Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 3 (страница 60)
О’Нілл застиг на місці. Машина рушила далі; її однорейковий розум одержав цілковиту перемогу.
— Та послухайте, — сказав він хрипко, заступаючи їй шлях. — Ми хочемо, щоб ви закрилися, розумієте? Ми хочемо отримати ваше обладнання і самі ним керувати. Війна скінчилася. Чорт, ви більше не потрібні, ви можете це зрозуміти чи ні?
Фабричний представник ненадовго спинився біля дверей. «Безопераційний цикл, — сказав він, — не розпочнеться, поки виробництво всередині системи не відповідатиме виробництву поза системою. Згідно з результатами безперервного вибіркового тестування сьогодні не існує виробництва поза системою. Таким чином, система продовжуватиме свою діяльність».
Раптом, без жодного попередження, Моррісон замахнувся на машину шматком сталевої труби. Удар зачепив плече робота й розтрощив складну мережу сенсорних апаратів, що була у нього в грудях. Панель рецепторів розпалася на друзки; на підлогу рясним дощем посипалися уламки скла, дроти й дрібні деталі.
— Це ж парадокс! — вибухнув Моррісон. — Гра слів... семантична гра, в яку вони нас втягують. Це все кібернетики підлаштували, — він підняв трубу і знову з дикунською люттю вперіщив нею по корпусу; машина ніяк не захищалася. — Вони нас поневолили. Ми геть безпомічні.
У кімнаті запанувало сум’яття.
— Єдиний вихід, — важко дихаючи, сказав Перін, протискуючись повз О’Нілла, — це знищити їх... тут або система, або ми.
Схопивши лампу, він пожбурив її в «лице» фабричного представника. Лампа і хитромудра пластикова поверхня розбилися; Перін сліпо рушив уперед, тягнучись до машини. Тепер усі присутні згуртувалися навколо вертикального циліндра, закипаючи від безсилого гніву. Машина осіла і зникла під їхніми тілами, що притискали її до підлоги.
Тремтячи від збудження, О’Нілл відокремився від натовпу.
Його дружина взяла його за руку й відвела вбік.
— От бовдури, — похмуро вилаявся він, — так вони не знищать систему; вони лише спонукають її зміцнити свою охорону. Це тільки погіршить ситуацію.
Тим часом до вітальні в’їхала ремонтна бригада системи. Механічні жучки спритно від’єдналися від своєї плазуново-колісної матері й подріботіли в гущавину людської бійки. Вони просковзнули поміж людей і щезли під ними. А за кілька секунд вигулькнули, тягнучи безживний каркас фабричного представника до бункера матері-жука. Ремонтники зібрали всі деталі, склали докупи й прибрали розкидані рештки машини.
Забрали пластикову оболонку й апаратуру. Тоді вони причепилися назад до великого жука, і бригада поїхала геть.
Крізь прочинені двері увійшов другий фабричний представник — точна копія першого. У коридорі за його «спиною» вишикувалися ще дві вертикальні машини. Поселення прочісували групи представників. Немов орда мурах, містом снували пересувні машини зі збору інформації, поки одна з них випадково не натрапила на О’Нілла.
«Знищення мобільного обладнання зі збору даних невигідне людству, — проінформував присутніх у кімнаті фабричний представник. — Запаси сировини впали до критично низького рівня; наявні матеріали слід використовувати для виробництва споживчих товарів».
О’Нілл і машина стояли лицем до лиця.
— Он як? — тихо сказав О’Нілл. — Цікаво, чого вам найбільше бракує... і за що ви будете готові боротися.
Ротори вертольота металево вили в О’Нілла над головою; він намагався не дослухатися до них, роздивляючись з вікна кабіни землю, що пропливала внизу.
Шлак і руїни тяглися, скільки бачить око. Бур’яни пнулися до сонця — кволі стеблини, між якими роїлися комахи. Де-не-де О’Нілл помічав колонії пацюків: печери, зроблені з кісток і гравію. Радіація спричинила мутацію гризунів, а також більшості комах та звірів. Трохи далі О’Нілл зауважив пташину ескрадрилью, що переслідувала земляну білку. Білка шаснула в нору, ретельно вириту серед шлаку, і, лишившись ні з чим, птахи полетіли далі.
— Думаєш, ми зможемо колись усе відбудувати? — спитав Моррісон. — Мені стає зле від самого погляду на це.
— Із часом — так, — запевнив його О’Нілл. — Звісно, за умови, що ми повернемо собі контроль над виробництвом. І що лишиться ще бодай щось, з чим можна буде працювати. У кращому випадку все відбуватиметься поступово. Доведеться потроху залишати поселення.
Праворуч вони побачили людську колонію — загорнуті в ганчір’я опудала, худі й знеможені, вони жили серед руїн того, що колись було містом. Побачили кілька акрів неплодючого ґрунту, розораного для блідих, прив’ялих під сонцем овочів; курей, що збайдужіло тинялися полем, і обліпленого мухами коня, змореного сном у затінку перехнябленої повітки.
