Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 3 (страница 69)

Він ненавидів сонце, це безплідне біле сяйво, яке з’являлося о п’ятій ранку і згасало аж о дев’ятій вечора. Під час Великого вибуху вся вода випарувалася з повітря, тепер сонце палило немилосердно, нікого не милуючи. Втім, дехто все ж лишився.

Праворуч від нього було видно скупчення хатин — своєрідний табір. Безладне нагромадження дошок, шматків толю, дроту та просмоленого паперу, вертикальних бетонних блоків — усього, що вони змогли притягти з руїн Сан-Франциско, розташованих за сорок миль на захід. У дверних отворах понуро тріпотіли тканинні запинала, сяк-так захищаючи від комашиних орд, що час від часу налітали на табір. Пташки, ці природні вороги комах, пощезли. От уже два роки Теллмен не бачив жодного птаха і не очікував побачити знову. За табором простягалася безмежна пустеля, вкрита чорним попелом, — обвуглене обличчя світу, позбавлене виразних рис, позбавлене життя.

Табір облаштували у природно утвореній западині. З одного боку його захищали уламки колишніх гір. Спричинений вибухом землетрус повалив скелясті вершини, каскад каміння, що сипалося згори в долину, не вщухав протягом кількох днів. Коли Сан-Франциско зрівнялося з землею, ті, хто вижив, сховалися між валунами, шукаючи порятунку від сонця. Це було найтяжче: неможливість захиститися від сонця. Не комахи, не радіоактивні хмари попелу, не гнівні білі спалахи вибухів, а саме сонце. Більшість людей загинула від спраги і зневоднення або сліпого божевілля, а не від токсинів.

Теллмен дістав із нагрудної кишені дорогоцінну пачку цигарок і запалив тремтливою рукою. Його худі, схожі на пташині лапи, пальці тремтіли почасти від знемоги, почасти від люті й напруги. Як же він ненавидів цей табір! Він відчував відразу до всіх у ньому, навіть до своєї дружини. Чи гідні вони порятунку? Теллмен у цьому сумнівався. Більшість із них уже перетворилася на варварів, то хіба не все одно, злетить їхній корабель чи ні? Він не шкодував свого розуму і сил, намагаючись їх урятувати. Та пішли вони всі до біса!

З другого боку, його власна безпека залежала також і від їхньої.

На негнучких ногах він пошкандибав до Барнза і Мастерсона.

— Ну, як справи? — хриплим голосом запитав він.

— Непогано, — відказав Барнз. — Тепер уже скоро.

— Ще одна вантажівка, — докинув Мастерсон, на м’ясистому обличчі якого проступило занепокоєння. — Сподіваюся, все складеться добре. Вона от-от має прибути.

Теллмен відчув нудоту від запаху поту і ледь не тваринного мускусу, який долинав від Мастерсонівського опасистого тіла, їхня ситуація — не виправдання для того, щоб тинятися брудним, мов та свиня. На Венері такого не буде. Зараз Мастерсон їм корисний, він був досвідченим механіком, неоціненним знавцем турбін і реактивних двигунів корабля. Та коли корабель приземлиться і його розграбують...

Задоволений, Теллмен замислився над відновленням законного порядку. Ієрархія була похована під руїнами міст, проте вона повернеться, така ж сильна, як і завжди. От Фленнері, наприклад. Фленнері був лише лихослівним дрібним вантажником з Ірландії, проте зараз він керував завантаженням корабля — найважливіша тепер робота. Тож наразі Фленнері залишався першорядною особою, але це тимчасово... Усе зміниться. Повинно змінитися. Втішивши себе таким чином, Теллмен залишив Барнза та Мастерсона і побрів у напрямку корабля.

Корабель був велетенський. Упоперек нього тягся трафаретний ідентифікаційний напис, який іще зберігся, не повністю стертий вихорами попелу й безжальним сонцем:

АРТИЛЕРІЯ АРМІЇ США

СЕРІЯ А-З (Б)

Спочатку це була високошвидкісна зброя «масованої відплати», оснащена водневою бомбою, готова нести ворогові немилосердну смерть. Проте її так і не запустили. Радянські токсичні кристали тихенько влетіли у вікна та двері місцевих командних пунктів. Тож коли настав день запуску, вже не було команди, яка могла б її запустити. Та це було байдуже — адже і ворога теж не було. Ракета багато місяців простояла, готова до запуску. Там її і знайшли перші біженці, які шукали захисту під обваленими горами.

— Чудова, правда? — спитала Патрісія Шелбі. Вона підвела голову від своєї роботи й кволо усміхнулася Теллмену. Її маленьке вродливе личко було пооране зморшками втоми, вона перенапружувала очі. — Схожа на «Трайлон» із Нью-Йоркської всесвітньої виставки.

— Боже, — вражено промовив Теллмен, — невже ти це пам’ятаєш?

— Мені було вісім, — відповіла Патрісія. Сидячи в тіні ракети, вона ретельно перевіряла автоматичні реле, які підтримуватимуть постачання кисню, температуру та вологість повітря на кораблі. — Але я цього ніколи не забуду. Може, я була провісницею, бо коли я побачила, як та штука стримить у небо, то подумала, що вона колись багато важитиме для всіх людей.

