, які, замкнені у своєму світі, тяжко працювали над облаштуванням корабля.

Вона власноруч зробила це можливим. Дозволила їм урешті-решт вирватися. Через її короткозорість їм тепер удасться втекти. Треба було вчасно вмикати мізки.

Дорогою до міста вона поринула у спокійні, розважливі міркування. Авжеж, вона таки сама винна: тільки вона мала змогу привозити їм необхідні товари. Без неї вони були б зовсім безпорадні.