— Руїнні тубільці, — понуро похитав головою О’Нілл. — Живуть далеко від системи... не обслуговуються жодною з фабрик.
— Самі винні, — зневажливо відказав Моррісон. — Могли б пристати до якогось поселення.
— Це було їхнє місто. Вони намагаються зробити те саме, що й
Перед ними простяглося пасмо роздовбаних пагорбів — рештки колишнього гірського хребта. За ними було видно величезну й потворну рану кратера, залишеного водневою бомбою й наполовину заповненого застояною водою і слизом — отруйне внутрішнє море.
А ще далі — метушня якихось блискучих тіл.
— Он вони, — знервовано повідомив О’Нілл і швидко опустив вертоліт нижче. — Можеш визначити, з якої вони фабрики?
— Вони для мене всі однаково складені, — пробурмотів Моррісон, притискаючись до вікна. — Доведеться зачекати й простежити за ними, коли вони щось знайдуть.
—
Заглиблені у свою роботу, розвідники автофабу не зважали на дзижчання вертольота. Поряд із головною вантажівкою порпалися два трактори; вони видерлися на купу уламків, проникаючи в них своїми зондами, мов жалами, тоді з’їхали вниз по дальньому схилу і зникли під покривалом попелу, що застилало шлакові простори. Вони так зарилися в нього, що назовні стирчали лише їхні антени. Врешті вони вихопилися на поверхню й поїхали далі, поскрипуючи і брязкаючи своїми гусеницями.
— Що це вони шукають? — запитав Моррісон.
— Бог його знає, — О’Нілл уважно проглядав прикріплені до його планшета папери. — Доведеться проаналізувати всі наші невиконані замовлення.
Вони залишили розвідників автофабу позаду. Вертоліт перелетів пустельну смугу піску й шлаку, не помітивши на ній жодного руху. Потім перед ними виріс рідкий чагарник, а праворуч, оддалік, замиготіли якісь крихітні цятки.
По мертвому шлаку мчала процесія автоматичних рудовозів — ланцюжок швидких металевих вантажівок на однаковій відстані одна від одної. О’Нілл розвернув вертоліт у їхньому напрямку й за кілька хвилин завис над самою руднею.
Сила-силенна копальних машин уже прибула на місце й пірнула у свердловини; поряд терплячими рядами застигли порожні рудовози. Безперервний потік наповнених вантажівок тягся від шахти до горизонту, розсипаючи шматки руди. Над копальнею панував шум від злагодженої роботи машин, цим невідь-як посталим виробничим центром посеред безживної шлакової пустки.
— А ось і розвідники з’явилися, — зауважив Моррісон, поглянувши у той бік, звідки вони прилетіли. — Як гадаєш, вони зчепляться між собою? — вишкірився він. — Хоч це я, мабуть, забагато хочу.
— Поки забагато, — відповів О’Нілл. — Вони, можливо, шукають геть різні копалини. Та й зазвичай вони запрограмовані одне одного ігнорувати.
Перша колона жучків-розвідників, наблизившись до рудовозів, об’їхала їх і продовжила свої пошуки; рудовози натомість попрямували далі незмінною вервечкою, мовби нічого й не сталося.
Розчарований, Моррісон відвернувся від вікна і вилаявся.
— Марно все це. Машини наче не існують одна для одної. Поволі розвідницька група віддалилася від рудовозів, проїхала повз копальні машини і рушила за пагорб. Розвідники не поспішали; вони поїхали далі, ніяк не зреагувавши на наявність руди.
— Може, вони з однієї фабрики, — з надією припустив Моррісон.
Проте О’Нілл вказав йому на антени над обладнанням рудні.
— Їхні тарілки повернуті в іншому векторі, отже, вони — з двох різних фабрик. Непросто ж нам буде; треба зробити все якомога точніше, інакше не дочекаємося жодної реакції, — він увімкнув радіопередавач і зв’язався з поселенням: — Є результати за нашими невиконаними замовленнями?
Оператор з’єднав його з районним управлінням.
— Вони потроху починають надходити, — доповів Перін. — Щойно в нас буде достатньо зразків, ми спробуємо встановити, яким фабрикам і якої саме сировини бракує. Існує певний ризик похибки результатів вибірки щодо всіх продуктів. Можливо, є деякі базові складники, спільні для різних підрозділів.
— А що буде, якщо ми виявимо нестачу якогось конкретного складника? — запитав Моррісон в О’Нілла. — Якщо у двох сусідніх фабрик буде потреба в однаковому матеріалі?
— Тоді ми почнемо самі добувати цей матеріал, — з холодним спокоєм відповів О’Нілл, — хай навіть доведеться розплавити все, що є у поселеннях.
III
У поцяткованій мошвою темряві ночі дув слабкий прохолодний вітерець. Густий чагарник відгукувався на його подих металевим скреготом. То тут, то там проскакував нічний гризун; нашорошений, завжди напоготові, він пильнував, планував, вишукував щось їстівне.