— Багато — для всіх двадцяти людей, — виправив Теллмен. Раптом він запропонував їй свою недокурену цигарку: — Візьми... схоже, тобі це не завадить.

— Дякую, — Патрісія повернулася до роботи із затиснутою в зубах цигаркою. — Я майже закінчила... Боже, які крихітні деякі з цих реле. Лише подумати, — вона показала йому мікроскопічну пластину з прозорого пластика, — що, поки ми всі лежатимемо в штучному сні, від цієї крихітки залежатиме наша доля. — В її темно-синіх очах з’явився дивний, якийсь святобливий вираз. — Доля всієї людської раси.

Теллмен розреготався.

— Ви з Фленнері однакові. Він завжди торочить якусь ідеалістичну маячню.

Професор Джон Кровлі, в минулому очільник Стенфордського історичного відділу, тепер голова колонії, сидів із Фленнері та Джин Доббз, вивчаючи загноєну руку десятирічного хлопчика.

— Радіація, — значуще ствердив Кровлі. — Її загальний рівень щодня підвищується. А все тому, що попіл поволі осідає на землю. Якщо не заберемося звідси, ми приречені.

— Це не радіація, — заперечив Фленнері неприємним голосом людини, яка завжди впевнена, що проголушує істину в останній інстанції. — Це отруєння токсичними кристалами, їх між пагорбами чи не по коліно. Мабуть, він бігав туди гратися.

— Це справді так? — вимогливо спитала Джин Доббз. Хлопчик кивнув, не зважуючись підняти на неї погляд. — Ви були праві, — сказала вона Фленнері.

— Змастіть рану маззю, — порадив Фленнері. — І моліться, щоб він вижив. Окрім сульфатіазолу, у нас обмаль ліків, — раптом похопившись, він глянув на годинник: — Хіба що сьогодні вона привезе пеніцилін.

— Якщо не привезе сьогодні, — озвався Кровлі, — то не привезе вже ніколи. Це останній вантаж, щойно ми перенесемо його на корабель, можна буде злітати.

Потираючи руки, Фленнері раптом вигукнув:

— Тоді діставайте гроші!

Кровлі пирхнув:

— Гаразд.

Він сягнув рукою в один із сталевих ящичків, витягнув звідти цілу жменю паперових купюр і спокусливо помахав ними перед носом у Теллмена.

— Бери, скільки треба. Або можеш узяти навіть усі.

— Будьте обережні з цим, — застеріг Теллмен. — Напевне, вона підніме ціну на все, як завжди.

— У нас цього добра повно, — Фленнері взяв частину грошей і засунув їх між вантажем у наполовину заповнений візок, який саме котили в напрямку корабля. — По всьому світі гроші літають у повітрі впереміш із попелом та кістяним порохном. На Венері вони нам не знадобляться — якщо хоче, хай забирає хоч усі.

На Венері, подумав Теллмен зі злістю, все повернеться до свого законного порядку, а Фленнері — до риття помийних ям, саме там йому і місце.

— А що вона привезе? — спитав він у Кровлі та Джин Доббз, ніяк не реагуючи на слова Фленнері. — Що буде в останній вантажівці?

— Комікси, — замріяно сказав Фленнері, стрункий, високий, темноволосий хлопець, витираючи піт із чола з ранніми залисинами. — І губні гармонії.

Кровлі йому підморгнув.

— А ще банджо, щоб ми лежали весь день у гамаках, мугикаючи «Хтось на кухні з Діною[18]».

— І, звісно, коктейльні палички, — нагадав йому Фленнері, — щоб нам було чим помішувати наше ігристе вінтажне шампанське тридцять восьмого року.

Теллмен скипів:

— Виродки!

Кровлі із Фленнері аж заходилися від сміху, тимчасом як Теллмен подався геть, розлючений цим черговим приниженням. Що за бовдури довкола нього? Та вони несповна розуму! Їм би лише жартувати, а надто в такий час... Він з гіркотою, ледь не докірливо уп’явся очима в корабель. І це той світ, який вони збираються побудувати?

Величезний корабель виблискував і сяяв у променях живоїдного розпечено-білого сонця. Могутній циліндр із металевого сплаву й захисної волокнистої сітки вивищувався над убогими хатинами. Ще один вантаж — і вони злетять. Ще одна вантажівка, повна продуктів з їхнього єдиного джерела безпечних, незаражених товарів, від яких може залежати їхнє життя або смерть.

Подумки благаючи, щоб усе пішло як слід, Теллмен озирнувся на дорогу, чекаючи приїзду місіс Едни Бертелсон на її старенькій червоній вантажівці. Це була тендітна пуповина, яка пов’язувала їх з багатим, непоруйнованим минулим.

Обабіч дороги миготіли ряди абрикосових дерев. Бджоли й мухи сонно дзижчали між погнилих фруктів, що валялися у траві, там і тут вигулькували придорожні ятки, на яких торгували сновидні діти. На під’їзних доріжках красувалися припарковані б’юїки та олдсмобілі. Вздовж дороги вешталися сільські собаки. На одному перехресті стояла заможна таверна, заманюючи гостей неоновою вивіскою, що блідим привидом сяяла у світлі полуденного сонця.